Але не треба піддавати сумніву оте незабутнє піднесення до раю! Його можна за це пробачити, бо він не задумував його заздалегідь і навіть не уявляв, що воно може статися. Але тепер їм треба почекати. А потім вона зісковзнула з коняки просто в його обійми, і він роздивлявся її, нюхав її, відчував її, смакував її. Її потяг приголомшив його, і він уже не міг стриматися. А коли підняв питання вагітності, вона його висміяла!

Час! Куди подівся час? Не встигли вони обговорити й маленької часточки того, що слід було обговорити, як вона вже знову сиділа на своїй сірій у яблуках кобилці і їхала додому. Вони домовилися зустрітися біля озера через чотири дні; вона благала зустрітися раніше, але йому вдалося наполягти на своєму. Вони йшли прямісінько до катастрофи, він це добре знав, і їй теж слід було про це знати. Але попри увесь його досвід з жінками Елізабет була в його житті єдиним коханням, тому він і гадки не мав, якими простодушними бували жінки у своєму коханні, якими безжальними, байдужими до будь-якого фактору, окрім збереження свого кохання. Він гадав, що вони будуть єдині в тому, щоб намагатися завдати Александру якомога менше болю, але їй було абсолютно начхати на те, щоб не завдавати болю Александру. Доллі — то інша справа. Тільки Доллі зупиняла її від безрозсудства. Саме він, Лі, турбувався про Александра, саме він бачив, що вони зраджують чоловіка, якому Лі завдячував своїми статками, кар’єрою та перспективами. Якого так сильно кохала його матір. Елізабет боялася Александра; стосовно ж іншого він просто для неї не існував.

Вона поїхала геть, твердо переконана в тому, що вони зможуть берегти свою таємницю вічно, якщо це буде необхідно, вона плекала цей секрет, наче трофей, захоплений у її безперервній війні з чоловіком. Для Лі, не посвяченого у подробиці цього тривалого шлюбу, усе було повите таємницею. Тільки зараз почав він розуміти, що навіть його матір не повністю осягнула стосунки Александра з дружиною. Мабуть, Александр знав про це не набагато більше за нього, бо центром, довкола якого все оберталося, була Елізабет.

Тому Лі, освітлений променями призахідного сонця, поїхав до Кінрос-тауна зміїною стежкою, відчуваючи іще більше сум’яття та відсутність внутрішнього керма, аніж завжди. Усе, що він знав, — це те, що не має здатності до скритності та дволичності, щоб довгий час підтримувати стосунки з Александровою дружиною. Цілий тиждень він чекав, що вона видасть їх якимось мимовільним зауваженням, непродуманою згадкою про нього, але тепер переконався, що цього ніколи не станеться. Навіть якщо вона завагітніє його дитиною, вона зберігатиме мовчання.

Від цієї думки, що сплила на поверхню його свідомості, коли він проїжджав повз копри і махав рукою їхній обслузі, він зупинився як укопаний. Боже милосердний, ні! Ні, ні, ні! Нізащо не вчинить він так з Александром! Він знав його історію, яку Александр якось розповів йому в маленькій кав’ярні в Константинополі: Александрова матір мала коханця, чиє ім’я вона відмовилася розголошувати, і її чоловік знав, що дитина не від нього. Дозволити колесу історії описати своє повне коло — ні, це було абсолютно неможливо. Хитрувати було підло, повторювати історію — нестерпно. Принизити таку колосальну гординю, звести нанівець труди всього життя, накинути Александру долю його офіційного батька — НІ, і ще раз НІ! Про це навіть думати не можна!

Коли він увійшов до готелю, Рубі вже чекала на нього, але тривога не відбилася на її обличчі; натомість воно усміхалося йому, хоча в очах застигло німе запитання.

— Де ти був? Тобі увесь час телефонували.

— Я був на горі, обдивлявся вентиляційні отвори.

— Це так важливо?

— Мамо. Ти кажеш так, наче ти — директор «Апокаліпсис Ёнтерпрайз»! Це завжди важливо, але Александр планує здійснити потужний вибух там, де виснажилася стара жила в тунелі номер один, — він каже, що через двадцять футів углиб починається нова жила, а ти ж знаєш його безпомилковий нюх на золото!

— Ха! Нюх на золото! — пирхнула Рубі. — Може, він і має дотик Мідаса, але, здається, він забув, що справжній цар Мідас помер від голоду, бо навіть їжа від його дотику перетворювалася на золото. — Але вона думала зовсім не про це. «Мій син має жахливий вигляд. Злий дух цього роману так міцно вхопив його за шию, що може його задушити. Час мені піти до Елізабет і витягнути з неї всю правду». — Будеш вечеряти? — спитала вона.

— Дякую, мамо, я не голодний.

«Знаю, чого ти бажаєш, — ти бажаєш жіночої плоті. Невже це правда? Невже ти через це страждаєш, мій котику? Вона не може ризикувати і завагітніти, тому, напевне, те, що ти відчуваєш, — то є дійсно тілесний голод у своєму чистому вигляді. Мій бідолашний Лі».

Лі пішов нагору до своєї кімнати. Вона була невелика — особисті статки та матеріальні предмети мало його цікавили — необхідна для всіх оказій одіж, кількасот улюблених книжок та дещо інше — от і все, що мало важливе значення. Фотографії Александра, Рубі, Суня. І жодного фото Елізабет.

Якийсь час Лі непорушно сидів у кріслі, уставившись поперед себе, а потім підвівся і підійшов до телефону.

— Це — Лі, Еґґі. Дай мені сера Александра, будь ласка. — Не треба було казати Еґґі, де він є: вона увесь час чітко знала, де він був, так само чітко вона знала, що Ч обідає в помешканні В, що Н зараз тренує свого нового собаку на спортмайданчику, що М перебуває в Дуббо, відвідує матір; що Р застряг у туалеті, бо в нього понос. Еґґі була як павук у центрі телефонної павутини Кінроса.

— Александре, коли ти матимеш вільну хвилину? Мені треба поговорити з тобою сам на сам якомога скоріше.

— Сам на сам, тобто наодинці?

— Саме так.

— Завтра вранці біля копрів. Об одинадцятій зможеш?

— Так, зможу. Об одинадцятій біля копрів.

Жереб кинуто. Він повернувся до крісла, сів — і заплакав. Не через Елізабет, ні — Александр міг погодитися дати їй розлучення і навіть віддати їй Доллі. Ні, він плакав через Александра. Після завтрашнього ранку вони більше ніколи не зустрінуться. Розлука буде жорстокою у своїй остаточності, бо жоден з них не вірив у половинчасті заходи. А як важко після цього буде його матері! Він мусить домовитися так, щоб вона принаймні не постраждала через переслідування'.

Александр поїхав до копрів у вагончику, а Лі пішов туди зміїною стежкою. Той день, двадцять четвертого квітня, був одним з тих ідилічних днів середини осені, які інколи трапляються після надто довгого та сухого літа; вітерець гнав солодкий запах свіжовимитого дощем лісу, сонце світило не так яскраво, а небом мандрували купки купчастих хмаринок — наче вівці, що відбилися від череди.

У цю годину біля копрів було майже пусто. Александр стояв біля масивного пневмокомпресора, рухомого паровим двигуном, через який його не можна було розмістити всередині шахти — надто багато диму, надто багато отруйних вихлопів. Коли він перевів шахту з ручних свердел на пневматичні перкусійні свердла для пробивання отворів, у які закладали вибухові заряди, а в лавах стали використовуватися не кайла, а пневматичні відбійні молотки, йому довелося винайти способи подавання стиснутого повітря до механізмів аж за чверть чи третину милі від компресора. Повітря по великій сталевій трубі подавалося вниз у циліндричний сталевий бак шість футів у діаметрі і дванадцять футів завдовжки, розташований на дні підземної галереї, а вже звідти воно через труби надходило до свердел та молотків.

Звісно, буріння та вибухові роботи здійснювалися далеко не кожного дня, і кожного разу — лише в одному тунелі з кількох. Александру хотілося налагодити електричний привід до компресора, але це рішення довелося відкласти на майбутнє, бо електродвигуни поки що були нерентабельними. Тому наразі доводилося обходитися паровим двигуном, а цей компресор був один із найбільших, якщо не найбільший, у світі.

— Твоя приватна розмова може почекати, — сказав Александр замість привітання. — Я хочу сходити до тунелю номер один, щоб іще раз усе там перевірити.