– Красю, кажи! – не могла чекати вона.

– ФСБ, це російське КДБ, підготувало і проводить операцію по знищенню Січі.

– Що? Звідки це ти взяв?

– Пам’ятаєш бійню на пристані, коли паничі вирізали бандитів?

– Ну і до чого тут…

– А пам’ятаєш, що ми знайшли спостерігача, який сидів у кущах?

– Пам’ятаю. І що з того?

– Ось дивись, – я показав аркуш паперу. – Це слід взуття, що залишився на землі, коли хтось на гелікоптерах викрадав рабів. Я узяв його з паперів Непийпива.

– І що? – не зрозуміла Понамка.

– А те, що саме такий слід був у взуття і нашого спостерігача. Тобто у цих людей однакове взуття. Що наштовхує на думку, що вони належать до однієї структури. Той спостерігач був з ФСБ, і саме ця структура в змозі наймати авіацію, забезпечувати прикриття, постачати зброю.

– Для чого ФСБ воювати проти Січі?

– Думаю, є декілька причин. По-перше, щоб мати підконтрольну територію в Україні. І як засіб впливу на місцеву політику, і як базу для сумнівних оборудок. Бандити налагодили перевезення наркотиків через Січ, ФСБ могло підтримати цю діяльність, додати зброю. По-друге, політичний момент. Їм могло не сподобатися, що існує такий край, де українці при владі, а росіяни, чи російськомовні, складають пригноблювану більшість. От і вирішили зробити переворот. До того ж зі зміною влади Росія може претендувати на Січ як російську землю, на якій живуть руські люди.

– Які руські люди? – здивувалася Понамка.

– Раби. Вони ж говорять нехай і примітивною, але російською, а паничі – законсервованою українською.

Понамка закрутила головою, вона не любила теорій.

– Що вони зроблять проти Січі?

– Вони вже майже все зробили, залишився вирішальний удар, – я зробив паузу.

– Говори! – дратувалася Понамка.

– Спочатку вони викрали рабів.

– Непийпиво казав, що раніше рабів купували, а зараз просто вирішили не платити!

– Понамко, їх же не просто викрали, а цілеспрямовано брали по кілька осіб з кожного куреня. Якби крали просто так, то схопили б по максимуму в одному місці, і все! Але ні, літали по всій Січі, ризикували. До того ж брали завжди дорослих рабів. Чоловіків, а не підлітків чи жінок.

– І для чого?

– Їх вивезли і готували. Сьогодні почали розвозити. На кожен курінь по два-три раби з ящиком автоматів.

– У Січі є сучасна зброя! – крикнула Понамка. – Ті автомати нічого не вирішать!

– Вирішать, бо ти ж не знаєш всього плану.

– Кажи!

– План такий: підготовлених рабів викинуть зі зброєю у їх куренях. Потім увімкнуться розкидані ящики. Це потужні колонки, через які буде транслюватися звернення до рабів із закликом до повстання. Звернення на мові рабів, щоб вони зрозуміли.

– Раби не послухаються, вони залякані! І сараї зачинені!

– Сараї відчинять ті раби, яких зараз розвозять по куренях.

– Навіть якщо так, ми придушимо повстання у зародку!

– Придушувати буде нікому.

– Що? Красю, що ти верзеш? – Понамка схопила мене за петельки і струснула. Вона була сильна і роздратована.

– Бо всі курені будуть знищені.

– Що?

– Ти ж чула про «Су-24». Це такі штурмовики, кожен з яких може нести кілька тонн бомб та ракет. Кожен літак буде мати ціллю один, максимум два курені. Паничі не чекають удару, вони на ніч всі зберуться у куренях. І там знайдуть свою смерть. Бомби та ракети розтрощать курені та фортеці. Більшість паничів загине там. А якщо комусь пощастить вціліти, то їх вже будуть добивати натовпи повсталих рабів, яких мусить підбадьорити вигляд зруйнованих куренів. За кілька годин все буде закінчено, Січі не стане.

– Чому ти радієш? Ти що, не розумієш, що не стане і нас? Раби нас знищать! – закричала Понамка.

– Ми втечемо.

– Як?

– Зробимо засідку біля збитого гелікоптера. За ним обов’язково прилетять, хоча б щоб забрати тіла та документи, знищити залишки. Ми нападемо із засідки. І втечемо звідси. Я хочу повернутися додому, у своє життя, і забути ці жахи. Ти зі мною?

Понамка подивилася на мене.

– Ти міг би стати паничем! – закричала вона.

– Я заморився виживати, а ще більше заморився вбивати. Після Великої крові я не хочу тут залишатися.

Мої слова боляче вдарили Понамку. Вона хотіла щось сказати, але тепер кривилася, стогнала, крутила головою. Про щось думала.

– Я не можу їх покинути, – нарешті сказала Понамка.

– Ти залишаєшся? – скривився я від розчарування.

– Ні, але я не можу їх зрадити. Вони ж мені як брати. Бойові побратими!

– Їх вже не врятувати, Понамко! Нічого не поробиш. Давай спробуємо врятуватися самі, – сказав я.

– Тоді я загину з ними. Прощай, Красю, – Понамка під’їхала до мене і обняла. Вона плакала. Ніколи я не бачив, щоб вона плакала, хіба зі сміху.

– Понамко, що за дурня? Це – криваві вбивці! Вони різали дітей, вбивали вагітних жінок! Якого біса ти мусиш гинути за них!

– Ми билися пліч-о-пліч.

– Вони ледь не стратили тебе!

– Вони – справжні бійці.

– Понамко, ти нічого не зміниш! Благаю, давай повернемося разом!

– Мій заповіт у сейфі. Я ж юрист, я не могла без заповіту. ТОВ «Хаос» залишається тобі. Спробуй не зганьбити мого прізвища, Красю. Бувай.

Вона нагнала коня і помчала у бік Застави. Я відчув, як почало гепати у грудях серце. І в мене виступили сльози на очах. Наче якесь дурне романтичне кіно. Ага, оце зараз я плюну і помчу за Понамкою, щоб врятувати Січ. І врятую. Гепі-енд, мені вистригають оселедець. Хер вам! Я не збирався брати участь у цій маячні! Повернутися додому і жити нормальним життям, а не борсатися по шию у крові, як доводилося тут! Ні! Тут не кіно, тут життя, страшне, нелюдське життя! Я не збирався ризикувати, щоб рятувати цих клятих паничів, рабовласників і душогубів! Жінконенависників і підорасів! Ні!

Я все вирішив, але наступної миті вже мчав навздогін за Понамкою. Мчав, бо колись вона врятувала мене. Коли я повернувся з колонії і не мав нічого, окрім туберкульозу. Вона дала мені роботу, житло, шанс вижити, подарувала друге життя. Потім і я допомагав їй, і вона мені. Можна було б рахувати, хто кому більше, але життя мені вона врятувала.

– Понамко! Понамко! – верещав я і наганяв коня. Він був у мене гірший, аніж в Понамки, бо я ж був джура, а вона – панич. Я б не здогнав, але Понамка, мабуть, озирнулася, побачила мене і зупинилася почекати. – Понамко!

– Що?

– Я допоможу, але потім ми одразу поїдемо звідси! Разом!

– Домовилися! Тільки врятуй Січ! – крикнула вона.

– І Непийпиво мусить слухатися мене, бо часу зовсім мало!

– Він буде! Вперед!

– Вперед!

Ми помчали до Застави. Про полоненого забули, було не до нього. Залетіли до Застави, всі тамтешні паничі та джури були при сучасній зброї. Не дуже-то вміло тримали автомати і розгублено переглядалися. Я побіг за Понамкою до башти, там біля рації сидів Непийпиво.

– Залізні птахи чули на всіх куренях! – сказав він Понамці, мене і далі намагався не помічати.

Понамка зачинила двері за нами.

– Брате Непийпиво, послухай Красю, бо від цього залежить доля Січі, – Понамка була серйозна та впевнена.

– Що? – здивувався Непийпиво.

– У нас обмаль часу. Красю, кажи.

– Пане Непийпиво, дуже скоро Січ буде знищена.

– Що? – він аж підхопився і вихопив шаблю. Понамка стала між нами. Узяла руку Непийпива і поклала його шаблю собі на горло.

– Вбий мене, якщо хочеш, але не заважай йому. Говори, Красю, говори! – сказала Понамка.

І я почав говорити. Швидко і якомога зрозуміліше. Мені вистачило кількох хвилин.

– Що це за залізні птахи, які можуть потребити фортеці наші? – спитав Непийпиво.

– Ті самі, які знищили одну з башт Застави! – нагадав я йому урок від американців.

– З тими чужинцями ми запирали!

– Але є й інші чужинці. І вони хочуть знищити Січ. Руками рабів.

– Бидло не збродить!

– А якщо вони побачать залишки зруйнованих куренів? І інших рабів з мушкетами, з яких вони добиватимуть тих паничів, які вижили?