Відкривши наступне повідомлення, він побачив там 383-0910 М.

Ага, Мазефакер — навіть його телефон «Нокія» знав, хто він такий, бо Кертіс навчив його запам’ятовувати кляте ім’я. Питання полягало в тому, що могло знадобитися Мазефакеру від нього зранку цього червневого четверга.

Можливо, домовитися, і саме на умовах Кертіса.

Він дозволив собі посміятися з такої думки, а тоді відкрив саме повідомлення. Його приголомшило те, чого саме Мазефакер насправді бажав — чи хотів запевнити, нібито бажає. Кертіс мав підозру, що тут криється якийсь підступ, але не міг здогадатися, що Грюнвальд собі застановив цим досягнути. А ще цей його тон: похмурий, поважний, ледь не натужний. Може, не журба, але слова звучали журливо. Кертіс сам останніми днями таким тоном балакав по телефону, намагаючись знову включитися в гру.

— Джонсоне… Кертісе, — промовив Грюнвальд цим своїм натужним голосом. У запису зависла пауза, ніби він зважував, чи варто йому називати Кертіса на ім’я, а відтак він продовжив, так само важко і журливо. — Я не можу вести війну на два фронти. Давай з цим покінчимо. В мене зникло до цього всіляке бажання. Якщо я його колись мав. Я зараз у дуже скрутному становищі, сусіде.

Він зітхнув.

— Я готовий віддати ділянку, і фінансові причини тут ні до чого. Я також готовий компенсувати смерть твоєї… твоєї Бетсі. Якщо захочеш, зможеш знайти мене в моєму містечку Деркін Гров. Я пробуду там майже весь день. — Довга пауза. — Я зараз часто там буваю. З одного боку, мені важко повірити, що фінансовий ринок розвалюється, а з іншого — мене це зовсім не дивує. — Знову довга пауза. — Ти мусиш розуміти, що я маю на увазі.

Кертіс подумав, що оце ось він розуміє добре. У нього самого було відчуття, ніби він втратив свій ринковий нюх. Понад те, його це, здається, аніскільки не турбувало. Він впіймав себе на думці, що починає відчувати навіть якусь симпатію до Мазефакера. Цей його зажурений голос…

— Колись ми були друзями, — продовжував Грюнвальд. — Пам’ятаєш ті часи? Я пам’ятаю. Навряд щоб ми стали друзями знов — гадаю, розбіжності між нами зайшли надто далеко, — але ж ми можемо знову стати сусідами. Га, сусіде? — І знову довга пауза. — Якщо не дочекаюсь тебе серед моїх мальовничих руїн, скажу своєму юристові, хай він веде далі справу. На твоїх умовах. Але…

Тиша, порушувана лише диханням Мазефакера. Кертіс чекав. Уже сидячи біля кухонного столу. Йому було нелегко розібратися з власними почуттями. Згодом він зможе, але не тепер.

— Хотів б потиснути тобі руку і сказати, що дуже вибачаюсь за оту твою чортову собаку. — Тут почулися здавлені звуки, які були схожі — неймовірно! — на схлипування, а потім дзеньк, і телефонний робот оголосив, що більше немає повідомлень.

Кертіс ще трохи посидів на місці, у яскравих променях флоридського сонця, які не міг як слід остудити навіть кондиціонер, навіть о цій вранішній годині. Потім пішов до кабінету. Ринок уже відкрився: на екрані комп’ютера цифри почали своє безкінечне ворушіння. Він усвідомив, що зараз вони нічого не значать для нього. Залишив комп’ютер увімкненим, але написав записку для місіс Вілсон: «Мушу йти», перш ніж вийти з дому.

У його гаражі поряд з «БМВ» стояв моторолер, і йому раптом захотілося поїхати на ньому. Доведеться якось вклинюватися, щоб перетнути головну автомагістраль відразу за мостом, та хіба це вперше?

Йому сумно стиснулось серце, коли він знімав з вішака ключ до ролера і там дзвякнуло інше причандалля. Він мав надію, що це почуття мине з часом, але зараз воно було майже бажаним. Майже таким, як буває бажаний друг.

Напрузі між Кертісом і Тімом Грюнвальдом дав початок Рікі Вінтон, який був колись старим багатієм, а потім допровадив себе до того, що став старим маразматиком. Перш ніж допровадитися до смерті, він продав свою незабудовану ділянку наприкінці Черепахового острова Кертісу Джонсону за щирі півтора мільйони доларів, взявши у Кертіса завдаток — персонально ним виписаний чек на сто п’ятдесят тисяч доларів, навзаєм він на звороті рекламної листівки виписав йому підтвердження про покупку.

Кертіс почувався трохи шахраєм через те, що скористався зі старечої недолугості, але Вінтонові — хазяїну компанії «Vinton Wire & Cable» — аж ніяк не загрожувала голодна смерть. І хоча півтора мільйони й можна розглядати як сміховинно низьку ціну за такий гарний шматок нерухомості на березі Мексиканської затоки, тим не менш, беручи до уваги теперішній стан ринку, ця ціна не була щоб аж такою божевільно низькою.

Ну… а хоч би й низькою, але ж вони зі стариганом симпатизували один одному, крім того, Кертіс належав до людей, які вважають, що будь-які засоби придатні в коханні та у війні, а бізнес — це різновид останньої. Економка старого — та сама місіс Вілсон, котра доглядала й за домом Кертіса, — засвідчила їхні підписи. Озираючись назад, Кертіс розумів, що треба було діяти розумніше, але тоді він дуже хвилювався.

Десь через місяць після того, як Вінтон продав незабудовану ділянку Кертісу Джонсону, він продав її ж Тіму Грюнвальду, тобто Мазефакеру. Цього разу ціна була реальнішою — п’ять мільйонів шістсот тисяч, до того ж цього разу Вінтон — можливо, насправді зовсім не дурник, можливо, навпаки, сам по собі, нехай і вмираючий, а пройдисвіт — взяв авансом півмільйона.

Грюнвальдова купча була засвідчена садівником Мазефакера (який також працював садівником і в Кертіса). Написана вона була таким самим стрибаючим почерком, як і в Кертіса, і він гадав, що Грюнвальд у той момент хвилювався не менш за нього. Тільки хвилювання Кертіса походило від думки про те, що він тепер зможе зберегти кінець Черепахового острова у первозданній чистоті й тиші.

Грюнвальд, навпаки, вбачав у цій ділянці прекрасне місце для побудови кондомініума або й двох (коли Кертіс думав про пару, він уявляв собі Мазефакерові вежі-двійнята). Кертіс надивився таких забудов — у Флориді вони вигулькували, мов кульбабки на занедбаній галявині, — і ще він знав, кого туди запрошуватиме Мазефакер: ідіотів, які вважають пенсійні фонди ключами до раю. Чотири роки триватиме будівництво, а потім десятиліттями тут їздитимуть на велосипедах старигани з торбочками для стікання сечі, притороченими до їхніх усохлих стегенець. І старі баби у козирках проти сонця і сигаретами «Парламент» в зубах, які не прибиратимуть лайно, що ним засиратимуть тутешній пляж їхні дизайнерські собачки. Плюс, звісно, їхні замурзані морозивом онуки й онучки з іменами на кшталт Джейсон або Ліндсей. Кертіс знав — якщо цьому не запобігти, йому не вижити посеред репетування й вередливих вересків на кшталт «ви обіцяли, що підемо на Діснея сьогодні!»

Він не міг дозволити статися такому. І це виявилося легко. Неприємно, що ділянка не належить йому, можливо, ніколи йому не належатиме, але вона, принаймні, не належить і Грюнальду. Навіть родичам вона не належить, які раптом опинилися на видноті (мов ті таргани навкруг сміттєвого відра), оскаржуючи підписи на обох угодах. Ділянка наразі належала юристам і суду.

Що те саме, якби вона не належала нікому.

З ніким Кертіс міг мати справу.

Судові суперечки тривали вже другий рік, і Кертісові витрати на правників сягнули чверті мільйона доларів. Він намагався думати про ці гроші як про благодійні внески на користь якоїсь організації захисників довкілля — наразі не «Грінпіс», а «Джонсонпіс», але ж він не міг списувати такі внески зі свого оподатковуваного прибутку. А ще його бісив Грюнвальд. Грюнвальд діяв осібно, почасти тому, що не терпів програшів (Кертіс раніше теж не терпів програвати, хоча тепер з цим попустився), почасти тому, що мав персональні проблеми.

З Грюнвальдом розлучилася його дружина. Це було його Персональною проблемою №1. Вона перестала бути місіс Мазефакер. А тут вигулькнула й Персональна проблема №2 — Грюнвальду зробили якусь операцію. Кертіс не знав напевне, чи там був рак, він тільки бачив, що з Меморіального шпиталю в Сарасоті Грюнвальд повернувся схудлим фунтів на тридцять, ще й в інвалідному візку. З візка він кінець кінцем встав, але колишньої ваги так і не набрав. З його колись міцної шиї звисали брижі.