Упустивши так несподївано Київ, Мономаховичі аж тепер заворушились. Вони не прийняли візвання Всеволода до порозуміння, пробували порозуміти ся між собою, щоб спільними силами вигнати Всеволода з Київа. Юрий приїздив у сїй справі в Новгород і до Ростислава смоленського — видко, шукав порозуміння з Мстиславичами. Але до порозуміння не прийшло: питаннє про київський стіл роздїлило Мстиславичів і Мономаховичів (спеціально — Ізяслава і Юрия) так глубоко, що вже нїколи вони не могли зійти ся в спільній акції. Всеволоду зістав ся Київ без клопоту.

Але він з свого боку дуже бажав собі порозуміння з Мономаховичами. Його становище не було веселе — з огляду на своїх близших. свояків, з чернигівської династиї. Роспочинаючи боротьбу за Київ, Всеволод притягнув до себе своїх свояків ріжними обіцянками. Воно инакше й не могло бути, бо Всеволод був узурпатором і в Чернигові, тож свою братию, особливо Давидовичів, котрим перебив Чернигів, міг тільки дуже привабними перспективами заохотити, аби помагали йому здобути Київ. Він пообіцяв Чернигів Давидовичу Володимиру, що мав на Чернигів більше права, нїж Всеволод, але пообіцяв той самий Чернигів і свому рідному (безпосередно молодшому) брату Ігореви. Свої чернигівські волости обіцяв він передати иньшій братиї, а меньшому брату Сьвятославу обіцяв здобути Переяслав. Сповнити сї всї обіцянки він не мав тепер найменьшої охоти, ба й спромоги. Перспектива — віддати все й самому зістати ся з самим Київом, у вічнім страху від Мономаховичів, на ласцї у своєї братиї, не тїшила його нї трохи.

Він уже встиг посваритись і пересварити братів, обіцявши Чернигів двом і віддавши його Володимиру. Але стати незалежним від братів міг він, тільки помиривши ся з Мономаховичами. Він се й пропонував їм, особливо Ізяславу, та вони хотїли ще бити ся з ним. Тодї він, щоб їх пострахати і зробити бодай щось про око для своїх братів, порозсилав своїх братів з військами разом на Переяслав — на Андрія Мономаховича, на Туров — на Вячеслава, на Волинь на Ізяслава, напустив на нього також Володимирка галицького, закликав Половцїв і Поляків, і пустив поголоску, що хоче забрати всї волости: відбере у Ізяслава Волинь, у Ростислава Смоленськ. ⁵) Плян, розумієть ся, був за широкий, і Всеволод, як би брав ся до нього, то брав ся б инакше. З тих походів нїчого не вийшло, але Всеволод, наробивши розголосу, осягнув своє: він мав тепер чим виправдати ся перед братом Сьвятославом — що дїйсно хотїв здобути йому Переяслав, а з Андрієм переяславським тим часом встиг прийти до союза, помирив ся, заімпоновавши йому великодушністю, що не скористав в пополоху, як загорів ся Переяслав під час того походу і переговорів. Але що найголовнїйше — йому удало ся порозумітись з Вячеславом і Мстиславичом Ізяславом. Вони самі звернули ся до нього, з чим — лїтопись не каже, каже тільки, що Всеволод з початку не хотїв „вчинити їх волї”, але потім роздумав ся, „що йому без них не можна обійтись”, і згодив ся. Думаю одначе, що Всеволод тільки удавав сї тяжкі вагання, бо даючи свою згоду на ті пропозиції, не мав особливого заміру додержувати свого слова. Зміст же сеї угоди можна відгадати зовсїм на певно — се була обіцянка Київа.

Ізяслав, очевидно, пішов на компроміс із старшим Мономаховичом Вячеславом і умовив ся з ним взяти Київ на спілку (як се потім і стало ся вкінцї). Ся умова між ними стала ся, десь видно, зараз по вигнанню Вячеслава з Київа. Тепер вони мусїли зажадати від Всеволода, що він їм передасть Київ після себе, і Всеволод по тих своїх нїби тяжких ваганнях вкінцї згодив ся. Так виходить з усього. Тим тільки можна пояснити тїсну солїдарність, яку ми від тепер бачимо між Ізяславом, Вячеславом і Всеволодом, за цїлий час його князювання. Ізяслав не тільки тримає з ним, але чинить його волю там, де заходили й його власні інтереси: нпр. коли Новгородцї хотїли взяти князем меньшого Мстиславича Сьвятополка, а Всеволод не захотїв сього і дав Мстиславичам відступного — Берестє, аби не брали Новгорода, то Ізяслав згодив ся, хоч против волї, бо хотїв Новгорода, для брата і потім доперва через сестру — жінку Всеволода, „випросив” у нього Новгород ⁶). Очевидно, щось спеціальне звязувало Ізяслава з Всеволодом, а тим могла бути тільки справа київського стола. В звязку з умовою про Київ стояли, правдоподібно, і пізнїйші переходи Вячеслава та Ізяслава на переяславський стіл.

Уложивши союз із Мстиславичами, Всеволод розвязав собі руки в відносинах до братів. Він рішучо не дав їм своїх чернигівських волостей (головно тут брати жадали від Всеволода Вятицької землї) ⁷). Не додержав і иньших обіцянок. Коли умер Андрій в Переяславі, обіцянім колись Сьвятославу, Всеволод перевів у Переяслав Вячеслава, мотивуючи се тим, що Туров належить до Київа ⁸), а в дїйсности даючи Вячеславу Переяслав, мабуть, як переходову волость до київського стола; в Турові посадив він свого сина Сьвятослава. А як Вячеславу сприкрило ся в Переяславі, з огляду на претензії Сьвятослава Ольговича, що пробував його навіть силою вибити з Переяслава, і захотїло ся; назад у Туров, Всеволод перевів у Переяслав Ізяслава, а свого сина Сьвятослава посадив на Волини.

Таке поступованнє Всеволода влучило і Ольговичів і Давидовичів против нього, хоч як він зручно розлучав їх. Ольговичі були дуже роздражнені: „дає волости синови, а братів не надїлив нїчим”. коли Всеволод спросив свою братию до себе на з'їзд до Київа, надїючи ся заспокоїти їх гнїв, вони з'їхавши ся під Київом, натомість уложили між собою союз против Всеволода і на тім цїлували хрест, аби спільно доходити своїх претензій, а не задоволяти ся якимись дрібницями, і не поїхавши до Київа до Всеволода, поїхали геть. Спільними силами попробували вони відібрати Переяслав у Вячеслава, але Ізяслав оборонив стрия та ще з братом своїм попустошили волости тої чернигівської фронди. Се прохолодило їх завзятє, і скінчило ся на тім, що Всеволод знову відлучив сепаратною умовою Давидовичів від Ольговичів та заткнув їм роти незначними подачками — по два городи на кождого. Всї їх нарікання на союз Всеволода з Мстиславичами, що він „обсадив ся ними, на безголовє і на „безъмЂстьє” нам і собі та заходи — розладити сей союз, були даремні.

З другого боку Всеволод, маючи за собою Мстиславичів, не дарував Юрию. У нього були з Юриєм рахунки за Новгород, бо там противна Ольговичам партія була вивела на стіл Ростислава Юриєвича, і Всеволод позволив собі докучити Юрию чим міг: забрав Остерський городок, що належав до Юрия, ще якісь його городи, і що лиш міг із його майна — конї, худобу, вівцї і т. и. ⁹)

Отсе сильне й авторитетне становище, яке зайняв Всеволод, завдяки союзу з Мстиславичами забезпечивши собі свої володїння й приборкавши свою братию, — показало ся в повній силї під час війни з Володимирком галицьким. Сей князь помагав Всеволоду на Ізяслава, як той сидїв на Волини, але як Всеволод посадив на Волини свого сина, Вододимирко, тримаючись традицийної галицької полїтики, зараз перемінив свої відносини: „розсварились і почали собі шукати причини”. ¹⁰) Всеволод ходив на нього походом (в 1144 р.), аби примусити до покорности („нудяще его приЂхати къ Всеволоду поклонити ся”), і примусив дїйсно, але відносини не поправились, і перед смертию Всеволод вибирав ся знову в похід, бо Володимирко забрав київське місто Прилук, на Побожу (справа одначе й сей раз скінчилась на невдалій облозї Звенигорода). ¹¹) Ширше про сї походи я буду говорити на иньшім місцї ¹²), а тут згадую про похід 1144 р. як ілюстрацію тодїшнїх впливів Всеволода на Руси: він потрапив тодї двигнути на Володимирка трохи не „всїх руських князїв”, як каже лїтопись ¹³) — тут були й Мстиславичі, й Вячеслав, і Ольговичі з Давидовичами, і Всеволодковичі (князї городенські) й в. кн. польський Володислав Герман. Дванадцять лїт тільки минуло від смерти Мстислава, і як перемінились ролї! Бідний Олег Гориславич пімстив ся над Мономаховичами бодай руками свого сина! Незвичайно зручна і перфідна полїтика Всеволода, його вічна система — роздїляти й пересварювати (divide et impera!) вповнї осягнула свою мету, хоч результати її були дуже нетрівкі, а в загальній еволюції руського державного житя його дїяльність мала дуже шкідний, руїнний вплив. Та все таки годї не сказати про нього, що він був „смысленъ”! ¹⁴)