В крові лейтенанта Громова була й хустина вбивці, об яку він витер руку і, можливо, бритву. Права рука і підкладка кишені теж були в крові. Маленький браунінг з пристроєм, що глушив звук, Лосько виявив у плескатій кобурі, на паску від штанів. Документів у «кореспондента» не було. Капітан перевернув його обличчям донизу, щоб зв'язати руки. Плащ задерся, і Лосько не міг втриматися від здивованого посвисту: штани «кореспондента» були з кантом залізничної воєнізованої охорони. Так ось хто вранці шукав Коломийчука! Парашутист, «Начальник», про якого розповідав «Глухонімий»-Омелько.

Грель з ненавистю дивилася на спійманого бандита. Світлий вихор розкуйовдженої під час боротьби хлоп'ячої зачіски спадав на очі, вуста були стиснуті. Лоську раптом захотілося міцно потиснути їй руку, навіть обійняти її, як хорошого, найвірнішого товариша, з яким щойно вирвались з смертельної небезпеки, Але він боявся, що вона невірно зрозуміє його, і тому лише сказав:

— Ідіть у двір Коломийчука. Там працівники державної безпеки. Нехай негайно їдуть сюди. Скажете, що вас прислав капітан Лосько.

Диверсант уперто мовчав. Опритомнівши, він сказав районному уповноваженому лише одну фразу: «Говорити нічого не буду». Його вивели.

Лосько і майор — районний уповноважений сиділи на низенькому дивані з риплячими пружинами. Майор нетерпляче кусав ніготь. Потім, повернувшись до Лоська, запитав:

— Ну, так як?

— Що як?

— Як ви його спіймали? — Лосько вловив у його голосі нотки зрозумілої цікавості.— Випадково?

— Як сказати, товаришу майоре. Воно, звичайно, без випадку в нашій справі важко. Завжди потрібен такий ґудзик, що його злочинець губить на місці злочину. Саме випадково.

— І для вас знайшовся такий ґудзик?

— Звичайно… Коли я вбіг у двір Коломийчука і побачив Громова, то зрозумів, що з часу нападу минуло не більшо двох-трьох хвилин. А з тієї хвилини, коли стріляв Воронько, який прибіг на допомогу товаришеві,— ще менше. І виходило, що в розпорядженні вбивці були всього секунди. Куди він міг сховатись? За будийком, за триметровим станційним парканом — пакгауз, там охорона. В сусідньому дворі — злюща собака на довжелезному ланцюгу. В той час, коли відбулося вбивство, я прощався з Грель і стояв до двору обличчям. До того самого, що примикає з правого боку до будинку Коломийчука. Але я нічого не помітив. На вулиці ж ходили люди. Вбивця міг вискочити на вулицю, але тут почав стріляти Воронько, і люди з усіх боків побігли до садиби Коломийчука. Те ж саме повинен зробити і вбивця, якщо він не хотів, щоб його запідозрили. Але на його руках та одязі повинні лишитися сліди — артеріальна кров. Кров обов'язково повинна була забризкати вбивцю. Ось чому я звернув увагу на людину в плащі. Адже вечір був який? Парко, дихати важко. А цей застебнутий на всі ґудзики. Аж піт йому очі заливав.

Лейтенант Сокуренко теж, по-моєму, зацікавився цією особою. Він ввесь час стояв біля нього. Але коли помітив мене, то подав знак. — Лосько моргнув лівим оком, ніби переконуючи майора, що все було саме так. — Воно, звичайно, не новий вид зв'язку, але… Ну, завів я з цим кореспондентом розмову. Вийшли на вулицю разом, а він, сучий син, праву руку як послав до кишені, та так і йде поруч. Я подумав, що саме на цій руці повинна бути кров лейтенанта. А тут він мені нагадав про комбрига Іванова, з яким начебто зустрічався в листопаді 1945 року. Отут він і промахнувся. Адже я пам'ятаю, що Іванов був забитий набагато раніше, ще весною. Дальше затягувати розмову вже не було рації. Бачу, «кореспондент» мій почав нервувати, відчуваю: хоче мене позбутися. А мені робити вже нічого, треба справу до кінця доводити. Тут я теж помилився: дорогу йому заступив. Він і не витримав, першим напав. Хотів, бач, «поголити» мене, як Громова, все хотів змусити мене голову підняти.

Грель, мабуть, він не дуже брав до уваги. Розраховував швидко справитись… Ну, тут я і вліпив йому.

Лосько, скривившись, поворушив розпухлими пальцями.

— Боляче?

— Боляче. Боюсь, що звихнув.

Отже, «Начальник» спійманий! Районний уповноважений не ховав задоволеної посмішки. Радий був і Лосько. Ще б! Спеціальна московська опергрупа вилетіла сюди шукати «Начальника». Не довго йому довелося ходити по нашій землі. Мовчить? Не велике горе: він спійманий на гарячому. Лишаються деякі формальності…

Було далеко за північ, але райуповноваженому не терпілося. Черговий по станції Стопачі вже був викликаний для пізнання. В Стопачинському підрозділі воєнізованої залізничної охорони майор дістав три пари обмундирування. Два співробітники райвідділу швидко одягнулися в форму вохрівських командирів; кітель з погонами і картуз з жовтогарячим кантом зодягнули й на «кореспондента». Коли черговий по станції ввійшов до кабінету райуповноваженого, йому показали трьох «вохрівців». Придивившись до них, черговий відразу ж показав на «кореспондента»:

— Ось цей запитував вранці про Коломийчука!

Після пізнання Лосько зв'язався з Клушем.

Карпенко ночував в «Лісовій спальні», де за вказівкою головного лікаря було поставлене ще одне ліжко. Втомившись після безсонної ночі і напруженого дня, він заснув, щойно приліг. Але довго спати йому не довелося. Десь о першій ночі його розбудив сам головлікар.

— Товаришу Карпенко! Товаришу Карпенко! Вас запитують. Говорять терміново.

Карпенко насилу підвівся і враз, не гаючи й хвилини, зібрався. Біля алеї на нього чекав якийсь сержант-артилерист. Здивовано розглядаючи спортивний костюм Карпенка, сержант ввічливо запитав:

— Ви підполковник Карпенко?

Проглянувши його посвідчення, сержант віддав честь.

— Товаришу підполковник, вас викликає наше «господарство» по телефону. Я на мотоциклі за вами…

Їхати було недалеко. Вже через десять хвилин Карпенко розмовляв з Лоськом.

— Звідки ви знаєте, що це «Начальник»? Вохрівець?.. Пізнав?.. Ну, вітаю тебе, Стасю! А мадам Феофанова?». Допомогла тобі? Як?.. Молодчина!.. Що? Хороша? Навіть дуже? Дивись у мене!.. А Феофанов?.. Де ж він тоді пропадав усю ніч?.. На автобусній станції чекав? А ти перевірив?.. Значить, даремно ми його… Все рівно, свиня, говориш?.. Але якщо не Феофанов, тоді хто ж той другий, що в кущах?.. Гаразд. Подзвоню… На добраніч.

Коли Карпенко повернувся в «Лісову спальню», він довго не міг заснути. Постало нове питання, яке все більше непокоїло його. Хто ж той другий? З ким зустрівся «Начальник» в кущах біля алеї?

Вранці після сніданку Карпенко зустрів Софію Сергіївну, яка чергувала по будинку відпочинку минулої ночі. Вона була чимось збентежена. Привітавшись, він поцікавився, як вона себе почував.

— Дякую. Все гаразд.

— А мені здалося, що ви хворі і чимось занепокоєні.

— Ви вгадали, я дійсно занепокоєна, більше того — обурена.

— Навіть обурені? — посміхнувся він.

— Ви навіть не уявляєте, як важко працювати нам, лікарям-курортологам. Дехто заздрить: мовляв, у нас не робота, а рай земний. 12 місяців у рік на курорті та ще й зарплату за це отримуємо. Але я б таких заздрісників примусила б отут почергувати хоча б одну добу. Я не говорю вже, як важко працювати з тими, що відпочивають, але середній медперсонал! Це просто жах! Ні на кого покластися не можна.

— А що таке?

— Та, от, вчорашня історія… Аркадій Степанович оголосив мені догану. Ну, припустимо, я до деякої міри винна: безконтрольність і таке інше. Але коли я в свою чергу стала вичитувати медсестру, яка чергувала учора в «Літній спальні», вона мені заявила, що я тільки даремно на неї нападаю, що вчора, тобто минулої ночі, всі відпочиваючі були на місці. Правда, говорить, що деякі прийшли вже після відбою, але всі спали на своїх ліжках. В тім числі й Феофанов. Ну, ви чули коли-небудь щось подібне?!

— Та ви заспокойтесь, Софіє Сергіївно! Їй- богу, не варт хвилюватися з-за дрібниць! А про догану я поговорю з Аркадіем Степановичем. Тут щось не зовсім справедливо з його боку.