Явдокія Пилипівна сама.

Явдокія Пилипівна (сидить коло столу і обмахується хусткою). Ну й день! Діждалися святого літечка! Спала вже, спала, та ніяк до вечора не доспала; упріла тільки, страх! (Утирається хусткою). А старий іще спить! Ого! Прокопе Свиридовичу! Прокопе Свири-довичу! Доки ти будеш качатись! Вставай, бо вже швидко до вечерні задзвонять! Прокопе Свиридовичу, чи ти чуєш!

Прокіп Свиридович (обзивається з кімнати). А-а! То ти до мене, Явдоню? Постой, трохи прочумаюся та потягнуся!

Явдокія Пилипівна. Ач, потягається, а якби я потягалася, то й гримав би! Та воно в свято і годиться поспати, менче гріха: як не спиш, то почнеш судити кого абощо, а воно і є спокуса… Та чого він не йде? Скучно самій. Проня пішли кудись, та вони не люблять з нами і говорити… Прокопе Свиридовичу, та вставай-бо!

Явдокія Пилипівна і Прокіп Свиридович.

Прокіп Свиридович (виходить потягаючись). Якось мені невірно… чи недоспав, чи переспав… Мовби хочеться чогось — чи хвигів, чи солоних огірків? (Сідає коло Явдокїї Пилипівни). Як тобі здається?

Явдокія Пилипівна. А як же мені про те знати! Хіба в мене твій рот?

Прокіп Свиридович. От бач, ти й не знаєш, чим мені догодити, а мене, як тебе не бачу, то й сум бере!

Явдокія Пилипівна. Добрий сум! Пішов в свою кімнату та й хропе, аж кімната дрижить, а я тут сама горюю: нема до кого й слова промовити.

Прокіп Свиридович. Скучила? Як ми бралися, то гули, як голубочки, і до смерті будемо густи: гулю-гулю, моя старесенька!

Явдокія Пилипівна. Забуркукав, мій сивесенький! (Присовується ближче і поправля йому чуба).

Прокіп Свиридович. А чи пам'ятаєш, Явдоню, як я присватувавсь до тебе? Як я тоді вертівся коло тебе!

Явдокія Пилипівна. Згадай іще колишнє! Минулося! От уже в нас і дочка на порі…

Прокіп Свиридович. Та так, так! Уже давно б час!

Явдокія Пилипівна. Чого давно? Ще вони молоді! .

Прокіп Свиридович. Ти уже в таких літах третьою ходила; тільки бог прибрав.

Явдокія Пилипівна. Мало чого мні: мені нічого було перебирати, а Проні треба неабиякого; вони на панію повернуті і всяким делікатностям вивчені.

Прокіп Свиридович. Вивчені ж; та он з тими делікатностями й сидять, і ніхто не бере!

Явдокія Пилипівна. Хіба в неї було мало женихів?

Прокіп Свиридович. Так чому ж не йшла?

Явдокія Пилипівна. Бо простота, а нашій дочці треба або дворанина, або хоч купця.

Прокіп Свиридович. Заманулось чорти батька зна чого, а по-мойому — наш би брат краще.

Явдокія Пилипівна. По-твойому б, дитину хоч за шмаровоза.

Прокіп Свиридович. Не за шмаровоза, а за міщанина, трудящого чоловіка; такий би і гроші не розтринькав, і дитину б жалував, і нас би не зневажав, держався б свого звичаю; а як вишукаєте якого-небудь гонивітра чи завалящого лодаря, то той зараз переверне все по-модньому: нас, як простих, заплює, добро все розмантачить і дочку кине.

Явдокія Пилипівна. Ти знов дратуватись хочеш? Чого б же він кинув Проню? Чим же вони дворанину не жінка, коли усяких мод, усяких наук знають. Це вже здурів би чисто, якби і такою розумною жінкою погребав!

Прокіп Свиридович. Толкуй! По-моєму, оті панські науки та примхи тільки перекрутили дочку: кому вона потрібна з своїми переборами? Який її дворанин візьме? Дворанин чи офіцер шукатиме жінки гарної, а наша Проня, нівроку, на тебе схожа! (Махнув рукою).

Явдокія Пилипівна. Що ж це, ти знов мене уїдати? Ото напасть! Заслужила!

Чути дзвін.

Прокіп Свиридович. Та годі, не сердься; вже до вечерні дзвонять… (Хреститься). Піти, так щось ноги болять… може, бог простить уже.

Явдокія Пилипівна. Та і Проня ж просили, щоб конешне дома були, не виходили…

Прокіп Свиридович. Що ж там?

Явдокія Пилипівна. Про те вже вони знають… Либонь, гостя якогось важного приведуть.

Прокіп Свиридович. А! То давайте чаю або горілки.

Явдокія Пилипівна. Горілки і не думай, бо Проня сердитимуться, як побачать.

Прокіп Свиридович. Що ж це? Уже ні з'їети, ні спити не можна? Та це через великорозумну дочку життя нема: і то не так, і того не роби, і туди не ступай, і в тім не ходи, і так не говори! Ох, ох, ох!

Явдокія Пилипівна. А тобі для дочки важко і приятність зробити? Одна ж тільки.

Прокіп Свиридович. Та одна ж, та й та нас цурається; все гримає, що ми прості, по-мужичи говоримо; соромиться батька й матері… ох, ох, ох…

Явдокія Пилипівна. Правда, та що ж робить, коли ми уже до них не підійдемо? Вони вже під панську стать пішли…

Прокіп Свиридович. Та панія ж, а не дитина!

Явдокія Пилипівна. Зате ж розумні!

Прокіп Свиридович. Ет! Отой пенціон у мене ось де! (Показує на потилицю).

Явдокія Пилипівна. Ти знов уже почав?

Прокіп Свиридович. Та й мовчу ж… Та давайте ж хоч чаю абощо!

Явдокія Пилипівна. Химко, Химко!

Ті ж і Химка.

Явдокія Пилипівна. Чи самовар готовий?

Химка. Ні, ще не ставила.

Явдокія Пилипівна. Так наставляй же зараз.

Прокіп Свиридович. Слухай, як укинеш жару, то збігай, будь ласка, у церкву до дячка та попроси трошки табаки.

Химка. Збігай! Близький світ!

Явдокія Пилипівна. Та що це ти вередуєш! Куди ж вона, у вівтар ускочить, чи що?

Прокіп Свиридович. Та я й мовчу… Так подавай же хоч самоваря скоріще!

Химка (зачиняючи двері). Своєю душею не нагрію, як закипить, то й подам.

Ті ж і Проня.

Явдокія Пилипівна. Де це ви, доню, ходили?

Проня. На Хрещатику була: ось для вас покупку принесла.

Прокіп Свиридович. Що ж там?

Явдокія Пилипівна. Чи не черевики купила?

Проня (розвиває папір і виймає чепчик з червони ми стрічками). Ось що я вам, мамо, купила. (Хоче надіти матері на голову).

Мати одхиляється.

Явдокія Пилипівна. Що це ви, дочко? Схаменіться! Чи годиться ж мені на старість убратись у чепчик, та ще з червоними стрічками?..