Усе це почалося в ті дні, коли його звільнили, на самому початку липня. Сер Александр звільняв своїх людей групами, і Сем опинився у першій групі. Оскаженілий від люті, він вирішив остудитися пішою прогулянкою на вершину гори, де стояв будинок сера Довбаного Александра Кінроса, до якого заборонено було наближатися. І там, недалеко від кінцевого майданчика канатної дороги, але в дальньому від Кінрос-гаусу кінці, він наштовхнувся на видіння. То була найгарніша дівчина, яку він коли-небудь бачив; вона гуляла собі і щось мугикала під ніс. Пес Ровер, зазвичай лютий до людей, на цей раз верескнув з радощів, підскочив до дівчини і стрибнув до неї полащитися. Замість відштовхнути собаку вона завищала від захвату і почала з ним обійматися. А коли до неї наблизився Сем з примиренницькою посмішкою на обличчі, вона зиркнула на нього своїми блакитними очима і дала зрозуміти, що і його теж рада бачити.

— Привіт, — мовив він і гукнув собаці: — Ровере, геть! Геть, я сказав!

— Привіт, — відповіло видіння.

— Як тебе звати? — спитав він її, з подивом не помічаючи в дівчині страху перед невідомим чоловіком, зустрінутим в усамітненому місці. Цей страх не раз руйнував його плани в минулому.

Замість відповіді вона присіла біля пса, що лащився до неї, і погладила його. Той перевернувся на спину і тоненько заскавучав від задоволення.

— Як тебе звати? — знову спитав Сем.

Вона підняла на нього очі і посміхнулася.

— Твоє ім’я?

— Анна, — нарешті вимовила вона. — Анна, Анна, Анна. Звати Анна.

Сема осінило: то була ненормальна донька Александра Кінроса, бідолашна слабоумна істота, яку, казали, бачили з матір’ю в церкві, а ще її інколи бачили у місті саму, коли вона туди забрідала. Але він доти жодного разу її не бачив і жодного поняття не мав, наскільки вона красива, жадана, розкішна. Не дивно, що було поширено наказ усім, хто її зустріне, негайно відводити Анну Кінрос додому, якщо вона забреде надто далеко! Вона була казковим, неймовірно-прекрасним бажанням кожного чоловіка.

Він присів біля неї, інстинктивно відчувши, що краще не називати їй своє ім’я. Але він уже вигукнув ім’я собаки, коли скомандував йому «геть!», і Анна, яка відразу ж його полюбила, швидко запам’ятала його ім’я, що траплялося дуже нечасто.

— Ровер! — сказала вона, погладжуючи пса. — Ровер, Ровер!

— Так, це — Ровер, — підтвердив, посміхаючись, Сем.

От тоді й почався найнезабутніший та тріумфальний період у житті Сема О’Доннела, перерваний лише на два дні його поїздкою до Сіднея, щоб привезти на допомогу Біда Тальгарта.

Тихо і спокійно умовив він дівчину на маленькі непристойності — поцілунок у щоку, поцілунок у рот, поцілунок у шию, на який вона відповіла з пристрасністю дорослої жінки. Ніжне оголення грудей, її неймовірне, до перехопленого подиху задоволення від того, як він цілував та смоктав її соски. Коли його рука ковзнула вниз, до підштаників і всередину, вона застогнала і вигнулася, як кішка. Отак поволі, тихцем він добився від неї майже рабської, але добровільної покірливості і готовності до пестощів; щодня вона з’являлася у тому самому місці, з радістю гладила Ровера, потім її цілували, пестили, збуджували до шаленства — неначе якогось розкішного нічного метелика, який відчайдушно прагнув згоріти у вогні досі не знаної пристрасті. Позбавити її невинності було дуже легко: Анна була така збуджена, що навіть цього не помітила, а коли він доходив до оргазму, вона кінчала разом із ним.

Розбещення Анни Кінрос було іще приємнішим від усвідомлення того, якою гарною вона була, а ще — від тієї атмосфери таємничості, яка оточувала їхні стосунки. Ну, і звісно, того факту, що її батьком був всемогутній підприємець.

На початку липня він переінакшив своє життя так, що, на подив, воно його стало цілком влаштовувати. Воно йому сподобалося. Сам собі хазяїн! Не буде в нього більше босів, не буде тяжкої праці у стригальському сараї чи у смердючій шахті, де немає ані сонця, ані свіжого повітря. Оскільки маляр Скрипс став п’яницею, якого вже ніхто не хотів наймати на роботу, він сам узявся за пофарбування фасадів будинків — не абищо, та все ж робота! — а в проміжках між малярними роботами він виконував роботу випадкову. Він став також кожного вечора в неділю ходити до церкви на службу. Допоміг священику позбутися пацюків. Став дуже ввічливим і доброзичливим. Ніколи не заходив до будинку одинокої жінки. Він виїхав зі своєї кімнати в гуртожитку і змайстрував собі халупу біля дамби, щоб ніхто не знав, куди він іде і чим збирається зайнятися. Його малярство, випадкові роботи і також добрі справи були частиною таємниці, покликаної приховати його стосунки з Анною Кінрос, — ох, який же ж він хитрий! Коли йому треба було з нею зустрітися, він казав жінці, якій допомагав, що сходить тимчасово до другої підсобити. Який же ж він розумний! Сем О’Доннел відчув себе абсолютно невразливим. А сер Александр Кінрос вважав, мабуть, що він тюхтій і телепень? Та він сам ніхто в порівнянні з Семом О’Доннелом! Слимак, що повзе в пилюці! Анна була його приватною власністю: його стогнучою сучкою, його сексуальним раєм. Жодних обмежень та комплексів — і жодних проблем. Проста й чиста як сніг. Анна була втіленням найшаленіших фантазій кожного перебірливого і витонченого чоловіка.

На початку грудня, коли вони стрічалися вже п’ять місяців, Сем О’Доннел помітив, що Анна вагітна; вона стала такою, якою колись була його матір, а її живіт уже почав випинатися. О Господи милосердний! То була його остання подорож на гору; він не знав, чи чекала на нього Анна, чи ні, і тепер молився, щоб вони ніколи не зіткнулися обличчям до обличчя.

Йому щастило. Коли відразу після Нового року місто сколихнула новина, що якийсь негідник позбиткувався з бідолашної дитини Анни і зробив її вагітною, Сем О’Доннел вирішив перечекати бурю. Якби він полишив місто, усі відразу б про все здогадалися, тому він занишкнув як миша. Ні, своїх звичок він не поміняв. Він був надто хитрий, щоб припинити оті свої раптові походи «треба йти, місіс Нейгл, бо обіцяв трохи підсобити місіс Мерфі». Просто він перетворив їх з вигадки на реальність. Сем О’Доннел не мав жодних ілюзій: якщо провина за вагітність Анни впаде на нього, його просто вб’ють на місці.

Тому він ішов нагору до Джейд із жадібністю голодної людини, якій пообіцяли буханку хліба. Може, не такого свіжого у порівнянні з Анною, але однаково смачного і жаданого — і негайно. Сему О’Доннелу вже давно кортіло, як він сказав Біду Тальгарту, «порозважатися».

Але навіть зараз він не поспішав. Він тяжко попрацював у першій половині дня і не хотів марнувати більше сил, аніж необхідно, на важкий підйом по крутому схилу довжиною тисяча футів. Коли сонце торкнулося вершечку пагорбів на заході, він якраз вийшов на вершину гори і відразу ж побачив, що Джейд сказала правду. На подвір’ї нікого не було; з кухні линула китайська балаканина та вибухи сміху. Коротким жестом він наказав псу чекати на місці, а сам підняв клямку на червоних дверях і прослизнув усередину У сараї стояв дивовижний запах — екзотичні аромати забивали якийсь не надто приємний дух, але Сем вирішив, що так має пахнути у типово китайському помешканні. А чому вона не відчинила віконниці? Бо побачать світло? Це не мало значення, якщо вона жила в такій норі.

— А що то на стінах? — спитав він у Джейд, уставившись із подивом на підбивку.

— Та хтозна, — відповіла вона, закриваючи кришку чайника на спиртовій пічечці, що стояла поруч на столі.

— А навіщо ґрати на вікнах?

— Бо тут живе тигриця!

Він швидко озирнувся і переконався, що Джейд жартує, — але чому вона не розчинила вікна, а натомість запалила лампу? Дивна вона якась! Але він зосередився на тому, як вона виглядала без накидки, — прекрасна, дійсно прекрасна! Неначе читаючи його думки, вона поставила ногу в модному черевичку на стілець і поправила шов на панчосі. Відразу ж там опинилася і його рука; вона ковзнула по ніжному шовку угору — до іще ніжнішої шкіри. Піднявши руку вище, він намацав вологу щілину. Джейд Вонґ не носила цнотливих підштаників. Вона смикнулася, з посмішкою відсторонилася від нього і лагідно прибрала його руку.