– Кого? – вона так здивувалася, що стало ясно – ні про які запобіжники вона не чула.

– А ти не хвора? – спитав у неї. В собі був упевнений.

– Хворих у нас не тримають! – спокійно запевнила вона.

– Як? – не зрозумів я.

– А так, вабоють одразу, – вона лежала, розкинувши ноги, і посміхалася мені. Невеличка, худенька, аж ребра стирчали. А ще маленькі груди і трикутник волосся внизу живота.

– Слухай, а якщо ти завагітнієш? – все турбувався я.

– То добре буде, бо маю цього року завагітніти, – кивнула вона і потягнула мене до себе.

Я здивувався, а далі природа узяла своє, стало не до питань. Ми покохалися. Явдошка слухняно робила все, що я просив, але сама жодної ініціативи не виявляла. Я спитав про її вподобання, вона здивувалася.

– Ти сличний, споро мені з тобою! – для чогось мене переконувала.

Ще помітив, що лежала тихо. А коли я застогнав від надміру почуттів, то закрила мені рот своїми долонями. Сусідня парочка теж кохалася тихо, чутно було лише сопіння. Цілував її, вона слухняно підставляла губи.

– Слухай, а чому тобі треба вагітніти цього року? – спитав згодом.

– Бо інакше відправлять до підвалу, – вона сказала це спокійно, наче так і треба було.

– За що?

– Бо мусимо народжувати, коли малого заберуть.

Явдошка розповіла, що кожна жінка зі слуг, як тільки в неї починається місячне, мусить народжувати. Інакше її відправляють у підвал, до рабів, а це страшно, цього ніхто не хоче. То протягом року після першого місячного будь-що намагаються завагітніти. Якщо це вдається, то залишаються у слугах. Десь за кілька місяців до пологів вагітних переводять на легшу працю. Після народження дитини жінка піклується про неї, ще місяць має легку роботу і потім її не гонять з куреня, щоб була поруч з дитиною. На третій рік дитину забирають, відправляють у інший курінь, а жінка мусить завагітніти знову. Якщо протягом року не завагітніє, то піде до підвалу.

– Там погано. То треба вагітніти, – пояснила Явдошка. Вона не обурювалася, просто розповідала, як є.

– І скількох ти народила? – спитав я.

– Вже трьох. Одного від панича! – похвалилася вона.

– Хіба паничам можна з вами? – здивувався я.

– Паничам все можна!

Вона розповіла, що її панич був молодий, тільки-но повернувся з прикордонних башт, де його опаничили. Вподобав її у степовому таборі, де вона доглядала за жереб’ятами. Вони кохалися кілька місяців.

– Тільки з ним, більше ні з ким, – запевнила Явдошка. – Якщо ляжеш з паничем, то до наступного місячного зі слугою зась. І треба одразу ознаймити десятницю. Легшу роботу дають тоді. Коли завагітнієш, то взагалі одразу до куреня беруть.

– І що далі буває з дитиною від панича?

– Та теж саме, що і від слуги. Тільки годують краще, коли вагітна. Коли народиш, немовля оглядають. Всіх оглядають, жеби не каліка, жеби здорове було. Коли так, то віддають мені. І далі дають більше їжі, допоки годуватиму. А на третій рік забирають і відвозять до іншого куреня.

– А що з ним далі буде?

– Потім подивляться. Коли високий, міцний, ярий, то паничева кров верх узяла. Тоді у джури візьмуть. А якщо ні, то слугою буде.

– А де той панич зараз?

– Дикі вабоїли.

– Так наче ж з вашого куреня люди у битві участі не брали?

– Вже потім, коли диких з пагорбів виганяли. Жарливий він був, не став чекати, поки диких списами закидають, валчив їх шаблею. Одного вбив, а другий дикий його палицею прибив. Хребет переламав.

Вона розповідала зовсім байдуже. Анітрохи не сумувала через смерть панича, не раділа теж. Вбили і вбили. Тепер от пригорнулася до мене. Ми лежали у тиші, сусідня парочка пішла вже. Більше нікого не було.

– Слухай, а тобі не час, лаяти не будуть, що довго немає? – спитав я.

– Так я ж з тобою, коли сфолгуєш, тоді і піду.

– Лежи.

– Лежу.

– Слухай, а ось чого старих слуг я не бачив? – спитав, бо згадав, що у кількох куренях був, а ніде жодного старого слуги не бачив. Не те щоб старця, а хоча б просто діда років шістдесяти. Чого паничів старих не було, я розумів, вони виїздили до чудовиськ. А слуги?

– Старих на острів імають, – розповіла Явдошка.

– Куди? – здивувався я.

– На острів.

За словами Явдошки, десь за рікою острів був. Коли слуга старішав, що вже працювати не міг, як раніше, то садили його на віз і відправляли на той острів. Там слугам працювати не треба, але годують.

– Добре там, всі рачать на острів той трафити, – Явдоха щасливо посміхнулася, мабуть, мріяла про той свій острів.

А я щось не дуже вірив, щоб оце паничі старих слуг годували. Щось тут не те.

– А раби старі куди діваються?

– Немає старих рабів. Бо коли до роботи не вийшов, то вабоють, – розповіла Явдошка.

– І земляних, і підвальних?

– Так. Бережуть тільки зброярів. Сі майже як слуги живуть. Потрава в них добра, навіть на світ білий випускають, у дворі погуляти. Бо ж зброя потрібна. А всі інші у підвалах сидять, працюють, сонця не бачать.

– А що ж вони там роблять?

– Хто що вміє. Одні їжу готують для куреня, хтось кушнарює, хтось лимарює, хтось чинбарствує. Зброярі окремо, шевці знов таки та інших багато ще. А ти їсти не хочеш? Вечерю вже дають.

– Ходімо.

Пішли до хати, де слугам давали вечерю, там я трохи під’їв. Бачив, що слуги дивилися на мене з повагою. Після вечері частина слуг пішла на стіни чатувати, а більшість зібралася у хаті, де спати треба було. Зібралися лише чоловіки, жінки в іншій хаті були, і переходити вночі заборонялося. Я через це трохи засмутився, бо розохотився, хотів ще з Явдошкою побути, але не можна, то не можна. Думав спати лягти, але місцеві слуги почали про битву з дикими розпитувати. Чули вони, що і я кількох диких вбив, і Сашко. Ми для них були героями, богатирями. Казали, що ще не бачили слуг, які б диких змогли у битві здолати. Ще щоб списами з відстані закидати, таке чули, а ось про те, щоб у двобої вбити, це лише паничі могли. Ми розповідали про битву, здебільшого Сашко, я тільки кивав.

Потім спитали за Понамку. Про яку чули, що це вона траву підпалити вигадала і тим завадила дуже диким. Питали, чи правда, що вона багатьох диких зарубала. Я казав, що правда, що Набока завзятий у бійці і поки крові ворожої не нап’ється досхочу, то не зупиниться. Слуги тільки головами крутили. Розповідали, що диких дуже бояться, особливо, коли доводиться пасти табуни біля пагорбів. Дикі невеличкими загонами кожного року нападають, бо дуже вже люблять конину. І там вже під час нападів або диких помітять, оточать, списами закидають, або дикі голови проламають і табун до своїх лісів заберуть. Але то так, по десятку, по два і, здебільшого, молодих диких приходило, а ось такого війська давно тут не бачили. З усіх слуг тільки двоє останній великий напад диких пам’ятали, але тоді у битві участі не брали, бо молоді ще були. Всі інші стикалися з дикими тільки під час їх наскоків за худобою.

– А самі до них у землі в походи ходили? – спитав я.

– Що ти! Там такі ліси, що не продерешся! Хащі! Тільки дикі там можуть ховатися!

Ще розповідали, що ті дикі хат не мають, а живуть у печерах або у барлогах, наче ведмеді. Хліборобства не знають і худоби не тримають, живуть лише полюванням. А коли дичини в лісах стає замало, виходять у степ, щоб вкрасти коней чи мулів. Всі слуги були впевнені, що дикі їдять людей. Бо тіла вбитих людей дикі завжди забирали і відносили до своїх лісів. А ще дикі вогнем користувалися, але добувати його не вміли, то завжди носили з собою жаринки у спеціальних кам’яних скриньках.

– Ми одну таку знайшли, коли диких з пагорбів розпудили! Її наш панич узяв. Зовсім тварини ті дикі. Але тепер добре, тепер їх кілька років зовсім не буде, бо дуже вже багатьох з них вабоїли.

Слуги раділи, казали, що наступного року можна буде відігнати табуни за пагорби, де трава вигоріла, бо тоді вона буде молода та соковита, а ще кров’ю диких добряче підживлена. Я подумав, що не тільки крові диких там багатенько пролилося, а ще й крові паничів, джур, а найбільше самих слуг. Але вони про загиблих товаришів не згадували.