Тоді вона підхопила шаблю. Я бачив, що її ліва рука безвольно висить. Металевий нарукавник був прокушений скаженим диким!

– Непийпиво, тримайся! – заверещала Понамка і кинулася допомагати гетьману. Там було багато диких, але Понамка була в такому стані, що не боялася смерті. Ухилилася від удару списом, сікла шаблею, відстрибнула, ще сікла. Я побіг за нею, схопивши щит і спис. Не важкий спис диких, а легкий спис, якими кидалися джури. Біг по тліючій траві, бачив, як Понамка прорвалася до вже оточеного Непийпива і вони тепер б’ються з дикими. Я хотів кинути спис, але не був впевнений у своїй влучності, то підбіг до одного з диких зі спини і увігнав спис нижче лопатки, щоб пошкодити внутрішні органи. Спис увійшов добре, десь на лікоть. Я відстрибнув. Дикий кинувся на мене, зробив кілька кроків, потім поточився вбік, упав. Я підхопив шаблю вбитого панича, але вона виявилася заважкою для мене, я міг утримати її тільки двома руками. Узяв шаблю джури. Побачив, як дикі пішли в атаку на Понамку та Непийпиво. Хотів кинутися до них, але мене б затоптали там! Я схопив легкий спис і кинув. У дикого. Ще один. Ще!

– На смерть! – я верещав і кидав списи. Щось схопило мене за ногу, я впав. Мене потягло. Побачив пораненого дикого, який тягнув мене до себе, схопивши за ногу. Я почав бити його іншою ногою, потім вдарив шаблею прямо себе по чоботу. Відсік його пальці, звільнив ногу, добив. Побачив, як кільце диких навколо Понамки та Непийпива стиснулося. Понамка підібрала щит. Тримала лівою рукою, яка в неї не згиналася. Ось один з диких вдарив списом. Понамка могла відстрибнути, але позаду був Непийпиво, то вона спробувала щитом спрямувати спис вбік. Сама вдарила дикого. Той заверещав, вискочив ще один, з палицею. Він замахнувся, Понамка хотіла ухилитися від удару, але зачепилася і змогла лише прикритися щитом. Удар. Понамка аж відлетіла з розтрощеним щитом. Дикий кинувся до неї, я увігнав йому спис у спину, а потім ще ударив шаблею по шиї. – На смерть! – верещав я, щоб не було так страшно.

А потім удар і темрява. Я опритомнів від страшенного болю у голові. Нічого не бачив, очі залиті чимось липким. Я вже знав, що це кров. Щось тиснуло на мене, я хотів вилізти, а потім подумав, що битва може тривати. І поруч можуть бути дикі, які вб’ють мене. Треба затихнути, прислухатися, зрозуміти, що відбувається. Але у голові гуло, дуже боляче, а ще смерділо горілим, я задихався. Потім подумав про Понамку. Що з нею? Забув про обережність, почав борсатися, але не міг вилізти.

– Тут живий хтось! – почув я і спочатку злякався, а потім зрадів, бо ж розмовляли слуги. Не дикі! Мене схопили за ноги, потягли.

– О, живий! Та це ж слуга Набоки!

Мене витягли, нарешті нічого на мене не тиснуло. Я намагався витерти очі, щоб роздивитися. Мені сунули шматок якогось хутра, я витерся. Побачив кількох слуг, скривавлених та переляканих.

– Де дикі? – спитав я.

– Хто зміг, той угонзнув, а інші – вабоєні. Січ звалчила! – вони б і раділи, та сил у них не було. Один накульгував, інший притримував пошкоджену руку.

Я ще витер очі, потім подивився навколо. Жах. Усюди валялися тіла. Дикі, слуги, джури. Багато, десятки, сотні тіл. Паничів жодного, мабуть, їх вже прибрали.

– А де мій панич, Набока, він живий? – захвилювався я.

– Живий, живий, онде він, біля Непийпива, – кивнули кудись в бік.

Я спробував підвестися, але мене захитало, я впав.

– Чорт! – вилаявся.

– Лежи, дивом живий ти. Ось, – мені показали мій шолом. Пробитий збоку.

– Чим це мене? – спитав я, бо ж розумів, що якби вдарили палицею або сокирою, я б залишився без голови, не дивлячись на шолом.

– Каменюкою. Дикі вміло кидаються. Диви он, як гонзають.

Я став на коліна, подивився і побачив багато темних цяток, що рухалися від нас.

– То дикі? А чому їх ніхто не переслідує? – здивувався я.

– Бо знесилені всі, – пояснили слуги. Вони узяли вбитого джуру, що лежав неподалік, потягнули кудись.

Я ще посидів, потім таки підвівся. Схопив спис у якості ціпка, спирався на нього. Пішов до Понамки. Мене хитало, тіла слуг чи джур я переступав, а ось диких доводилося обходити, занадто вони вже були дебелі. Валялися, як колоди. На кожному було багато ран. Їх важко вбити, цих велетнів. Навіть поранені, вони билися далі. Я відвернувся, щоб не бачити ці гори м’язів, завернуті у шкури. Почув, як під ногами щось хлюпає. Кров. Сморід паленого м’яса. О Господи, пекло, справжнє пекло.

Побачив попереду трупи паничів. Їх склали рядами. У частини були розтрощені черепи, ці потрапили під палиці та сокири диких. Інші, з проштрикнутими тулубами, натрапили на ворожі списи. Деяких дикі просто загризли або зламали шию. Десятки, сотні вбитих паничів. Трохи далі лежали зібрані тіла джур. Їх було значно більше. Бідні діти зі страшними пораненнями. Вони не боялися смерті, кидалися на диких і гинули.

Під січовою хоругвою сидів на вбитому коні Непийпиво. Він був весь у крові, з поглядом, ще божевільним після битви. Він посміхався. Сашко обробляв йому рани. Поруч побачив Понамку, що зігнулася і стогнала.

– Що з вами? – кинувся я до неї.

– Бачиш, Красю, яка фігня з рукою, – вона показала свою лівицю. Сліди від зубів дикого, який зміг прокусити залізні наручі! Якби не вони, він би просто перекусив руку Понамки! Жах який. А ще ж вся рука посиніла – дикий вдарив, я не встигла відстрибнути, довелося прикриватися щитом. Ледь руку не відірвав. Щит у мотлох, і рука майже так само, – Понамка скривилася. Вона завжди добре терпіла біль, і по її обличчю я зрозумів, що зараз їй дуже зле.

Спитав, чи потрібно щось. Понамка попросила води. Баклажка з водою залишилася з моїм вбитим мулом, знайшов іншу, подав своїй панні. Понамка важко дихала і кривилася.

– Хоч би рука не відсохла. А то буду єдиним у світі одноруким боксером, – невесело пожартувала вона.

– Все буде добре, все буде добре, – запевнив я.

Дивився навколо і бачив, що серед паничів майже не було цілих. Хоч якось, а поранені. Сиділи знесилені і розгублені. Я розумів, чому ніхто не погнався за залишками диких. Битва, її кривавість і важкість, приголомшили усіх. Після п’яного захоплення бою наступило важке похмілля. Я присів біля Понамки. Вона тихо стогнала, тримаючи руку, наче хвору дитину. Невдовзі з’явився невеличкий загін джур. Вони хотіли бою, попросилися у Непийпива, і той відпустив їх у гонитву за дикими. Наказав у прямий бій не встрявати, а добивати поранених і списи кидати. Джури кивнули і помчали, збуджені від крові.

Потім прибув великий загін, який чергував у степу. Коні у піні, вершники поспішали на допомогу, але не встигли. Приголомшено дивилися на поле битви. Непийпиво підвівся.

– Нам потрібні вози, жеби забрати тіла братів нашинських. І нам потрібні пси, жеби пройти пагорби, взискати всіх диких, що там криються! – Непийпиво виглядав велично. Весь у крові, з надірваним вухом та в обладунках із вм’ятинами. Ті паничі, що прибули, зачаровано дивилися на нього.

Непийпиво наказав організувати охорону тіл. Він сказав, що навряд чи дикі зможуть ще раз напасти, але ми мусили бути готовими. Наказав чекати джурам та слугам, які вижили у битві, допоки не приїдуть вози. Підійшов до мене.

– Ти поїдеш з нами! – сказав мені.

– Я не можу покинути свого панича.

– Ми візьмемо Набоку з собою.

– Вона поранена! – захвилювався я.

– Зможу їхати, – сказала Понамка.

Допоміг їй всістися на коня. Зі свіжим загоном ми поїхали до пагорбів. Непийпиво наказав мені бути при ньому.

– Маєш почути засажку.

Я кивнув. Мене нудило. Голова боліла. Я ледь тримався на мулі, двічі блював. Намагався відчути погляди. Але їх не було.

– Ну що? – спитав Непийпиво, коли ми виїхали до початку долини серед пагорбів. Я зосередився. Більше за все боявся того, що від поранень, від струсів голови втратив можливість відчувати чужі погляди.

– Ніхто не дивиться, – я стенув плечима. Ну дійсно ж, ніхто!

– Добре, – Непийпиво махнув рукою.

І загін поїхав долиною. Непийпиво наказав тримати дистанцію, щоб скинутий камінь чи дерево не зачепило багатьох. Дорога потроху піднімалася вгору.