– Звісно. Хтось овий, не з наших, бо ані у паничів, ані у слуг немає чижм з такими тропами.

– Яко вони виглядали?

– Не так, як у наших чижм.

– Звольте слово мовити, – тихо сказав один з джур.

– Що? – невдоволено спитав панич.

– Я тії тропи запам’ятав добре, міг би намалювати.

Панич скривився від роздратування, але Непийпиво зрадів.

– Малюй, джуро, – дістав з кишені аркуш паперу і олівець, звичайний олівець, як у Оклункові!

Джура подивився на панича. Той кивнув.

– Малюй.

Джура швидко відтворив слід на землі. Я одразу впізнав його. Рифлена підошва, як у берцах. Непийпиво роздивлявся листок, потім сховав його.

– З десятку бидла ці двоє рабів, які угонзнули, наймолодші були? – спитав Непийпиво.

– Навспак, найстарші. Один, аже, накульгував, на зиму вабоєний був би.

– Що бидло казало про гонзення се?

– Що з кущів вийшли люди у вбранні чорному, з жалізом у руках. Імали двох рабів, інші розбіглиси. Добігли до слуг, ті курень ознайомили. Та допоки прибула звідти спира, нікого юж не було.

– Щось чули?

– Наче гримотіло у небі. Слуги чули.

– Колись ще так бидло угонзалося?

– Ніколи. Овогда угонзили, та ми їх швидко імали.

– Подзора справа, – скривився Непийпиво і замислився.

У повітрі почало пахнути вареною картоплею та дертю. У нас в колонії була своя ферма, де вирощували свиней для керівництва. Їх годували ось таким варивом. Ага, он за сараєм палало багаття, над ним висів казан. Поруч поралося кілька рабинь. Між тим слуги верхи на мулах почали приганяти рабів. Не аби як, а десятками, строго десятками. Ті десятки тупцювали на місці, але всередину не поспішали. До сараю зайшли кілька слуг, закричали. І одразу звідти вибігли жінки з дітьми. Всі худі та дрібні. Перелякані, вони аж тремтіли. Слуги перевірили, чи ніхто не залишився у сараї. Витягли раба, мабуть, хворого, бо він не міг триматися на ногах, хрипів і пускав слину. Панич пояснив, що раб вже третій день хворіє і тримати його далі сенсу немає. Кивнув одному з джур, ще зовсім хлопчику. Той підскочив до хворого раба, перевернув його на живіт, схопив за волосся, задер голову і перерізав горлянку. Вміло перерізав, видно, що це не перша горлянка для нього. Раб захрипів, смикнувся і завмер. Мертвий. Інші раби на це і уваги не звернули, дивилися лише на паруючий казан.

Панич наказав роздати їжу. У жінок та дітей теж не було мисок, то підставляли жмені, як і чоловіки, туди їм сипали гаряче вариво. Побачив, що долоні навіть у дітей були такі зашкарублі, що не боялися опіків. Жінки та діти дмухали на їжу, заходили до сараю. Їх старанно перераховували. Потім почали насипати рабам, що прийшли з полів. Їм насипали більше, аніж жінкам, які сиділи у сараї. Але все одно замало, дивлячись на те, які раби були худі. Шкіра та кістки, що випинали з-під рваного одягу. Отримавши пайку, раби десятками поспішали до сараю. Коли зайшли останні, слуги зачинили ворота за ними на замок.

– Все ладом, – доповів панич, який сидів над аркушем із записами. Віддав Непийпиву невеликий аркуш.

– Добре се, – Непийпиво поклав папір у торбу, приторочену до його коня.

Поверталися до куреня разом. Панич розповідав, що раби тікають дуже рідко, бо їм свої ж заважають втекти. Адже якщо втече раб, то весь його десяток буде страчений. Часто раби самі хапають тих, хто хотів втекти, відводять паничам і тим рятуються.

– Та й куди бидлу подітиси? Раби з одного сараю плугують лише на своїх полях. Тільки їх і вєдають. А на сусідніх полях заблукають. Про іниє курені і не чули. А яко там з рабами, чи не забагато бидла на Січі? Чи не час Велику Кров всчати? – спитав панич у Непийпива.

– Ні, бидла на Січі в міру.

– А тих рабів, які з куреня згонзили, не імали ще? – спитав панич.

– Ні. Але іматимуть. Всі курені по дорозі до Поганих земель джур виставили.

Я побачив, що панич з цікавістю роздивлявся Понамку. Та і джури зі слугами теж.

– Твій панич овшеки невидимця вабоїв? – спитали мене.

– Так, – кивнув я і додав: – Набока народився з шаблею у руці.

Всі з повагою закивали. Коли ми приїхали до куреня, то там у дворі вже були встановлені столи, палало багаття, на якому смажився цілий кабан. З підвалу викотили бочки з пивом, запахло свіжим хлібом. Непийпиво з Понамкою пішли до башти. Я чистив її коня, приглядався до місцевих порядків. Паничі жили у башті, на верхніх поверхах. Джури – на нижніх. Слуги жили у будинках під стінами куреня. А підвальні раби, відповідно, у підвалах. На поверхню підвальні раби майже не піднімалися, тут працювали тільки слуги.

Мене поставили розливати пиво по великих глечиках. Потім запалював смолоскипи, бо починало вже сутеніти. Всі паничі зайшли до башти, біля воріт якої зібралися джури.

– На, снєсти трохи, – сказав мені Федька і дав шматок трохи пригорілого пирога. З квасолею. Квасолю слугам можна було їсти. Желіпав.

Інші слуги вигнали у двір підвальних рабів з підвалу. Дев’ять чоловік і дев’ять жінок. Їх поставили на коліна поруч зі столами. Раби були вкрай перелякані, навіть не намагалися пручатися. Слуги відійшли, до рабів стали джури. По одному за кожним чоловіком чи жінкою. Мабуть, готувалося якесь покарання. Помітив, що підвальні раби виглядали краще, аніж земляні. І чистіші та вгодованіші, не такі дрібні та марудні. Щоправда, шкіра в них була трохи жовтувата, мабуть, через те, що не бачили вони сонця. Але серед них видно було, де чоловік, а де жінка. Серед рабинь зустрічалися і непогані. Тепер стояли всі на колінах і тихенько плакали. Я згадав, як нас у колонії виганяли на плац і примушували стояти годинами. Під сонцем чи дощем, або на морозі. Якщо хтось насмілювався зійти з місця чи сісти, його били. Вважалося, що таким чином з нас вибивалися дурниці і покращувалася дисципліна.

Ось нарешті з башти вийшли паничі. При зброї, але без обладунків. Сіли за столи. Я порахував, вийшло п’ятдесят чотири паничі, разом з Понамкою та Дубогризом. Перед кожним велика дерев’яна миска та кухоль з пивом.

– Слава Ісусу Кривавому! – сказав один з паничів, мабуть, найстарший у курені, дядько років за п’ятдесят, широкий в плечах та засмаглий.

– Слава Ісусу Кривавому! – повторили всі паничі і вирубали у себе на чолі хрест. Джури лише хрестилися, усі інші мовчали і не рухалися.

– Сьогодні свято у курені нашому. Доєднавси до нас новий брат Дубогриз, – сказав панич.

Дубогриз підвівся, всі дивилися на нього, кивали, задоволені.

– Джурою був він сміливим, виїхав до башт прикордонних, овде вабоїв чудовиськ, сакру імав і паничем воспятив. Виншую, брате Дубогризе!

– Слава Січі! – відповідав той.

– Ще у гостях у нас брат Набока, іже вабоїв самого невидимця і на шаблях барзо валчить. Так, брате Жох?

– Так! Сьогодні валчив я з братом Набокою на дерев’яних шаблях. Аби на справжніх, то стято б мені було голову! – сказав Жох, а інші паничі здивовано закрутили головами. Мабуть, хорошим бійцем був цей Жох.

– Що ж, сьогодні фест у нас. То давайте скропимо землю на честь Ісуса Кривавого! – сказав старий панич. Всі підвелися і подивилися на рабів, що досі стояли на колінах. – Ну що, бидло брудне! З ваших десятків угонзнув раб і раба. Не ізочили ви, не погамували, стражу не ознаймили. Вєдаєте, яка за се вам?

Раби сумно закивали.

– Помилуй, пане! – зненацька крикнув один з рабів. – Нас вабой, але ж оно серед рабинь дві вагітні! Їх помилуй!

– Для кого милість? Для бидла невдячного, яке не ізочить сусіда свого? – здивувався старий панич і підняв руку. – На славу Ісуса Кривавого будете ви забиті, раби мерзенні. Смерть вам!

– Смерть! – скрикнули паничі, старий махнув рукою, джури, що стояли біля рабів вихопили шаблі і перерізали рабам горлянки. Впевнено і вміло, навіть ті, що зовсім діти, але в жодного рука не затремтіла. Горлянки перерізали, штовхнули рабів на землю і зверху стали на спини, чекали, поки сконають бідолахи. Всі на цей жах спокійно дивилися. Коли останній з рабів помер, старий панич наказав відтягти тіла собакам, а всіх паничів запросив до свята. Слуги почали бігати до туші кабана, відрізати великі шматки м’яса і носити паничам своїм. Кожен з’їв по шматку м’яса з хлібом, запив пивом. Деякі з’їли два шматки. А я поніс для Понамки і третій, який намазала вона хріном пекучим і жадібно їла. Паничі дивилися на неї з захопленням. Потім здвигали кубки з пивом за Ісуса Кривавого, за Січ, за славетне панство і за старого Набоку, який дивився з небес і радів своєму наступнику. Потім і за нового Набоку випили. Сиділи довго, але Непийпиво пішов раніше і Понамка з ним. Я їм приніс яблук та горіхів в одну з кімнат башти, де вони всілися за паперами. Робили підсумки по всій бухгалтерії куреня.