—  Скільки? Можна мені поцікавитися?

—  Одна з картин того парубка, тепер вона прикрашає мій дім. Вам мусить бути знайоме його ім’я, знаменитість часів італійського Ренесансу. Ви, либонь, вивчали його, якщо брали курс сприйняття мистецтва у коледжі.

Стрітер не перестав посміхатися, але зробив крок назад, на трохи безпечнішу відстань. Він змирився з тим фактом, що мусить померти, але це не означало, що він бажає, аби це трапилося сьогодні, та ще й від руки можливого втікача із закритого закладу для кримінальних божевільних «Джуніпер Гілл» в Агасті ¹ .

—  Так, про що це ми тут говоримо? Ніби ви хтось на кшталт... ну не знаю... безсмертного?

—  Вельми довго живучого, якщо точніше, — сказав Лядвио. — Що підводить нас, як мені здається, ближче до того, що

б

я можу зробити для вас. Вам, певне, сподобалося б подовження життя.

—  Чого досягти неможливо, я гадаю? — спитав Стрітер. По- думки він вираховував відстань до своєї машини, та як швидко він туди зможе добігти.

—  Звісно, що можливо... за деяку ціну.

Стрітер, котрий свого часу чимало награвся в скребл, уже уявив собі літери прізвища Лядвио на фішках і встиг перетасувати їх.

—  Грошима? Чи ми говоримо про мою душу?

Лядвио сплеснув долоням й заразом лукаво підкотив угору очі.

—  Ніякої душі не знаю, як то примовка каже, поки вона мене не вкусить за гузно ¹¹³ . Ні, гроші — це єдина валюта, як воно віддавна заведено. П’ятнадцять відсотків від ваших прибутків впродовж наступних п’ятнадцяти років цілком мене влаштують. Без усякого агентського посередництва, як то у вас кажуть.

—  Це розмір мого подовження? — зважував Стрітер зі щемкою пожадливістю ідею п’ятнадцяти додаткових років. Такий період здавався дуже довгим, особливо у порівнянні з тим, що він мав наразі попереду: шість місяців блювання, невпинне посилення болю, кома, смерть. Плюс стандартний некролог, у якому обов’язково буде фраза «після довгої й відважної боротьби з раком». Тощо і таке інше, як люблять повторювати у «Зайн- фельді».

Лядвио підвів руки, виставивши долоні на рівні плечей, ніби казав: «Хтозна?»

—  Можливо, й двадцять. Напевне сказати не можу: цього не вирахувати, як параметри запуску ракети. Але якщо ви очікуєте на безсмертя, то викиньтецюдумкусобізголови. Я торгую лише правдивими подовженнями. Це найкраще, що можу запропонувати.

 

і

—  Мені таке годиться, — сказав Стрітер. Цей пан його ро і радив, а якщо той потребує партнера для своєї клоунади, ю й Стрітер готовий залюбки йому підіграти. До якоїсь межі, звісно. Так само усміхаючись, він простягнув руку понад лом берними столиком.

—  П’ятнадцять відсотків, п’ятнадцять років. Хоча мушу паї попередити, що п’ятнадцять відсотків від зарплатні поміч ни ка менеджера банку навряд чи забезпечать вам сидіння за кер мом «Ролс-Ройса». Хіба що «Гео» ¹ та й то...

—  Ще не всі на місці клепки, — перебив його Лядвио.

—  Авжеж, безклепкий, — зітхнув Стрітер, прибираючи простягнуту було руку. — Містере Лядвио, дуже приємно бу ло з вами поспілкуватися, ви подарували мені світло радості цього вечора, що, як я вважав, тепер уже не є можливим, і я сподіваюся, ви самі також отримаєте допомогу з вашими ментальними пробле...

—  Замовкніть, дурний чоловіче, — перебив його Лядвио, і хоча усмішка його не щезла, приємного в ній тепер нічого не залишилося. Він раптом ніби виріс — дюйми на три щонайменше — і перестав здаватися таким опецькуватим.

«Це все освітлення , — подумав Стрітер. — Надвечірнє світло здатне на такі трюки». А неприємний запах, який він раптом зауважив, це, либонь, не що інше, як повіви згорілого авіаційного пального, що їх приносить на цей гравійний майданчик з-поза сітчастого паркану легкий вітерець. Усе пояснювалося просто... проте він замовк, як йому було наказано.

—  Чому чоловік або жінка потребують подовження? Ви хоч коли-небудь питалися в себе про це?

—  Звичайно, аякже, — відгукнувся Стрітер дещо різкуватим тоном. — Я працюю в банку, містере Лядвио. В «Ощадно-

позиковому банку Деррі». Люди просять у мене подовжень кредитів постійно.

—  Тоді ви самі знаєте, що люди потребують подовжень , аби компенсувати нестачу, іншими словами, куцість чогось: короткі кредити, короткі члени, короткозорість тощо.

—  Йо, такий цей куцохвостий світ.

—  Істинно так. Проте, навіть несьогосвітні речі мають свою иагу. Негативну вагу, ту, що найгіршого роду. Тягар, знятий з вас, мусить бути пересунутим деінде. Простий закон фізики. Психогенної фізики, так би мовити.

Стрітер у захваті дивився на Лядвио. Миттєве враження, ніби той був повищав (і в його усмішці немовби зблиснуло дещо забагато зубів), тепер минулося. Перед ним стояв низенький, кругленький опецьок, у чиєму портмоне, мабуть, лежав постійний амбулаторний талон, виданий якщо не в «Джуні- пер Гілл», то у психіатричній клініці «Акадія» в Бенгорі, точно. Якщо у нього взагалі є портмоне. Що він має напевне, так це вельми рельєфно розвинуту маячну фантазію, і саме вона в ньому причаровувала, саме це вабило його вивчати.

—  Ви не проти, якщо я відразу перейду до суті справи, містере Стрітер?

—  Прошу.

—  Ви мусите пересунути ваш тягар. Говорячи просто, ви мусите зробити погано комусь іншому, якщо бажаєте, щоб погане прибралося з вас.

—  Розумію.

І він дійсно розумів. Лядвио знову віщав, і тема його просторікувань була класичною.

—  Але той хтось не може бути просто абиким. Як уже давно доведено традицією, анонімну пожертву практикували, але вона не працює. Ваш хтось мусить бути тим, кого ви ненавидите. Є хтось, кого ви ненавидите, містере Стрітер?

—  Ну, я не в захваті від Кім Чен Іра, — зізнався Стрітер. — І ще, я гадаю, в’язниця була б надто комфортним рішенням

I.

для тих покидьків, котрі підірвали есмінець «Коул» ’, але не ні риться мені, щоби їм таке...

—  Або ви посерйознішаєте, або йдіть собі геть, — сказам Лядвио, знову здавшись вищим.

Стрітер подумав здивовано, чи це, бува, не побічний ефекі тих медикаментів, що він їх зараз приймає.

—  Якщо ви маєте на увазі в моєму особистому житті, то я не маю таких, кого б я ненавидів. Звичайно, є люди, які мс ні не подобаються — от, скажімо, місіс Денбраф, сусідка, сміт тєві баки не накриває, тож, коли дме вітер, шматки всякого мотлоху летять мені на галявину...

—  Нехай і навпаки, містере Стрітер, але все-таки я процитую покійного Діно Мартіно: «Кожен когось ненавидить час від часу» ¹¹⁴ .

—  А от Вілл Роджерс ¹¹⁵ казав...

—  Він був усього лиш фабрикатором трюків із ласо і носим капелюха низько насунутим на брови, немов малюк, що грається в ковбоя. Та менше з тим, якщо ви не маєте нікого ненависного, ми з вами не робимо бізнесу.

Стрітер задумався. А потім, дивлячись собі на носки черевиків, він нарешті заговорив таким зніченим голосом, котрого в себе й сам ледь годен був упізнати:

—  Мені здається, що я ненавиджу Тома Ґудх’ю.

—  Хто він за такий у вашому житті?