Містечко Гілл-Енд було схоже на своїх побратимів у всьому світі: порізані коліями вибоїсті вулиці, які, безсумнівно, перетворювалися на багнюку в сиру погоду, ті ж самі халупи, сараї та тенти. Однак у ньому таки була вигадлива церква з червоної цегли і дві-три інші цегляні споруди, включно з тією, чия вивіска проголошувала, що то був готель «Роял». Повсюдно було повно китайців, одні вдягнені як робітники-кулі, з косами на маківці, інші — коротко підстрижені, у британських ділових костюмах та циліндрах. Декілька пансіонів, а також крамниць і ресторанів належали китайцям.

Повітря бриніло вже знайомими звуками: оглушливо-дратівливим бухканням дробарок та гарчанням подрібнювачів. Цей шум ішов з боку Гокінс-Гілл, де у вигляді жил залягало золото, — там була хаотична мішанина з кар’єрів, копрів, поворотних підйомних кранів та парових двигунів, які виднілися де-не-де. Однак більшість власників ділянок використовували кінну тягу. Александр майже відразу здогадався, що в цих місцях бракувало води; тут не можна було вимивати золото струменем води з прибережної гальки та гравію, бо річечка, мілка й вузька, була єдиним джерелом води і для господарчих, і для домашніх потреб. А дерево — дерево тут було твердим, як залізо. Принаймні так йому сказали.

— Достобіса важка й невдячна праця. І місце тут — гірше ще пошукати треба, — підсумував його інформатор.

Засмутившись, Александр спрямував свій погляд на готель «Роял» і вирішив, що цей заклад — не для нього. Поруч з Кларк-стрит він помітив набагато менший готель-мазанку під гофрованим залізним дахом; готельний навіс затуляв увесь тротуар біля нього; під навісом виднілося поруччя та водопій для коней. На вивісці яскравими червоними літерами було написано: «Готель „Костеван“». «Оце — якраз те, що мені треба», — подумки сказав собі Александр, прив’язав кобилу, щоб та попила води, а сам пройшов до готелю крізь розчинені парадні двері.

У цей час більшість чоловіків з Гілл-Енд працювали на своїх ділянках, тому прохолодний, навдивовижу елегантний вестибюль був майже порожній. Під однією стіною тягнулася барна стійка з червоного кедру, і у приміщенні окрім обов’язкових столиків та стільців було також і піаніно.

Ніхто з півдесятка відвідувачів на нього навіть не поглянув, мабуть через те, що всі вони були аж надто п’яні. З-за стійки підвелася жінка.

— Ага! — тріумфально скрикнула вона. — Янкі!

— Ні, шотландець, — відповів Александр, витріщившись на неї.

А жінка була варта того, щоб на неї витріщатися. Висока, пишнотіла, з тонким станом у корсеті, красивими напівоголеними грудьми, що мало не випадали з великого декольте її червоного шовкового плаття; короткі рукави трохи сповзли і оголили її прекрасні плечі. Шия її була довгою, лінія підборіддя — надзвичайно виразною, а красота її обличчя просто приголомшувала. Повні губи, короткий прямий ніс, високі вилиці, широкі брови та зелені очі. Александр раніше не вірив, що можуть існувати по-справжньому зелені очі, але очі цієї жінки були по-справжньому зелені. Такого ж самого кольору, як і мінерали берил чи перидот. Копа волосся, що обрамляло це запаморочливо-красиве лице, була червонувато-білявого кольору, неначе рожеве золото.

— Шотландець, — мовила вона, — але шотландець, який побував у Каліфорнії.

— Так, побував — декілька років тому. Мене звуть Александр Кінрос.

— А мене — Рубі Костеван, а це, — обвела вона рукою, — мій заклад.

— У вас є вільна кімната?

— Є, у тильній частині будинку, для тих, хто може дозволити собі платити фунт за добу, — відповіла вона глибоким, трохи хрипкуватим голосом з англійським акцентом, у якому відчувався домішок місцевої говірки.

— Я здатен собі таке дозволити, місіс Костеван.

— Міс Костеван, але можете звати мене просто Рубі. Усі, окрім тих, хто ходить по неділях до церкви, так мене і звуть. — Вона посміхнулася, оголивши рівні білі зуби, а на її щоках утворилися ямочки.

— А харчування входить до тарифу чи ні, Рубі?

— Сніданок та вечеря, без обіду. — Вона обернулася до набору пляшок. — Що питимете? У нас є домашнє пиво з бочки, а також міцні напої. Як мені вас величати, Алекс чи Александр?

— Александр. Я краще вип’ю чашку чаю.

Рубі від подиву широко розкрила очі.

— Господи, ви, часом, не палкий богомолець? Щось на вас не схоже.

— Я бісівське дитя, але досить стримане і помірковане. Моїм непозбутнім гріхом є добрі сигари.

— Зрозуміло, — відказала Рубі. — Матильдо, Доро! — гукнула вона.

Коли з дальніх дверей салуну з’явилися двоє дівчат, Александр відразу ж збагнув, у чому полягав основний вид діяльності готелю «Костеван». Дівчата були чистенькі, молоді та гарненькі, але він безпомилково розгледів у них проституток.

— Що там? — спитала темноволоса Матильда.

— Заступи мене у барі, люба моя. Доро, піди скажи Сему, щоб той зробив чаю для мене та містера Кінроса.

Білява дівчина кивнула і зникла, а Матильда стала за стійку.

— Сідай, Александре, в ногах правди немає, — мовила Рубі, вмощуючись за стіл, який був явно начальницьким, бо був краще зроблений та ретельніше відполірований, аніж решта меблів у салуні. З бокової кишені спідниці вона витягнула тоненький золотий портсигар, розкрила його і подала Александру. — Хочете сигару?

— Дякую, спочатку чаю. Я проковтнув не менше ніж фунт пилюки.

Рубі підкурила свою сигару, глибоко затягнулася і випустила з носу тоненьку цівку диму. Тендітні блідо-сірі кільця диму, що попливли у неї над головою, викликали у нього те саме радісно-болісне збудження, яке він інколи відчував у мусульманських країнах, коли зустрічався поглядом з підфарбованими очима якоїсь надзвичайно привабливої жінки. Можна хоч усю її закрити паранджею, але є такі жінки, котрі здолають будь-яку спробу загнуздати їхню привабливість. Саме такою жінкою і була Рубі.

— Тобі пощастило в пошуках золота в Каліфорнії, Александре?

— Ну, взагалі-то так, пощастило. Я з двома своїми напарниками знайшов золотоносну кварцову жилу в передгір’ях Сьєрри.

— І того було досить, щоб стати багатою людиною?

— Так, скоріше помірно багатою.

— І ти все розтринькав?

— Невже я схожий на йолопа? — тихо спитав Александр, блиснувши темними очима.

Рубі, ошелешена такою відповіддю, відразу ж змінила тему, але в ту мить розчинилися задні двері і до кімнати увійшов хлопчик років восьми. Перед собою він штовхав возик, на якому стояли великий чайник на саморобній підставці, два чайні порцелянові набори, кілька елегантних бутербродів та слоїстий торт з кремом.

Очі Рубі засяяли при виді хлопчика, який був дитям незвичної та вишуканої краси — такого Александрові ще не доводилося бачити. Екзотичний, стрункий, граціозний, надзвичайно впевнений у собі та сповнений почуття власної гідності.

— Це мій син Лі, — сказала Рубі і, пригорнувши до себе хлопчика, швидко його поцілувала. — Будь ласка, привітайся з містером Кінросом, мій котику.

— Здрастуйте, містере Кінрос, — посміхнувся малий посмішкою Рубі.

— А тепер — хутко зникни. Нумо, маленький розумнику!

— Значить, ти була заміжня, — виснував Александр.

Рубі здивовано звела красиві брови.

— Ні, не була. Жодна сила на землі ніколи не змусить мене вийти заміж, Александре, — жодна сила на землі! Накинути собі на шию ярмо, щоб бути рабинею якогось чоловіка? Ха! Та я краще помру!

Різкість її відповіді не надто його здивувала; він уже інстинктивно встиг здогадатися про найголовніші риси характеру Рубі. Незалежна вдача. Гордість приватного власника. Презирство до благочестивих громадян. Але хлопець і досі був загадкою: темно-бежевий колір шкіри, форма зелених очей, блискуче і чорне, як вороняче крило, пряме волосся.

— Батько твого сина — китаєць?

— Так. Сунь Чжоу. Але він погодився з тим, що наш син буде зватися Лі Костеван і що він стане британцем, — за умови що я виховаю його джентльменом. — Рубі налила в чашки чаю. — Сунь Чжоу колись був моїм партнером у цьому бізнесі, але, коли народився Лі, я викупила його частку. Він і досі мешкає в Гілл-Енді, але тепер він — власник і керівник пральні, пивоварні та кількох пансіонів. Ми з ним залишилися добрими друзями.