А Травін у новому місці побудував фортецю, в якій з двірнею жити почав. Потроху вибив дикунів, поселив кріпаків, які ліси рубали, поля розорювали. Аж тут полізли чудовиська людей красти. Раніше їх дикі стримували, бо були сильними та хижими. А неозброєного селянина чудовиська жерли запросто, то полізли на доступну дичину цілі орди різноманітних тварюк. Довелося Травіну будувати вартові башти на кордонах його земель. Тими баштами відгородився від чудовиськ. З півночі башти та болота, зі сходу ріка Снів, з півдня Великий ліс, із заходу гори, де Чорні печери та степ. У перші роки багато кріпаків загинуло, поки чудовиська їх їли та неврожаї були. А потім чудовиськ майже не стало, ріллю легше орати, аніж пеньки корчувати, то почали кріпаки множитися. А ще Травін у походи ходив до Поганих земель.

– А що там брати? Ліси одні, – зауважив я.

– Ти і там був? – здивувався Бар-Кончалаба.

– Був.

Він аж заглянув мені в очі.

– А Мару бачив?

– Так, ледь не зачепила. Дивом врятувався.

– Нічого собі! А трупаків, трупаків бачив? – спитав письменник.

– Ні, тільки чув про них.

– Чути то фігня, ось би побачити! – мрійливо зітхнув Бар-Кончалаба.

– Ти продовжуй, продовжуй, навіщо той Травін ходив до Поганих земель?

– За рабами. Він спробував спочатку брати у полон диких, але ті билися до останнього, а навіть якщо вдавалося їх схопити, то швидко гинули, бо не могли призвичаїтися до неволі. А ось у Поганих землях жили люди.

– Звідки вони там узялися?

– З ріки Снів. Ті, кого не вбили чудовиська, хто зміг з Торжища втекти чи ще якось вибратися, оселялися там і жили. Було там кілька поселень. Травін зі своїми козаками їх знищив, а людей забрав у рабство. Він був ще не дуже старий, але гнівливий, і одного разу з ним трапився напад. У Травіна відібрало ліву частину тіла, говорити майже не міг. Про це дізналися кріпаки. Звістка про хворобу пана швидко рознеслася по селах, і люди вирушили до фортеці, вимагати волю, як на Великій землі. Якби Травін був здоровий, ніхто б не наважився, але коли дізналися, що він напівтруп, то вирішили, що час настав. Під фортецею зібралося кілька тисяч кріпаків. Вони прийшли, озброєні вилами, косами та сокирами. Їх було значно більше, аніж козаків, але у фортеці була артилерія і рушниці, багато набоїв, запас води та їжі. Треба було вичекати, поки селяни розійдуться, а потім вдарити і потрощити їх окремими селами. Але син Травіна був молодий та гарячкуватий. У Травіна було багато синів від різних рабинь, яких у нього був цілий гарем. Але коли сини виростали, Травін їх вбивав, щоб ті не піднялися проти батька. Вбив би і цього, але він був ще занадто молодий, підліток. Травін намагався щось наказати, але не міг вимовити і слова. Тоді підліток зарізав батька і проголосив себе новим паном. Після чого наказав відкрити ворота фортеці і атакувати кріпаків. Був впевнений, що раби розбіжаться, як розбігалися завжди, коли бачили озброєних козаків. Але мужики не побігли, загін козаків врубався у натовп і загруз. Козаки побачили, що треба відступати, але молодий панич бісився і лізу далі. Тоді козаки покинули його і відступили. Не до фортеці, а в бік прикордонних башт, де стояли невеличкі сторожові загони. Фортеця ж залишилася майже без охорони. То кріпаки невдовзі узяли її. Перебили всіх, хто там був, у тому числі і гарем Травіна. А потім знайшли у підвалах запаси вина і перепилися. У цей час отамани всіх чотирнадцяти прикордонних башт зібралися на раду. Вирішили вдарити по бидлу, придушити повстання, а потім вже думати, що і як.

Козаки атакували несподівано, у той момент, коли кріпаки спали з перепою. Багатьох убили одразу, інших катували і вбили пізніше. Кріпаки намагалися битися, але були розпорошені по селах та хутірцях, тоді як козаки діяли одним кулаком. Невдовзі знищили всіх, хто чинив опір. Потім вирішили, що без пана буде краще, поділили всю землю і всіх кріпаків на чотирнадцять частин і кожен з отаманів заснував свій курінь.

– То ото всі курені Мухи, Деркача, Яреми це на честь тих отаманів?

– Так. Ці отамани стали називати себе паничами і тримали всю владу на Січі. Щоб кріпаки більше не повстали, їх перетворили на рабів. Спочатку забрали землю, а потім зруйнували хати і побудували сараї, куди зігнали бидло. У тих не залишилося ніякого майна, всю їжу давали господарі, вимагаючи за це працювати на панщині. Виникла така химерна суміш рабовласництва і казарменого комунізму. Але вона виявилася досить живучою. Вже скільки років минуло, а Січ така сама.

– Але паничів стало значно більше, аніж чотирнадцять, – зауважив я.

– Так. Це вже наслідки так званого Хрущовського походу.

– Хрущовського? – здивувався я.

– Ага. Микита Сергійович, ще коли був керівником СРСР, якось почув про існування Січі і обурився, що всередині Країни Рад існує ось така рабовласницька пляма.

– Але як він дізнався?

– Радянська влада знала про Січ. Ще у тридцяті сюди був спрямований полк червоної кавалерії, щоб завадити масовій втечі селян, які тікали від колективізації. Полк мусив швидко захопити Січ, але спочатку зазнав великих втрат у зіткненнях з чудовиськами, а потім вдарили і козаки, які під час визвольних змагань змогли закупити достатньо сучасної зброї у батька Махна. Потім та зброя була використана проти червоних кавалеристів, які були розтрощені і здебільшого знищені. Залишки полку втекли. Доповідати про таку ганебну поразку Сталіну злякалися і зробили вигляд, що нічого не трапилося. Мовляв, полк був розформований, а ніякої Січі немає.

Однак якісь чутки про неї ходили, і Хрущов, який працював в Україні, чув про них. Вже наприкінці свого правління згадав про Січ і вирішив її підкорити. До ріки Снів були відправлені війська, щоб навернути тамтешні землі до радянської влади. Але отамани з козаками чинили відчайдушний опір. Хоч у них не було авіації та артилерії, але вони дуже добре знали свою землю, то діяли невеличким партизанськими групами, які завдавали болючих ударів загарбникам. Звісно, Січ не могла довго протистояти всьому СРСР, то за рік чи два війська, що мали авіацію та артилерію, знищили б останніх козаків, озброєних лише гвинтівками та кулеметами. Але тут у Москві трапився заколот, Хрущов був знятий з посади, а всі його починання згорнули. Війська, яким залишалося зовсім трохи до знищення козаків, були відкликані, завоювання Січі визнано непотрібним. Війська забрали з собою більшу частину рабів. То на Січі залишилося всього пара отаманів, до сотні козаків і кілька сотень рабів. Тоді отамани прирівняли козаків до себе, назвали їх паничами і вирішили правити Січчю всім товариством. Почали полювати на ріці Снів, якою пливло багато люду, що чули про Райгород і хотіли туди потрапити. Жінок паничі робили своїми наложницями, а чоловіків перетворювали на рабів. Жінки народжували багато дітей, то невдовзі кількість паничів значно збільшилася. Відбулося б перенаселення Січі, але цьому заважає висока смертність. Багато паничів та джур гине у боях, а багато рабів гине від хвороб, поганого харчування, важкої роботи та тортур. То встановилася своєрідна рівновага, яка старанно підтримується. Зараз Січ сильна, як ніколи. Ось така історія.

– А чому паничі та раби розмовляють по-різному?

– Щоб відрізнятися. Бачиш же, паничі хочуть у всьому відрізнятися від рабів. Вони виглядають інакше, їдять інше, у них оселедці, вони їздять на конях і так далі. Логічно, що і розмовляти вони хочуть не так, як раби, яких вони зневажають. Тим більше, що є ж і історичні передумови для того, щоб панівна верхівка Січі балакала не так, як підкорена більшість. Бо ж паничі походять від запорізьких козаків і досі зберегли українську говірку вісімнадцятого сторіччя, дебело пересипану словами зі стародруків. Ну, тобто як зберегли. Будь-яка мова не може зберігатися без змін, вона розвивається, то паничі зараз балакають інакше, аніж їх предки. Але вони пильно стежать, щоб до їх мови не потрапили слова рабів, які походять від кріпаків, що були російськомовними. Але і вони зараз розмовляють не російською, а вже окремою говіркою, досить примітивною, до речі.