Збагнувши, що він має несхибне око на антикваріат і витвори мистецтва, Александр узяв собі за звичку поєднувати бізнесові поїздки за кордон з придбанням картин, скульптур, старовинних меблів та рідкісних книжок. Дві ікони, що він їх подарував серу Едвардові Вайлеру, були компенсовані з лишком; до полотна Джотто додалися два полотна Тиціана, одне полотно Рубенса і одне — Ботічеллі. А потім він закохався в абстрактні твори сучасних художників з Парижа і придбав Маріса, Мане, Ван Гога, Дега, Моне та Сьора; він мав також одну картину Веласкеса і дві — Гої, одну картину Ван Дейка, одну — Вермеєра і одну — Брюгеля. Гіди в Помпеях продавали безцінні римські мозаїчні плити підлоги за п’ять золотих соверенів. Скрізь гіди могли продати все що завгодно за кілька шматочків золота. Не бажаючи тримати предмети мистецтва в Кінрос-гаусі, Александр за кілька місяців спорудив прибудову і більшість своїх улюблених робіт або розвішав по стінах, або помістив у засклені вітрини. Ці витвори мистецтва були капіталовкладенням і водночас допомагали йому скрасити самотність.
Іншим заняттям, що допомагало скрасити самотність, були подорожі, але він був прив’язаний справами до Кінроса. В одній частині своєї свідомості він і досі йшов слідами Александра Македонського, бажаючи побачити все цікаве, що є у світі. Але тепер йому доводилося подовгу стирчати в будинку, просякнутому запахами та звуками жінок. Ще більше ситуація ускладнилася тоді, коли до жіночого клубу приєдналася Анна зі своєю какофонією вересків та криків.
— Пакуй валізи! — якось гаркнув він Рубі в червні 1889 року.
— Що? — ошелешено спитала вона.
— Пакуй свої валізи! Ми з тобою їдемо за кордон.
— Александре, я б з радістю, але ж я не можу. Та й у тебе мало вільного часу. А хто ж керуватиме підприємством?
— Дехто. Він буде тут на днях, а може, й раніше, — відповів Александр. — Лі повертається додому. За тиждень його корабель пришвартується в Сіднеї.
— Тоді я взагалі нікуди не поїду, — виклично мовила Рубі.
— Не хвилюйся, ти його побачиш, — відрізав Александр. — Ми зустрінемо його в Сіднеї, ви обніметеся, поцілуєтеся, а потім ми подамося до Америки.
— А ти візьми з собою Елізабет.
— Чорта з два! Я ж хочу отримати задоволення, Рубі, а не зіпсувати поїздку.
Зелені очі зиркнули на нього з чимось схожим на антипатію.
— Знаєш, Александре, щось останнім часом ти став надто перейматися власною персоною, — сказала Рубі. — Я вже не кажу про пихатість і зарозумілість. Я — не ваша служниця, добрий пане, тому не гарчіть на мене і не наказуйте мені збирати валізи лише через те, що вам обридло стирчати в Кінросі. Я нікуди не поїду! Якщо мій син повертається, то я хочу бути вдома.
— Та ти ж побачишся з ним у Сіднеї.
— Скільки — п’ять хвилин, еге ж?
— Можеш п’ять днів, якщо хочеш.
— А якщо п’ять років? Друже мій, здається, ти забув, що я майже не бачила свого сина в його юнацькі роки! Якщо він дійсно повертається додому, то мій дім — це єдине місце, де мені хочеться тепер бути.
Безпомилково вловивши металеві нотки в її голосі, Александр кинув владний тон і спробував напустити на себе вигляд покаяння та смиренності.
— Будь ласка, Рубі, не залишай мене! — благально мовив він. — Ми ж не назавжди від’їжджаємо, просто достатньо надовго, щоб струсити павутину з мого мозку та мого тіла. Прохаю тебе, їдь зі мною! Обіцяю, коли ми повернемося додому, я більше нікуди не проситиму тебе поїхати. І ти залишишся вдома.
Рубі пом’якшала.
— Ну, взагалі-то можна було б…
— От і молодець, гарна дівчинка! Ми пробудемо в Сіднеї стільки, скільки тобі треба буде, щоб побачитися з Лі, а потім попливемо геть — усе що завгодно, Рубі, тільки поїхали звідси разом! Я ніколи не возив тебе за кордон — хочеш побачити Альгамбру і Тадж-Махал, піраміди і Парфенон? Якщо тут буде Лі, то ми вільні їхати куди завгодно. Хтозна, що криється в майбутньому? Це може бути нашим останнім шансом, моя дорогенька! Скажи «так»!
— Якщо я матиму достатньо часу в Сіднеї для Лі, то — так.
Він кинувся цілувати її руки, шию, губи та волосся.
— Можеш мати все, що захочеш, якщо ми втечемо з Кінроса, а я — з цупких пазурів Елізабет. Відтоді як дівчата стали дорослими, вона тільки й знає, що гризе мене і прискіпається.
— Та знаю. Вона навіть на мені інколи старається зігнати злість, — погодилася Рубі. — Мені інколи здається, що коли б вона могла, то віддала Нелл та Анну до монастиря, — продовжила вона з саркастичною гримасою. — Утім, цей причепливий настрій невдовзі минеться, не може не минутися, але не хотілося б у цей час бути мішенню для її нападок.
Почувши від Рубі дещо підфарбовану та підчищену версію їхньої розмови з Александром, Елізабет аж рота розкрила від обурення.
— Рубі, невже я й справді така страшна?! Не може бути! — заперечила вона.
— Це майже правда, і це на тебе не схоже, — відказала їй Рубі. — Дійсно, Елізабет, ти мусиш кинути оту зацикленість на захисті цнотливості своїх дівчат. Останні вісімнадцять місяців було особливо тяжко. Знаю, не в кожної матері є дві дівчини, які так швидко перетворилися на жінок, але в цьому місті вони в повній безпеці, запевняю тебе. Якби Нелл була вертихвісткою, тоді б була причина для занепокоєння, але вона абсолютно врівноважена дівчина, а не якась там нікчема, якій бажання кохатися вдарило в голову. Що ж стосується Анни — так Анна просто доросле дитя! Твоє постійне чіпляння та бажання гризти уже відштовхнуло від тебе Александра, та й Нелл також. Вона тобі явно не подякує, якщо дізнається, через що батьку так хочеться забігти світ за очі.
— Але ж компанія! — скрикнула Елізабет.
— Компанія не залишиться без керівництва, — відповіла Рубі, несподівано відчувши небажання повідомляти новину про повернення Лі.
— Ти й справді їдеш з Александром? — задумливо спитала Елізабет.
— Тільки не кажи мені, що ти ревнуєш! — пирхнула Рубі.
— Ні, звісно ж ні, я не ревную! Мені просто цікаво, як це воно — подорожувати з людиною, яку кохаєш.
— Мені хочеться вірити, — мовила Рубі, цьомкаючи Елізабет у щоку, — що колись ти неодмінно дізнаєшся, що це таке.
Елізабет поводилася дуже стримано, коли проводжала Александра та Рубі на залізничній станції. «Вона знову заховалася у свою равликову хатку, — з сумом подумала Рубі, — і хіба ж ми з Александром не винуваті в тому, що єдиним вікном у реальний світ стала для неї турбота про своїх дівчат? Але найгірше — це те, що її зусилля та страхи даремні й недоречні, бо жодна з дівчат не потребує її турботи».
— Ти сказав Елізабет, що Лі повертається? — спитала Рубі, коли поїзд рушив.
— Ні, бо думав, що ти їй про це сказала, — здивувався Александр.
— Я не сказала.
— Чому?
Рубі знизала плечима.
— А я що — ясновидиця? Звідки мені було знати, що ти не скажеш? До того ж яка різниця? Елізабет абсолютно не цікавить ані компанія, ані Лі.
— Це тебе засмучує, еге ж?
— Чорт, іще й як! Як же ж можна не любити мого котика-муркотика?!
— Оскільки я його дуже люблю, то мені це теж невтямки, якщо чесно.
Коли Александр поїхав, Нелл занурилася у книги, твердо зібравшись наприкінці наступного року вступити до університету в зовсім юному віці — у п’ятнадцять років. Такі амбіції нажахали її матір, яка всіма силами противилася планам дочки.
— Якщо ти хочеш із кимось посваритися, то вперед, мамо! — спалахнула гнівом Нелл. — Якщо до тебе ще не дійшло, то повідомляю, що Анна останнім часом стала дуже вередливою, тому краще доклади свою енергію, щоб її заспокоїти.
На цю цілком обґрунтовану критику Елізабет відповісти було нічого, тому вона замовкла і прикусила губу, подумавши, що треба розшукати Джейд і порадитися, чи можна щось вдіяти, щоб угамувати Анну.
— Нічого не можна вдіяти, міс Лізі, — похмуро мовила Джейд. — Моя дівчинка Анна — більше не дівчинка, і вона більше не хоче залишатися в будинку. Я намагаюся не випускати її з поля зору, але вона… вона така хитрюща!