Зброї у нього не було, і поки що невідомо було, де її взяти, а в голові вже марився той найрішучіший і найважливіший момент, до якого він готувався. Знав, однак, що буде це не просто, навіть складно і дуже небезпечно. Але коли зробити все, добре обміркувавши, зважливо і хутко, то вельми навіть можливо. Головне — уловити момент — на дорозі, на вулиці чи краще, коли вийде з машини. Виходить же він біля свого палацу чи десь на підприємствах, на будівництві, куди його заносить час від часу. Або ще — на спортивних комплексах, де він звичний і частий гість і учасник, бо дуже поважає спорт і піклується про своє здоров’я. Якби там уловити…

Рука стала боліти менше, правда, ще віддавало в плечі, особливо при різкому русі ліктя вгору. Кепсько, що минав час, і з ним розтавали його гроші, набутку ж їх не було жодного, все йшло на харчі. Вночі йому частенько снилося щось із його денних мрій, тільки той його супротивник з вигляду був ніби ведмідь — дебелий і патлатий. Ступак націлювався в нього з пістолета, але пальці ніби змертвіли, він не міг натиснути на спуск, а потвора наближалася. Тоді він кидався тікати, та ноги ставали ніби з вати, він не міг бігти, а потвора була вже поряд. На межі можливої загибелі щось утім переінакшувалося, починався інший сюжет, також малоприємний, але без попереднього жаху. Вночі він часто просинався у своїй металічній схованці, особливо коли в двір в’їжджала машина і фарами висвічувала гаражні щілини біля дверей. Тоді спалахувала тривожна думка: чи не по нього? Чи не рознюхали що? Може, про ту пам’ятну процесію, коли його побили, щось дізналися і приїхали його брати. Тоді охоплювали жаль і прикрість стосовно себе — що не встиг, прогаяв, прогавив. Одначе минав час, а до нього ніхто не навідувався, і це обнадіювало. Мабуть, усе ж його прогавили.

Зате не прогавили щодо інших, певно, працювали як слід, не дарма їли свій міліцейський хліб. Якось уранці, коли він ще лежав під брезентиною на розкладачці, у двері тихо постукали — раз і другий. Він підхопився, подумалося: чи не дочка, яка й разу ще не прийшла до нього в гараж. Але то була не дочка — на вході, коли він відчинив двері, стояв Олексій, який ввічливо спитав:

— Не чули новину?

— Яку?

— Мінкевич гараж продає. Разом з машиною.

— Чого ж це він?

Олексій озирнувся, але не переступив порога гаража.

— Оштрафували. За демонстрацію. На шістдесят мільйонів.

— За ту?

— Так. Був організатором від БНФ. Тож затримали, суд і ось — штраф.

— Нічого собі! Шістдесят мільйонів…

Ступак не лише здивувався, а й тихо за себе порадувався, що тоді пощастило непомітно вивернутись, вислизнути зі змопівських рук. Усе ж недаремно афганець, має такий-сякий досвід, не те, що ці шпацирувальники по асфальту. Добре, що він не був зв’язаний з БНФ, це давало йому захист. А Олексій, мабуть, щось мав, інакше б так не стривожився тією новиною про Мінкевича. Що йому цей Мінкевич — брат чи сват? І все ж Олексій симпатичний хлопець, не базікало, може, варто б порадитися з ним про головний Ступаків клопіт? Проте ні, зміркував Ступак. Тільки те в секреті, що знає одна людина. Якщо дві, вважай, ніякого секрету нема. Це знав уже він твердо.

А може, довіритися Мінкевичу? Все ж, якщо бенеефівець, то, мабуть, не сексот, не побіжить увечері на доповідь до «кума». А може, і побіжить? Що, в бенеефі нема сексотів? Полінувалися, не навербували? Ні, ці не лінуються…

У той день зранку йшов дощ, було холоднувато, і Ступак, причинивши залізні двері, бавив час у лінощах. Саме враз було б випити, хоч би для тепла, але не було горілки, а йти під дощем до гастроному він без зонта не наважувався. І він злісно думав про дружину-паскуду, яка, виганяючи з дому, не кинула йому якоїсь одежини. Все ж він залишив їй квартиру, видану йому за пільгами як воїну-інтернаціоналісту, а вона чим віддячила? Хоч би прислала колись дочку відвідати, так де там — тримала в пазурах покірливе дівча, залякала звіром-батьком, котрий онде який місяць живе і справді, ніби звір, у цьому залізному барлогу. Та й добре, якби він був звір. Він хотів бути звіром, якби вийшло. Звіру тепер, мабуть, краще, ніж людині. Такий настав час.

Він одразу почув, як поруч забрязкали замки в гаражі Мінкевича. Ступак підхопився з розкладачки і поволі вийшов з дверей.

— Кажуть, і Ви продаєте? — запитав, привітавшись. Одягнений у спритну джинсову куртку Мінкевич скинув на нього заклопотане обличчя, з-за тонких окулярів зирнув на сусіда.

— Доводиться.

— Чого ж це?

— Щоб заплатити штраф.

— І великий штраф?

— По максимуму. Двісті мінімальних зарплат.

— Йопересете! І будете платити?

— А що ж робити? Опишуть майно…

Мінкевич казав це майже спокійно і розсудливо, як про щось звичайне і буденне, ніби й не переживаючи. Може, переживши вже. Розчинив настіж обидві половини дверей, зачепив на защіпку долі.

— І думаєте відкупитися штрафом?

Мінкевич випростався, повернувся до нього і зітхнув.

— Штрафом, звичайно, не відкупишся. Від цього режиму взагалі нічим відкупитися неможливо. Треба піднімати народ, підвищувати його самосвідомість.

— Самосвідомість! Ви — самосвідомість, а він — сто тисяч ЗМОПу. Чия візьме? — запитав Ступак і змовк, чекаючи, що скаже на те освічений доцент.

— Що поробиш! — озвався той після паузи. — Взагалі демократія в боротьбі з тоталітаризмом не має адекватних засобів.

— Гівно тоді ви, а не демократи, — тихо, без злості сказав Ступак і пішов до свого гаража.

Як піднімати народ, він уже бачив, сам ледве не опинився в ролі здійнятого; спершу було навіть приємно, якось навіть святково. Але коли їх лупонули гумовими «демократизаторами», цей народ, мов табун горобців, порхнув з вулиці. Аж пил пішов. На тому боці — сила, військо, міліція, КДБ, сотні тисяч сексотів, залізні кігті «вертикалі». Окрім того, суд, прокуратура і навіть адвокатура, новий декрет про яку тільки що надрукували, — усе в його руках.

Ця коротка розмова з Мінкевичем ще більше зміцнила Ступака в його намірі — лише так, як він задумав, і можна щось змінити в їхньому бідуванні. На силу потрібно — силою. На гвалт — ще більшим гвалтом. Інакше кранти всім — і бенеефівцям, і афганцям, і комуністам. Щоб домогтися царської влади, цей не зупиниться ні перед чим. Після царської захоче імператорської і так далі, аж до світового панування. Нахабства у нього вистачить. Особливо ж, коли його підтримають. А таких завжди підтримують, бо вони — сила. Ні, треба від нього рятуватись. І він, афганець Ступак — рятівник, яким він сам призначив себе. Ну й що, що сам? Спаситель-кілер, такого, може, і не було ще. Він буде перший.

Але зброї у нього все не було, а бакси в кишені розтавали — через день довелося розміняти і другу сотню. Як він не економив, стараючись їсти рідше, переважно хліб із салом, проте ціни в гастрономі кожного дня стрибали вгору. Люди аж стогнали зранку, побачивши нову ціну на хліб, кефір, молоко, яких, міркуючи по всьому, почали привозити в крамницю менше, ніж раніш; під вечір уже не можна було купити навіть хліба. Зате надвечірком крізь розчинені вікна та кватирки розносився по двору знайомий сиплуватий голос, повен похвальби, обіцянок, погроз до опозиції, проклятих бенеефівців, які нівечили всі його плани ощасливити народ. Народ же в нього завжди був славний, шановний і героїчний, який завжди робив правильний вибір і не помилявся — не помилявся і тепер, одностайно обравши наймудрішого керівника. Однак це вже переставало діяти на більшість слухачів, і якщо ще хоч щось надихало їх, то хіба повідомлення про чергові викриття в органах влади, усування і навіть посадки високих чиновників. Але не надовго, бо життя від того не ставало легшим, і тоді знову поставала необхідність викривати ворогів, шпигунів, відомих емігрантів і деяких дипломатів — агентів ЦРУ. Сусіди біля гаражів уже не обмірковували політику самого, а тільки лаялись. І навіть твердокамінний комуніст Сазон Іванович і той почав ганьбити самого, хоча це, мабуть, тому, що компартія розкололася на дві, кожна з котрих підняла боротьбу з суперницею. Роботящий Плішка просто примовк, лише понуро палив, і коли одного разу і Ступак спробував поговорити з ним, махнув рукою — то ваш клопіт. Мені вже не багато зосталося…