— Це дуже хороший фокус. — І я погладив його по руці.
Він повернувся з тієї далечіні, куди був одійшов, і широко мені всміхнувся.
— Твоя правда, — сказав він. — Мабуть, я просто скучив за дружиною і синочком. Думаю, саме тому я тебе й позичив, Джеймі. Але час повернути тебе мамі.
Коли ми дійшли до траси 9, він знову взяв мене за руку, хоча ні з того, ні з іншого боку машин видно не було, й ми йшли так усю дорогу до Методист-роуд. Але я не мав нічого проти. Мені подобалося тримати його за руку. Я знав, що він турбується про мене.
Місіс Джейкобз та Моріс приїхали за кілька днів по тому. Хлопчик був ще малим брикунцем у підгузках, зате жінка була гарна. У суботу, за день до того, як преподобний Джейкобз уперше став за кафедру нашої церкви, ми з Террі й Коном допомогли йому перенести Погідне озеро в церковний підвал, де щочетверга вечорами мала збиратися методистська молодь. Без води надто впадали у вічі мілкість озера й рівчачок колії, що через нього проходив.
Преподобний Джейкобз узяв із Террі й Кона обіцянку мовчати — бо, як пояснив він, йому не хотілося зіпсувати враження малечі (що змусило мене почуватися дорослим, і я тішився цим відчуттям). Вони погодилися, і навряд чи хтось із них пробовкався, але в церковному підвалі світло було значно яскравішим, ніж у гаражі пасторського будинку, і якщо стати близько до макета ландшафту й уважно в нього вдивлятися, то ставало помітно, що Погідне озеро — це лише широка калюжа. І жолобок колії теж видно. До Різдва вже знали всі.
— Один великий пшик, — сказав мені одного четвергового пообіддя Біллі Пекет. Вони з братом Ронні ненавиділи четвергову вечірню школу, але мати примушувала їх відвідувати заняття. — Якщо він ще раз це покаже й розкаже ту байку про ходіння по воді, мене знудить.
Після цього мені захотілося його побити, але він був більшим за мене. І моїм другом. А до всього ще й мав рацію.
II. Три роки. Голос Конрада. Диво
Преподобного Джейкобза звільнили за проповідь, яку він прочитав з кафедри 21 листопада 1965 року. Це легко було знайти в Інтернеті, бо я мав віху, на яку міг спиратися: субота перед Днем подяки. Тиждень по тому він зник із нашого життя — і поїхав сам. Петсі та Моріса (якого дітлахи із ЗММ прозвали Хвостиком Моррі) на той час уже теж не було. Так само, як і «Плімута Бельведера» з коробкою-автоматом.
Моя пам’ять про три роки між тим днем, коли я вперше побачив Погідне озеро, і днем Кошмарної проповіді напрочуд прозора, хоча до того, як починати пригадувати, я б вам сказав, що пам’ятаю мало. Зрештою, сказав би я, хто з нас бодай трохи детально пам’ятає своє життя між шістьма і дев’ятьма роками? Але писання — дивовижна й жахлива річ. Воно відкриває глибокі колодязі пам’яті, що доти стояли накриті.
Я відчуваю, що міг би відкласти вбік історію, яку вирішив написати, та натомість заповнити книжку (і чималеньку за обсягом) спогадами про ті роки й той світ, що так разюче відрізнявся від того, в якому я нині живу. Пам’ятаю свою матір, як вона стояла біля дошки для прасування в комбінації, неймовірно прекрасна в променях ранкового сонця. Пам’ятаю свій купальний костюм з відвислим задом негарного сіро-зеленого кольору, і як ми з братами плавали в озері Гарріз-Понд. Ми казали один одному, що слиз на дні — це коров’ячі кізяки, але то був просто намул (мабуть, просто намул). Пригадую сонні полудні в крихітній початковій школі Вест-Гарлоу — як я сидів на зимових пальтах у кутку орфографії та намагався навчити нещасного тупого Дікі Озґуда правильно писати слово «жираф». Навіть пам’ятаю, як він сказав: «Н-н-нащо м-м-мені його писати, як я н-н-ніколи його не б-б-бачив?»
Пам’ятаю павутиння ґрунтових доріг, що мережили наше місто, і як ми грали в «кульки» на шкільному подвір’ї під час морозних квітневих канікул, і як стугонів вітер у соснах, коли я лежав у ліжечку, помолившись і чекаючи, коли прийде сон. Пам’ятаю, як батько виходив із гаража з гайковим ключем у руці та в кепці «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА», насунутій низько на лоба, а з кісточок пальців крізь мастило сочилася кров. Пригадую, дивився, як Кен Маккензі[17] представляє мультики про моряка Папая в шоу «Потужні 90», а потім змушений був відмовитися від перегляду телевізора після обіду, коли приходили Клер та її подружки, бо вони хотіли дивитися «Американський подіум», щоб знати, у що вбираються дівчата. Пам’ятаю заходи сонця, червоні, як кров на кісточках пальців у мого батька, — вони ще й тепер змушують мене здригатися.
Я пригадую тисячу інших речей, переважно хороших, проте я сів за комп’ютер не для того, щоб надіти рожеві окуляри й розливати віск ностальгії. Вибіркова пам’ять — один із головних гріхів старих людей, а в мене нема на це часу. Не всі ті речі були хорошими. Ми жили в селі, а в ті часи сільське життя було важким. Та воно й тепер важке, як я собі думаю.
Мій друг Ел Ноулз втрапив рукою в картоплесортувалку свого батька і позбувся трьох пальців, перш ніж містер Ноулз встиг вимкнути ту громіздку небезпечну штукенцію. Я був там того дня і пам’ятаю, як конвеєри забарвилися в червоний. Пам’ятаю, як кричав Ел.
Мій батько (разом із Террі, своїм відданим, хоч і безпорадним служкою) запустив-таки Ракету Доріг — Господи, як оглушливо й розкішно вона загримотіла, коли він розігнав двигун! — і передав її Двейну Робішоду, свіжопофарбовану, з номером 19, нанесеним на дверцята, для перегонів Спідвей у Касл-Року. У першому ж раунді першого заїзду той придурок перевернувся на ній і розтрощив ущент. На самому ж Двейні не лишилося й подряпини. «Видко, педаль газу заїла», — пояснив він, либлячись своєю ідіотською усмішкою. Тільки в нього вийшло «підаль», а мій батько сказав, що єдиний підаль там за кермом сидів.
— Це навчить тебе не довіряти нічого цінного Робішодам, — зауважила мама, і батько так глибоко запхав руки в кишені, що показалася гумка трусів (либонь, хотів, щоб вони не втекли й не пішли кудись у неналежне місце).
Ленні Макінтош, син листоноші, втратив око, коли нахилився подивитися, чому «бомба з вишнями»[18], яку він поклав у попатраний ананас, не вибухнула.
Мій брат Конрад втратив голос.
Тож ні — не всі ті речі були хорошими.
У першу неділю, коли преподобний Джейкобз піднявся на кафедру, у церкві зібралося більше людей, ніж за всі ті роки, що там проповідував товстий сивий добродушний містер Латур, читаючи свої доброзичливі, проте малозрозумілі проповіді й пускаючи рясну сльозу в День матері, який він називав Неділею матері (усі ці деталі мені люб’язно надала моя мати багато років по тому, бо сам я містера Латура не пам’ятав узагалі). Замість двадцятьох парафіян там зібралося чи не в чотири рази більше люду, і я пам’ятаю, як розлягалися їхні голоси під час Уславлення Бога: «Славте Господа, Котрий є джерелом всілякого благословіння, славте Його, ви, земні створіння». У мене від цього мороз поза шкірою пробіг. Місіс Джейкобз доволі вправно грала на органі. Її біляве волосся, перехоплене на потилиці простою чорною стрічкою, переливалося багатьма кольорами у світлі, що просочувалося крізь наш єдиний вітраж.
Ми поверталися додому en famille[19], наші вихідні недільні черевики здіймали хмаринки куряви, і я опинився позаду батьків, тому почув, як мама висловлює своє схвалення. А ще полегшення.
— Він же такий молодий, я думала, він нам прочитає лекцію про громадянські права чи опір призову в армію, чи ще щось таке, — сказала вона. — А натомість він нам провів дуже хороший урок на тему Біблії. Я думаю, люди прийдуть ще. А ти?
— Ненадовго, — відповів їй батько.
— От уже, великий нафтовий барон. Великий цинік. — І мама грайливо стукнула його по руці.
Як виявилося, вони обоє мали рацію. Відвідуваність у нашій церкві не скотилася до рівня часів містера Латура (тобто не більше десятка парафіян узимку, що тулилися в купку одне до одного, аби зігрітися в опалюваній дровами церкві, де гуляли протяги), але поволі знизилася до шістдесяти, потім до п’ятдесяти й нарешті до рівня сорока з гаком, на якому й зависла, немов стрілка барометра в мінливий літній день. Причину цього природного відтоку парафіян ніхто не шукав у проповідях містера Джейкобза, котрі завжди були зрозумілими, приємними і заснованими на Біблії (ніколи нічого тривожного про атомні бомби чи марші свободи). Люди просто собі віддалилися.