— О, ось тепер ти газуєш наввипередки, Джексоне, — вона пихнула сигаретою і примружилась. — Слухай-но, їй-бо, я вже знаю, хто ти, ти — дружок Шен Коттері.
— Тобі приз за надзвичайну здогадливість.
— Ага, я б не радила тобі підходити ближче, ніж на два квартали до нашого пансіону. Копи мають опис тебе, — вона щиро
і
і.
розреготалася. — Тебе, та плюс іще з півдюжини Осамотілих Ідальго, проте жоден з них не зеленоокий селюк, як ти, і жоден не мав і зблизька такої гарної дівчини, як Шеннон! Вона справ жня суперзірка! Йо!
— А чому, ти думаєш, я сиджу тут, а не ошиваюся там?
— Ну, от питаюся — чому ти тут?
— Я бажаю з нею побачитися, але, щоб мене схопили під час побачення, не бажаю. Я дам тобі два бакси за те, що пере даси їй записку.
Очі Вікторії широко розчахнулися.
— Друже, за двійку доларів я з сурмою під пахвою доставлю послання Гарсіа 24 . В отакому я безгрошів’ї. Давай записку!
— І ще два долари, якщо про це діло ти триматимеш рота на замку. Зараз і потім.
— За це тобі не треба переплачувати, — сказала вона. — Мені приємно буде наставити носа нашим святішим за Всевишнього сучкам. Ага, вони тебе ляскають по руці, коли захочеш взяти за обідом другу булочку! Неначе в часи Гулпівера Твістаї
Він віддав їй записку, а Вікторія передала її Шеннон. Записка так і лежала в її маленькій сумочці, коли поліція врешті запопала її з Генрі в Елко 25 у штаті Невада, і я бачив фотографію тієї записки, зроблену поліцейським фотографом. Але Арлетт розказала мені, що там було написано задовго до того, і її розповідь зійшлася слово в слово з тим, що було в знайденій записці.
«Я чекатиму від півночі до світанку позаду твого пансіону кожної ночі впродовж 2 тижнів, — ішлося в записці. — Якщо ти не з’явишся, я зрозумію, що між нами все скінчено & повернуся назад у Гемінгфорд & і ніколи більше тебе не турбувати-
.і
мг, хоч і кохатиму тебе довічно. Ми молоді, але ми могли б прибрехати собі віку & розпочати хороше життя в іншому м/< /(/' (Каліфорнії). Я маю трохи грошей &знаю, як добути ще. Пік інорія знає, як мене знайти, якщо ти захочеш послати мені чіписку, але тільки одну. Більше небезпечно».
Я гадаю, саму записку могли віддати Гарлену й Саллі Котте-
1 ч. Я кщо так, вони бачили, що мій син обвів свій підпис сердеч- м>м. Я гадаю, можливо, саме це переконало Шеннон. Я загаду- ккя, чи потребувала вона взагалі якихось умовлянь. Цілком можливо, що все, чого вона бажала на землі, було зберегти (і узаконити) ту її дитину, яку вона вже встигла душевно полю- інп и. Цього питання моторошний шепіт Арлетт так і не торкався. Можливо, їй самій це було нецікавим так чи інакше.
Після того знайомства Генрі повертався до провулку щодня. Я певен, він розумів, що замість Вікторії там можуть з’явитися копи, але вважав, що не має іншого вибору. На третій день йо- и> чергування вона прийшла.
- Шен написала тобі відповідь одразу ж, але я раніше не мо- і л.і ніяк вибратися, — пояснила вона. — Якийсь косяк із травою знайшовся в тому хліві, що вони його називають музичною кімнатою, і пінгвіни відтоді на стежині війни.
Генрі простягнув руку по записку, котру Вікторія віддала йому в обмін на «Духмяну махорочну». У записці було тільки чотири слова: «Завтра вранці. 2 година».
Генрі вхопив в обійми Вікторію і розцілував. Вона розсмішися від задоволення, очі засяяли.
— От чорт. Є ж дівчата, котрим дістається суцільне щастя. Явісно, є такі дівчата. Але якщо ви візьмете до уваги, що Вік-
2 ірії дістався чоловік, троє дітей і гарний будинок на Кленовій мул иці в найкращому районі Омахи, а Шеннон Коттері не пере- ж нла того року... кому, як ви вважаєте, дісталося щастя?
••>/ маю трохи грошей & знаю, як добути ще», — писав Генрі, і гак воно й було. Всього лише через кілька годин після того,
1.
як він розцілував життєрадісну Вікторію (котра повернулася до Шеннон із відповіддю: «Він сказав, що чекатиме при по внім параді»), юнак у натягнутому низько на очі кашкеті та і і зав’язаними банданою ротом і носом пограбував «Перший на ціональний банк» Омахи. Цього разу грабіжник здобув 800 до ларів, що було гарним уловом. Але тутешній охоронець буй молодшим і більш завзятим щодо власних обов’язків, що гар ним аж ніяк не було. Злодію довелося вистрелити йому в стег но, аби розчистити собі дорогу до втечі і, хоч Чарлз Ґрайнер вижив, причепилася якась інфекція (тут я йому співчуваю) і ногу він втратив. Коли я познайомився з ним у будинку йо го батьків навесні 1925 року, Ґрайнер міркував філософськи.
«Я щасливий, що взагалі залишився живим, — сказав він. — Коли мені врешті почали накладати джгут, я лежав у калюжі крові, мабуть, не менш як дюйм завглибшки. Либонь, знадобилася ціла коробка «Дрефта»', щоби змити всю ту брудоту.
Коли я почав вибачатися за свого сина, він відмахнувся.
— Не треба було мені до нього чіплятися. Кашкет був натягнутий низько, бандана пов’язана високо, але ж очі його я добре бачив. Я мусив би второпати, що його не зупинити ніяк, хіба що застрелити, а в мене не було жодного шансу встигнути дістати зброю. Все ясно читалося в його очах, розумієте? Але ж я сам був юний тоді. Тепер я постаршав. На стільки постаршав, на скільки ніколи не стати старшим вашому синові. Я співчуваю вам через вашу втрату.
Після цього діла Генрі мав більш ніж достатньо грошей, щоб купити собі машину — гарного легковика, — але він був розумніший. (Пишучи це, я знову відчуваю ту саму гордість: негідну, проте невідхильну.) Хлопчак, котрий мав вигляд такого, що лише кілька тижнів тому почав голитися, і раптом розмахує пачкою готівки, достатньої на придбання майже но-
«Dreft» — перший синтетичний мийний засіб компанії «Procter & Gamble».
ного «Олдса»'? Це, безперечно, викликало б увагу до нього по- ліціянтів.
Отже, замість того щоб купувати собі машину, він її вкрав. І звісно ж, не якийсь там спортивний легковик; він задовольнився доладним, непримітним «Фордом-купе». Саме в цьому .нітомобілі він чекав позаду Святої Евсебії, і саме до нього сіла ІІІеннон — після того, як потай вийшла зі своєї кімнати, прокралася вниз сходами з валізкою в руці і протиснулася крізь вікно сусідньої з кухнею мийні. Часу в них вистачило тільки на і ідин поцілунок — Арлетт цього не розповідала, я поки ще маю власну уяву, — і відразу ж Генрі спрямував «Форд» на захід. Ще до настання світанку вони вже мчали по шосе Омаха — Лінкольн. Вони мусили проїжджати неподалік від його рідного дому (і її) близько третьої дня. Вони мусили подивитися утім напрямку, але я сумніваюся, щоб Генрі пригальмував; йому не випадало зупинятися на ніч в місцевості, де його могли впізнати.
Почалося їхнє життя втікачів.
Арлетт нашептала мені про це життя більше, ніж я бажав би знати, але в мене не вистачає мужності викласти тут щось більше за кілька окремих фактів. Якщо ви бажаєте взнати більше, напишіть до Публічної бібліотеки Омахи. За якусь невеличку плату вони надішлють вам зроблені на гектографі копії статей, що мають стосунок до «Закоханих бандитів», як їх тоді прозвали (і як вони самі себе називали). Вам, можливо, навіть вдасться розшукати статті у вашій місцевій пресі, якщо ви живете не в Омасі; завершення їхньої історії виявилося таким трагічно зворушливим, що забезпечило увагу загальнонаціональної преси.