Але скоро виявляло ся, як марна була їх надїя, що бодай тут, на краю світа хрещеного, в пащі татарській вони не стрінуть ся з панами чи панськими посіпаками, десятниками і орендарями і всякою иньшою челядю панською, що так уїла ся їм на старих оселях. Виявляло ся, що і тут сидять вони на землї панській, а не божій, і що пан от-от лише чекає, аби вони осіли ся й загосподарили ся, аби на них те саме старе кріпацьке ярмо вложити! Вони думали, що навіки від нього втікли, але дарма—пани і панщина йшла за ними крок за кроком, аж до послІднїх землі.

Пани, котрі близше до тих сторін жили або уряди в тих краях займали, самі чи через своїх служебників уже перед останньою чвертю XVI в. почали спостерігати, що ті закинені простори побожські та поднїпрянські починають оживати, освоюють ся, залюднюють ся. Помітили, що сюди суне народня хвиля з заходу, і зміркували, що ті землї можуть з часом мати велику вартість. Починають отже випрошувати від короля надання на сі пустині, або коли на них були якісь хозяєва— змушують їх, аби свої права їм продали, і потім беруть у короля потвердження. Я сказав уже, що то були можні пани, воєводи, старости, гетьмани, що мали в своїх руках вдасть, військо, полки служебників, отже могли кождому доїхати так, що не тільки землі, а й самого себе зрік ся б. Отже як напосіли ся на кого, щоб їм свої землі „продав", то мусїв їм за що небудь оддати.

В першім ряді йдуть пани тутешні, з сусідної Волини; так напр. оден з князів Вишневецьких, що старостував у Черкасах, змусив спадкоємців князів Глинських. щоб продали йому свої права на землі по р. Сулі, і випросив собі у короля потвердженнє на „пустиню звану ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солоницю" від московської границі аж до устя в ріку Дніпро. Так здобули Вишневенькі ті величезні маєтности, де потім осадили місто Лубни й багато инь-ших. Великі маєтки придбали собі кн. Острозькі, Ко-рецькі. Збаразькі, Ружинські. Пізнійше починають випрошувати собі у короля та иньшими способами добувати маєтки й ріжні магнати польські-Жолкевскі, Казановскі, Потоцкі. Меньших поміщиків вони відси витискали, і так згодом всі сі колишнї пустині зібрали ся в руках найможнїйших панів, що володіли ними або правом власности, дїдичности. або правом доживотнім, як старости-державці, й правили тутешнми землями через своїх служебників самовластно, не знаючи над собою нїякої впасти, нїякого закону, ніякого права, як правдиві „королевята", як називав їх Хмельницький.

Захоплюючи тутешні землі, вони не спішили ся в них хозяйну-вати. Давали людям час осісти ся, загосподарити ся; звичайно не згадували навіть про данини й чинші, вдоволяючи ся тим, що продавали тутешні лїси на поташ, віддавали в державу рибні лови, мости і гати, коршми й млини, обОвязуючи селян, щоб не мололи де инде і не брали в чужих коршмах горілки та пива та не варили самі; згодом заводили податок від худоби та бжіл—десятину від волів і улів. Було се, як порівняти з панщинним пеклом західніх земель, незвичайно мало. Але селяне, що йшли світами, через всякі перешкоди й небезпеки, та оселяли ся тут під грозою татарською, аби тільки втікти від панської власти й не бути нїчиїми кріпаками, — вони з великим невдоволеннєм стрічали навіть такі перші претенсії панські. Тим більше, що переходячи по дорозі ріжні сторони України, вони бачили на своїх очах, як потім за такими скромними жаданнями зявляли ся більші, а в кінці приходила і сама правдива панщина Тому не раз від перших таких панських жадань вони починали бунтувати ся, кидали свої господарства й розходили ся ріжно, шукаючи безпанськоЇ землі. А побачивши кінець кінцем, що пани й їх посіпаки йдуть за ними по слідам на край світу всюди, селянство хапаєть ся козацтва.

Вище вже було сказано, що саме під, ту пору, через заходи польського правительства коло заведення порядку в козацтві, за короля ЖиґИмонта-Авґуста, Стефана Баторія і Жиґимонта III, витвор юєть ся серед козаччини такий погляд, що козаччина служить Короні польській і за сю свою службу не має підлягати нїякій власти, окрім своєї виборної старшини козацької, і не має нести ніяких обовязків крім сеї воєнної служби—не давати податків державних ні панських, ні робити панщини, ні корити ся власти своїх поміщиків або їх судови. Навпаки козаки вважали, що ще вони мають право збирати ще собі з иньшої людности все потрібне для прожитку війни—з міщан і людей панських і королівських.

Правительство дещо з сього признавало, але за тими тільки козаками, котрих воно брало й своє військо, на свою плату, і записувало в реєстр козацький. Одначе воно їм однаково платні не платило, тож реєстрове, королівське козацтво раз-у-раз мішало ся з рештою козаччини. Гіравительство почавши від першого набору (р. 1570) раз-у-раз поновляло його (р. 1578, 1583, 1590), але се не помагало нічого. Реєстрові і нереєстрові однаково воювали з Татарами й однаково уживало їх на свої воєнні потреби правительство і його урядники. Через те козаччина не допускала нїякої ріжницї в „правах і свободах" між реєстровими і нереєстровими: хто козак і діло козацьке сповняє, має бути від усього свобідним і тільки до присуду козацького належним. Значить, хто піддав ся під присуд козацький і з козаками в походи ходить, до того вже нїхто ніякого права не повинен мати: ні пан, нї староста, нї уряд міський. І от коди утворив ся такий погляд, то мішане й селяне, які не хотіли піддавати ся панським претенсіям і панській впасти, вони „козачать ся". Піддають ся під вдасть старшини козацької, заявляють себе козаками і кажуть, шо вони пана слухати і ніяких повинностей на нього сповняти не будуть. Як давнійше богато козакувало, але не спішило себе заявляти козаками, бо се було званнє зовсім не почесне, означало неприкаянного чоловіка, — так тепер навпаки: люде, яким зовсім не війна була в голові, а хотіло ся тільки господарити на свободі,—і такі записують ся в козаки, аби не слухати ся панів. Козаки в тім часї се „непослушні" мішане й селяне. У нас нема докладнійших переписей тутешніх сторін ранїйш як з 1616 р., але сі кидають цікаве світло й на попередні десятиліття. Бачимо, як залюд-неннє східньоі України незмірне зросло, як поширило ся-під саму границю московську, на полуднє до самих „Диких степів", яка маса міст, місточок і сіл поосідало за останні десятилїтя—і яка маса в них люду „непослушного", инакше сказавши—козаків. Єсть міста де на кількадесять „послушних" дворів—сотні „непослушних", а вся земля наоколо міста зайнята козацькими хуторами, що нїякої власти панської не признають, нїякої повинности не сповняють.

Се тим більше кидаєть ся в очи, що і від „послушних" поміщики, вважаючи на такі обставини, не вимагали богато. Напр. в деяких місцях від міщан вимагали тільки, щоб вони служили військову службу (а міст та містечок осаджувано тут дуже богато, трохи не більше як сїл). В війську козацькім служити і тут служити, здавало ся о, що все одно і меньше клопоту. Але люде, мандруючи сюди. щоб спекати ся панів, не хотіли мати діла анї з ними анї з їх повинностями, хоч тяжкими хоч легкими, і писали ся в козаки, щоб не мати дїла з панами. Однаково, обставини житя були такі, що край жив в воєннім станї, кождий мусїв бути воєнним чоловіком і жити зі зброєю в руках для власної безпечности. Тому люде з легким серцем приймали на себе обовязкову участь в війську козацькім і в походах козацьких, та піддавали ся воєнній старшині козацькій, аби не знати вже над собою ніякого иньшого начальства.

Такий оборот народнього житя надавав нову силу і вагу козаччинї: вона ставала вже не простим побутовим явищем східно-українського житя, яким була в печатках, а великою соціальною силою, що ставила ся против цілого шляхетського устрою Польської держави, обіцювала народнім масам визволеннє від нього, а йому самому руїну.