І знову він застиг. Відтак дістав із задньої кишені маленький записничок і щось у ньому швидко надряпав. Поклав його назад і запитав мене:

—  Ви не знаєте напевне, що ваша дружина зв’язувалася з вашим сином — саме це ви мені сказали? Це просто припущення?

—  Я знаю, що після того, як його мати втекла, він багато балакав про неї, а потім перестав. І тепер ще знаю, що він не об’являвся біля того дому, куди Гарлен із його дружиною запроторили Шеннон, — щодо цього я був здивований не менше за Шерифа Джонса... і вельми вдячний. — Складіть ці два факти разом, і що ви отримаєте?

—  Ну, не знаю, — насуплено відповів Джоне. — Справді не знаю. Я гадав, що все вирахував, але виходить, що помилявся, чи не так? Так, і знову помилятимусь. «Усі ми ходимо манівцями», — так каже Біблія. Але, святий Боже, діти утруднюють мені життя. Якщо отримаєте звістку від вашого сина, Вілфре- де, я б на вашому місці порадив вертати йому його худу сраку додому і триматися подалі від ІПеннон Коттері, якщо він знає, де вона зараз перебуває. Вона не захоче з ним побачитись, це я вам гарантую. Добре вже те, що не трапилося пожежі в прерії і ми не можемо заарештувати його за викрадення батьківського пікапа.

—  Угу, — кивнув я понуро. — Вам би ніколи не вдалось змусити мене підтримати таке звинувачення.

—  Проте, — він задер палець, нагадавши мені містера Стоп- пенгаузера в банку, — три дні тому в Лайм Біска, неподалік від

і.

того місця, де об’їждчик знайшов ваш пікап, хтось пограну вав бакалійну крамничку при автозаправці на краю міста. Ми не ту, що з «Дівчиною в блакитному чепчику» ¹ на даху? Забраа 23 долари. Рапорт лежить у мене на столі. Той хтось був миті дим хлопцем у старому ковбойському вбранні, із затуленим банданою ротом і в насунутому на очі крислатому фермер ському капелюсі. За стійкою стояла мати хазяїна, і той пару бок пригрозив їй якимсь знаряддям. Вона гадає, то міг бути ломик або корба, а втім — хтозна. їй близько вісімдесяти, ! по на майже сліпа.

Настала моя черга заніміти. Наче громом враженому. На решті я промовив.

—  Генрі поїхав прямо зі школи, Шерифе, і, наскільки я пам'н таю, на ньому була фланелева сорочка і вельветові штани того дня. Він не забрав з собою нічого зі свого одягу, і в будь-якому випадку він ніколи не мав ніякого ковбойського вбрання, як що ви маєте на увазі чоботи і все таке. І фермерського капелю ха в нього не було.

—  Ці речі він теж міг десь украсти, хіба ні?

—  Якщо вам не відомо більше за те, що ви мені зараз розповіли, вам краще припинити ці балачки. Я знаю, що ви з Гар- леном друзі...

—  Стоп-стоп-стоп, це до справи не має ніякого стосунку.

Мався стосунок, і ми обидва це знали, але не було сенсу заходити далі по цьому шляху. Може, мої 80 акрів і не дуже високо стояли порівняно з тими 400, що мав Коттері, але я все- таки був землевласником і платником податків, і я не бажав, щоби мене залякували. Саме на це я й натякнув, і Шериф Джонс мене зрозумів.

—  Мій син не грабіжник, і він не погрожує жінкам. Це не його спосіб дій, не так його виховували.

«Bonnet Girl» — рекламний образ сорту маргарину, який випускала невеличка фірма в Небрасці; 1943 року був придбаний компанією «Standard Brands» і відтак став національно відомим брендом.

л

«До недавнього часу принаймні», — прошепотів голос все- |>гдині мене.

Можливо, просто якийсь волоцюга шукав швидкої здобичі, - промовив Джонс. — Але мені здавалося, я мушу про це згадати, тож я вам і розповів. І ми не знаємо, що люди казатимуть, чіба ні? Чутки ширяться. Усі пліткують, чи не так? Балачка — дешева річ. Справу, наскільки я розумію, закрито — нехай Шериф Найм Біска клопочеться тим, що відбувається в Лайм Біска, таке моє гасло, — а проте ви мусите знати, що поліція в Омасі має на оці те місце, де перебуває Шеннон Коттері. Про всяк випадок — просто, а раптом ваш син там з’явиться.

Він пригладив собі волосся, потім востаннє утвердив на голові капелюха.

—  Можливо, він самостійно повернеться додому, не завдав- ш и нікому зла, тоді ми зможемо списати всю цю справу, як, ну, я не знаю, як безнадійний борг.

—  Добре. Просто не називайте його поганим сином, поки вам не заманеться називати Шеннон Коттері поганою дочкою.

Те, як роздулися його ніздрі, дало мені зрозуміти, наскільки йому це не сподобалося, але відповіді на це від нього я не почув. Натомість він сказав:

—  Якщо він повернеться і розповість, що бачився з матір’ю, дасте мені знати, гаразд? Вона офіційно значиться у нас в паперах безвісти зниклою особою. Дурня це, я розумію, проте закон є закон.

—  Я так і зроблю, звичайно.

Він кивнув і вирушив до своєї машини. Ларс сидів за кермом. Джонс його шугонув — цей Шериф був того складу людиною, що возить себе сама. Я згадав про юнака, котрий пограбував крамничку, намагаючись запевнити себе, що мій Генрі ніколи б на таке не пішов, а навіть якби був змушений це зробити, йому б не вистачило хитрості перевдягтися у щось, вкрадене з чужої повітки чи куреня. Але Генрі став тепер іншим, а вбивці навчаються хитрощів, хіба ні? Це їх спосіб виживання. Я подумав, а що як...

і.

Та ні. Не маневруватиму. То була б суща слабкість. Це моє останнє слово, моя повна сповідь, і якщо я не зможу говорити правду, цілковиту правду, і нічого окрім правди, який тоді в цьому сенс? Який сенс у всьому?

То був він. То Генрі там був. Я бачив по очах Шерифа Джонса, що він витяг те придорожнє пограбування тільки тому, що я не стелився перед ним так, як він на те очікував, але сам я повірив у ту історію. Бо знав більше за Шерифа Джонса. Після того як ти допоміг власному батькові замордувати власну матір, що може значити помахати ломом перед обличчям якоїсь старенької бабусі? Дріб’язок. І якщо він спробував один раз, він спробує ще, лишень тільки закінчаться ті 23 долари. Можливо, в Омасі. Де його і схоплять. А тоді й решта всього може відкритися. Майже напевне відкриється.

Я важко виліз на ґанок, сів і сховав обличчя в долонях.

Минали дні. Не знаю, скільки їх пройшло, пам’ятаю тільки, що були вони дощові. Коли надходять осінні дощі, робота надворі мусить чекати, а я не мав аж стільки худоби чи надвірних будівель, щоб заповнити свій час роботою під дахом. Я намагався читати, але слова якось не складалися докупи, хоча вряди-годи окремі з них вихоплювалися зі сторінок і волали. Вбивство. Вина. Зрада. Такого ґатунку слова.

Дні я просиджував на ґанку з книжкою на колінах, загорнувшись проти сирості й холоду в овечий кожух, дивлячись, як скрапує дощова вода з піддашка. Ночами я пролежував без сну до світанку, дослухаючись до стукоту дощу по даху в мене над головою. Це нагадувало, ніби хтось боязко стукає пальчиками, щоб його впустили. Я забагато проводив часу, думаючи про Арлетт у колодязі разом з Елфіс. Я почав собі уявляти, ніби вона ще... ні, не жива (я почувався приголомшеним, але не збожеволів), але якимсь чином притомна. Якимсь чином вона спостерігає за розвитком подій зі своєї імпровізованої могили, і то з задоволенням.

.1

«Тобі подобається, яким чином усе обернулося, Вілфе? — запитала б вона, якби могла (і в моїй уяві вона дійсно запитувала). — Було воно того варте? Що скажеш?»

Одної ночі, десь через тиждень після візиту Шерифа Джонса, коли я сидів, намагаючись читати «Дім на сім фронтонів» ¹ , Арлетт підкралася ззаду до мене, простягнула руку повз мою скроню і легенько ляснула мені по переніссю своїм холодним, вогким пальцем.