Бомж не дурив — він справді їв жаб, — не тут, у зоні, а торік під Мінськом, коли вони удвох окупували чиюсь порожню дачу. Правда, вони тоді мали пляшку, з якою воно все смачніше і зважливіше. Його напарник Труїц, недавній доцент інституту, подав приклад цієї своєрідної закуски. Він же розповів, що десь під Полоцьком місцевий рибгосп уклав договір з французькою фірмою на поставку таких ось жаб — весною кошелями возили в Париж на спеціально зафрахтованому для цього літаку. Французи непогано платили валютою, на яку начальник рибгоспу поставив котедж над озером і купив «Пежо», правда, хутко згорів, а що сталося з «Пежо», доцент не знав. Може, правда, а може, й плітки, міркував бомж, але тепер перебирати не випадало. Справді, жерти дуже кортіло. Як і завжди.

Стримуючи гидливість, бомж ножиком випотрошив жаб’ячі нутрощі, кинув у річку. Заготовлених жаб рядком розклав на траві, декотрі ще сіпали лапками, але більшість лежала нерухомо. Солдат приніс порядний оберемок сушняку, вони розкочегарили добре вогнище і на вигребеному з нього жару поклали плескаті жаб’ячі тушки. Спрокволу від вугілля потягнуло незнайомим, але ніби зовсім не бридким запахом смаженого. Жаби помалу пеклися.

— Не хочеш мерти — умій падло жерти! — сказав бомж. — Ось девіз радянських бомжів.

— А що — є бомжі і нерадянські? — запитав солдат.

— Аякже! У Франції, наприклад. Називаються клошари, доцент розказував. А живуть, я тобі скажу, не гірше, ніж наші секретарі райкомів.

— Невже?

— Правда. Доцент їздив у Париж, бачив. Сплять під собором, раночком снідають у Булонському парку. Культурно так, на лавці, постелють газетку, поставлять пляшечку червоного. Ну й там — французьку булочку, ковбаску. Після — добавлять ще в бістро, так забігайлівка по-їхньому називається. Ну а обід само собою — де-небудь на Єлісейському полі…

— Єлісейських полях, — поправив солдат.

— Може, й на полях. Якщо одного поля мало. Їх же там теж, мабуть, немало, клошарів тих… А у нас якихось, може, пара десятків, і тим жерти не дають. Он, мусять жаб жерти…

— А не отруїмось?

— Ні чорта не буде, — запевнив бомж, радіація не дасть. Вона сама кого хочеш отруїть.

Солдат зрозумів те як жарт, хоча й цього разу йому було не до жартів. Як і завжди, він відчував себе пригніченим, мало що його веселило чи, тим паче, захоплювало. Те, мабуть, зауважив бомж і навмисно почав докоряти солдатові:

— Ти той — не кисни! Молодий ще, треба легше почувати себе. Молода біда, вона мов пилинка, дмух — і нема. Через місяць і не згадаєш. Ще хто знає, кому пощастить — їм там, на чистій землі, чи нам тут, у зоні.

— Навряд щоб нам, — сказав солдат.

— А ось і не навряд! — загарячився бомж. — Ми тут сидимо на нікчемній землі, самі по собі. А вони там біля ядерних баз. То по кому шварконуть у першу чергу, зметикуй?

— По всіх разом.

— А ось і неправильно. Все ж ти солдат, та ще й дезертир, мабуть, слабо в цьому петраєш. А я офіцер запасу, двадцять років відслужив, у тому числі в ракетних військах стратегічного призначення. Зрозумів?

Що тут було розуміти, думав солдат. І дурню зрозуміло, що будуть цілити по базах. Але тих баз навколо стільки, що промаху просто не може бути — за кожним кущем база. Та й Чорнобиль — не пустка, там також залишилися реактори. Але солдат не хотів ні сперечатися з цією людиною, ні навіть обмірковувати болючу проблему — у нього свої проблеми були не менш болючі.

Знову по одній, як учора підлящиків, вони почали їсти підсмажених жаб, обсмоктувати їх тонкі кісточки. Жаби загалом були дрібні, звичайно, обидва вони не наїлися, — хіба що роздражнили свій зголоднілий апетит. І бомж оголосив:

— Ну, здорово, проте мало. Знаєш, давай ти натягай більше дров, а я знову в болото. Вже я їх наловлю…

Так вони і зробили, — солдат знову поліз у бір, а бомж швидким кроком попрямував берегом річки до недалекого болота.

Солдат ходив довго, забрів навіть далеко. Боровий ліс усюди вражав якоюсь трагічною красою. Сосни з тихим гулом гойдалися вгорі, свіжим листям тріпотіли під ним берізки, наче не підозрюючи, де росли. Де на сонячних галявах вимахала якась невідома трава, — ніби жито, навіть з пустим колоссям, ніхто її тут не топтав, не косив. У гіллі ніде не траплялося пташок, — навіть вороння й того не було видко. Одного разу тільки високо над соснами покружеляв у небі лісовий канюк і поспішно полетів кудись на захід. Чомусь йому тут не подобалося. Хоча відомо, чому… Куди ж він уліз, рядовий ракетного дивізіону, що його тут чекало, скрушно думав солдат.

Щоправда, потрапив не один він, тепер вони удвох. Але бомжу що — бомж уже старий, своє, мабуть віджив, попив горілки та й жінок спізнав… А солдат навіть не встиг когось покохати, тільки примірявся до несмілого юнацького кохання. У школі з восьмого класу подобалася йому лише чорнявенька веселушка Сімакова Тоня. Якось написав їй записку, що кохає і хоче зустрітись; до початку занять поклав у Тоньчину парту. Усі перерви ні живий, ні мертвий спостерігав за її обличчям, на якому, однак, не було нічого, опріч звичайної її смішливості. Тоді, підстерігши, коли вона верталася з туалету, спинився попереду і, нічого не кажучи, уперся в неї ідіотським поглядом. Вона скинула свої чорні брівки, тихо мовила одне тільки слово «дурень» і пішла в клас. Після уроків він знайшов у глибині її парти свою записку і дрібненько пошматував її. Так скінчилося, не почавшись, його дурне кохання.

Надвечір’ям, коли вони, трохи утамувавши голод, сиділи на березі, бомж спитав:

— Послухай, а чого ти драпонув з війська?

— Було чого, — тихо кинув солдат.

— Що, либонь, командири допекли?

— Допекли…

Він не хотів нікому розповідати про свою біду і свою ганьбу, він не хотів навіть про те думати, — гидував. Бомж, мабуть, відчувши щось у його настрої, не став допитуватись. Він уже влазив у свої спомини.

— Знаєш, а я от хотів служити. Я ж технічної частини офіцер, техніку любив. Цікава справа — техніка.

— А яка? — з цікавістю запитав солдат, згадавши свій агрегат зв’язку, з яким вони чимало помучилися на маневрах.

— Автомобільна.

— Ну, автомобільна, може, і нічого. Коли не псується.

— Псуватися все може. Треба ремонтувати. Але щоб ремонтувати, треба талант мати.

— Талант?

— А ти не знав? Думаєш, талант тільки співачкам та письменникам потрібен? І механікам так само. Я, знаєш, мав.

— І що ви ремонтували?

— За двадцять літ усе перебрав — «гази», «уази», «мази»…

— І які кращі? — без жодної цікавості спитався солдат.

— Якщо щиро — все гівно.

— Чому так?

— Бо не вміють робити. Або не хочуть. Хіба така має бути армійська автотехніка?

— А яка?

— А хоч би як в американській армії. Ми ж на курсах її вивчали. То наша від їхньої — як земля від неба. А все чому? Бо передрати по-людськи не вміють. Обов’язково спаскудять, спростять і погіршать. Як ті «Жигулі». Передрали в італійців і погіршили. А далі почали удосконалювати, тобто — погіршувати. Ну і довели до ручки. Автомобіль потребує грунтовності, його напилком не вдосконалиш.

— Однак же їздять…

— Їздять, бо який же вибір? «Москвич» ще гірший. А «Запорожець» — це чудо технічного недбальства..

— Ну, а вантажні? Ті, що руду возять. У поверх висотою…

— Не тільки руду возять, вони ще й наші ракетовози. Гівно також. Намучився я з ними під зав’язку. На півночі… Вони гарні лише, як у боксах стоять. Величезні, колеса помальовані, бампери вирівняні, повний ажур. А ви попитайте їхніх механіків… Хоча що питатися — і вони не скажуть, вони ж підписку давали. Тому — аби рівно, чисто і гарно. Як і заправка койок. Вас же, напевно, здорово навчали койки заправляти?

— Еге, здорово. Всю дорогу, — з усмішкою зазначив солдат.

— Оце є головне. Як і завжди. І ще стройова. І політзаняття — обідня із замполітом.

— Тепер уже буває, що і з попом.

— Ну, потіха! — хекнув і покрутив головою бомж. — Кажеш, з попом навіть? Ну дожилася непереможна армія. Добре, що я в ній не служу. Відслужив своє. Ні, взагалі я любив техніку. Коли де якась несправність, начальство нервується, крики, матюки… А мені цікаво: в чому справа? Якийсь стук, а не зрозуміти, де. Стуки — вони хитра річ, скажу тобі, на слух не завжди візьмеш. Бува, стукає в одному місці, а причина в іншому. Чи з тією електротехнікою, як наша. Знаєш, і тепер інколи двигуни сняться. А тобі що сниться — дівки? — раптом запитав бомж.