З іншого боку отвору заговорив священик:

— Як твої справи, сину мій?

Запитання теж не здалося Моне традиційним. Та хай би так. Все одно відповісти він не зможе. Ані словом. Найкумедніше тут те, що в нього є про що розказати.

— Синку? Тебе заціпило?

Мовчання. Він мав слова, але їх було заблоковано. Як не абсурдно, в уяві Моне сплив забитий унітаз.

Тінь за фіранкою ворухнулася.

— Давно не бував?

— Так, — промовив Моне. Вже краще.

— Хочеш, щоб я тобі підказував?

— Ні, я пам’ятаю. Благословіть мене, отче, бо я грішив.

— Та ну-бо, а як давно ти сповідався?

— Не пам’ятаю. Давно. Ще малим.

— Ну, то нічого — це як їзда на велосипеді.

Знов якусь мить він не міг вимовити й слова. Поглянув на друковане гасло, пришпилене до стіни, і в горлі щось ворухнулося. Руки стискали одна одну все дужче, аж поки не стиснулись у великий кулак, який тепер хитався між його розставленими ногами.

— Сину? Час не стоїть, а до мене гості мусять прийти на обід. Мусять принести обі…

— Отче. Я, здається, сотворив жахливий гріх.

Тут уже священик замовк на якусь хвилину. Занімів, подумав Моне. Слово було білим, якщо воно взагалі було. Надрукуй його на картотечному аркуші — і воно зникне.

Коли священик знову заговорив з іншого боку фіранки, його голос звучав майже так само дружньо, проте став поважнішим.

— Про який гріх ти кажеш, сину мій?

І Моне промовив:

— Я не знаю. Ви мені повинні сказати.

Починався дощ, коли Моне під’їхав до північної естакади, що виводила на трасу. Його валізка лежала в багажнику, а кофри зі зразками — великі вугласті, того типу, в яких правники достачають до суду предметні докази, — лежали на задньому сидінні. Один чорний, інший коричневий. Обидва з логотипом компанії «Вольф & Сини»: великий вовк з книжкою в пащі. Моне був комівояжером. Обслуговував увесь північний куток Нової Англії. Був ранок понеділка. Вікенд позаду лежав поганий, вельми поганий. Його дружина переїхала до мотелю, і там вона, либонь, не сама. Їй загрожує в’язниця. Звісно, розгориться скандал, і тема подружньої зради в ньому звучатиме не найголосніше.

На лацкані піджака в нього сяяв круглий значок з написом: СПИТАЙТЕ В МЕНЕ ПРО ОСІННІЙ СПИСОК БЕСТСЕЛЕРІВ УСІХ ЧАСІВ!!

Обіч в’їзду на естакаду стояла людина. З наближенням Моне чоловік у виношеному одязі підняв картонку з написом; дощ дужчав. Між його взутими у брудні кросівки ногами лежав обшарпаний наплічник. Застібка-липучка на одному з черевиків відхилилася і стирчала вгору, мов висолоплений язик. На автостопнику не було капелюха, не кажучи вже про парасолю.

Спершу Моне роздивився на тому його плакаті тільки грубо намальовані червоні губи, діагонально перекреслені чорним мазком. Під’їхавши ближче, він прочитав слова над перекресленим ротом: Я НІМИЙ! А нижче за перекреслений рот: ХТО МЕНЕ ПІДВЕЗЕ???

Моне ввімкнув сигнал повороту. Автостопник обернув плакат іншим боком. На цьому боці було вухо, намальоване так само груба і знову ж таки перекреслене. Над вухом напис: Я ГЛУХИЙ! А під ним: ПРОШУ, ПІДВЕЗІТЬ!!!

Сівши за кермо шістнадцятилітнім, Моне відтоді наїздив мільйони миль, більшість із них за ті десятки років, що працював на «Вольф & Сини», продаючи один список бестселерів за іншим, і за весь цей час жодного разу не брав до себе в машину попутника. Сьогодні він, не розмірковуючи, повернув і зупинився перед в’їздом на естакаду. Звисаючий з люстерка заднього виду медальйон святого Христофора ще хитався вперед-назад, а він уже натиснув кнопку на дверцятах, розблоковуючи замок. Сьогодні, гадав він, йому нема чого втрачати.

Автостопник шмигнув до машини, поставивши обшарпаний рюкзак між брудними й мокрими кросівками. Моне поглянув, подумав, що від нього мусить тхнути, і не помилився. Спитав:

— Куди вам треба їхати?

Попутник знизав плечима і махнув рукою в бік естакади. Потім нахилився й акуратно примостив свій плакатик зверху на наплічнику. В його рідкому скуйовдженому волоссі де-не-де проглядала сивина.

— Я розумію, що в тому напрямку, але ж… — Моне згадав, що чолов’яга його не чує. Він чекав, поки той вмоститься. Повз них на естакаду промчав автомобіль, він гучно засигналив, хоча Моне залишив достатньо місця для проїзду. Моне показав йому палець. Доволі звичний жест, хоча ніколи раніше він не застосовував його з такого мізерного приводу.

Пасажир пристебнув ремінь безпеки й подивився на Моне, ніби запитуючи, чому не їдемо. Його неголене лице було пооране зморшками. Моне навіть не намагався вгадати його вік. Десь між підстаркуватим і старим, а точніше й не треба.

— Куди вам треба їхати? — повторив Моне, цього разу виразно артикулюючи кожне слово, а оскільки автостопник так і дивився на нього — чоловік середнього зросту, худорлявий, фунтів на сто п’ятдесят ваги, — він, торкаючись своїх губ, спитав: — Ви вмієте читати по губах?

Пасажир похитав головою і щось показав руками.

У скриньці під приладовою панеллю знайшовся блокнот. Поки Моне писав Куди вам? повз них знову промчалося авто, цього разу тягнучи за собою пишний мокрий хвіст бризок. Моне треба було в Деррі, це сто шістдесят миль, ще й за такої, як сьогодні, погоди, яку він завжди кляв, — гірше бувало тільки в густий снігопад. Але зараз їзда в таких умовах здавалася йому якраз доречною. Сьогоднішня погода — разом з довжелезними трейлерами, котрі при обгоні обдаватимуть його додатковими тоннами води, — не дозволить відволікатися на дурні думки.

Не кажучи вже про цього дядька. Новопридбаного пасажира. Той зазирнув у блокнот, а тоді перевів погляд на Моне. До Моне тільки потім дійшло, що той, либонь, і літер не знає — навчитися читати глухонімому, либонь, з біса важко, — але запитання він зрозумів. Чоловік ткнув пальцем у лобове скло, показуючи на естакаду. Потім разів вісім підряд показав розчепірені пальці обох рук. А може, десять разів? Вісімдесят миль. А може, сто? Та чи й він сам знає?

— Вотервілл? — спробував здогадатись Моне.

Пасажир дивився на нього без виразу.

— О’кей, — промовив Моне. — Куди завгодно. Просто торкнись мого плеча, дай якось знати, коли доїдемо, куди тобі треба.

Пасажир дивився на нього без виразу.

— Добре, сподіваюсь, ти зрозумів, — сказав Моне. — Звісно, якщо припустити, що в тебе є на меті хоч якась конкретна місцина. — Він поглянув у дзеркало заднього виду. — Та й то сказати, ти доволі замкнутий, еге ж?

Чоловік так і дивився на нього. Він знизав плечима і приклав долоні собі до вух.

— Розумію, — сказав Моне і рушив. — Доволі замкнутий. Лінія зв’язку відключена. Хоча сьогодні я майже був би ладен помінятися в тобою місцями. Майже. Музика не заважатиме?

А коли попутник відвернувся і почав дивитися в бокове вікно, Моне засміявся сам до себе. Дебюссі, «АС\DС» чи хоч би й Раш Лімбо — цьому дядькові все одно.

Він купив для доньки новий диск Джоша Ріттера — за тиждень у неї день народження, — але все забував їй його надіслати. Забагато різних інших справ нагромадилось останнім часом. Проїхавши Портленд, він ввімкнув круїз-контроль, великим пальцем відкрив упаковку диска і вставив його до плеєра. В технічному сенсі тепер диск став вживаним, а це не така річ, яку годиться дарувати своїй єдиній коханій дитині. Та нубо, він купить їй інший. Якщо, звісно, матиме ще гроші на купівлю хоч одного диска.

Джош Ріттер виявився напрочуд гарним. Трохи схожим на раннього Ділана, тільки симпатичнішим. Слухаючи музику, він розмірковував про гроші. Купівля нового диску на день народження Келсі була найменшою з його проблем. Невисоко в його списку стояла й річ, якої вона бажала — і дійсно потребувала, — новий лептоп. Якщо Барб дійсно зробила те, що, як вона йому сказала, нібито зробила, — а у ШТАМ підтвердили, що вона це таки зробила, — він не уявляє собі, яким чином зможе сплатити за останній рік навчання своєї дитини у Кейз Вестерні. Навіть якщо матиме на той час роботу. Оце була справжня проблема.