Увечері я зустрілася з Аліною та її чоловіком. Відчула себе самотньою. Коли в мене з’явиться хлопець? Ніколи. Та через дві години я вже раділа своїй самотності. Чоловік Аліни напився й почав кричати про бандерівців, про те, що він страждає через поганих майданутих, через яких це все почалось. Ще кричав, що Київ – це лайно. І ще щось. Не дуже багато, бо якийсь хлопець стукнув його по щелепі. Аліна почала кричати:

– Что вы творите?! Что же вы творите?! Что вы творите?!

А мені було цікаво, що в біса кричить її хворий на голову коханий і навіщо вона взяла цього пияка із собою. Найцікавіше, що вона швидко потягнула його з клубу, а платити довелось мені. А її коханий випив на 300 гривень. Це був епічний жіночий статевий орган! Я заплатила гроші й вийшла надвір. Своїх «друзів» не побачила й дуже розізлилась. Вирішила зайти назад до клубу. Посидіти й подумати, що робити й куди йти. З Wi-Fi думається легше. Кім найкращий натхненник і муза. Я хвилин десять думала, як дістатись хостелу. Погуглила, як дійти туди пішки. Треба було економити. Таксі коштувало занадто дорого, а метро вже не працювало. А йти пішки нічним Києвом було страшно. Раптом почнеться чергова революція.

Раптом до мене підсів гарний хлопець. Андрій. О-о-о! Коли згадую його, посміхаюсь. Яким же він був гарним. У Луганську таких гарних не було. З одного боку, я почала уявляти його батьком своїх дітей ще до того, як він промовив перше слово, а з іншого – розуміла, що такі солодкі красунчики не можуть не бути мудаками.

– Твої друзі трохи хворі на голову, так? - посміхнувся він і показав свої божественні ямочки на щоках.

– Так. Мені було дуже соромно за них, - сказала я. Українською. Не знаю, як. Андрій мене загіпнотизував.

– Мене звати Андрій.

– Ліна. Приємно познайомитись.

– Вони до тебе приїхали зі Сходу? Як в тебе на них терпіння вистачає?

– Сама не знаю. Скоріше б вже вони поїхали.

– Скоро поїдуть. Думаю, через місяць все закінчиться.

Як же мені подобалося, коли люди говорили такі оптимістичні промови!

– Та я теж на це сподіваюся.

– Будеш щось? Ви пили віскі?

– Ні, я пила пиво. Але можна й віскі. Важкий день.

Але дарма я пила віскі. Бо після нього почала розмовляти російською. Хоча язик заплітався так, що то була більше білоруська, ніж російська. А ще через годину я видала всі свої секрети. Спочатку соромилася казати, що з Луганська, але коли ми вийшли на вулицю й Андрій щось мене спитав про Київ, я розсміялась і сказала, що уявлення не маю, про що він. Розказала, що я луганчанка. Але мачо-Андрій сказав, що в нього таких ще не було і його дуже збуджують східні жінки. У нас, звісно, нічого не було, бо я пристойна. Але ми дуже гарно гуляли Києвом. Спочатку йшли шукати таксі, але потім дійшли до Марийського парку. Цілувались на лавочці. Потім розмовляли. Зустріли схід сонця. Потім Андрій нарешті викликав таксі. Виявляється, якщо замовляти його, то воно не таке вже й дороге. Андрій взяв мій номер, але я його попередила про те, що не є легковажною особою. Можливо, тому він мені досі й не подзвонив. А дарма. Бо його ямочки надихали мене стати легковажною.

* * *

Оскільки до хостелу я прийшла близько п’ятої ранку, то вранці спала як немовля. Мене розбудив дзвоник телефону. Андрій чи Аліна? Аліна чи Андрій? Але виявилось, що це був незнайомий номер.

– Ангеліна Луцій?

– Так.

– Ви заповнювали анкету для переселенців. Ми знайшли для вас місце в родині з Яремче. Ви готові виїхати через годину? О десятій із залізничного вокзалу до Івано- Франківська буде відходити безкоштовна маршрутка.

О, я навіть не знаю, – я сильно сподівалася тоді, що мені подзвонить Андрій і запропонує вийти за нього заміж, жити в його квартирі в центрі Києва, їздити з нашими дітками на дачу щотижня. А тут якась там жіночка з якимось там Яремче. Я ледве не відмовилась. Але все-таки сказала, що встигну.

Тоді, будь ласка, покажіть свій паспорт водію. Я записую вас. Не запізнюйтеся, будь ласка.

Я завалилася на ліжко й натягнула ковдру. Та потім підскочила й почала збирати свої речі. Найціннішою була ковбаса, яку мені купляла Оля.

За годину я вже їду до Івано-Франківська, у якесь незрозуміле Яремче. Що це за село, що я там буду робити? Що я скажу Андрієві, і як я буду жити без його ямочок? Забігаючи наперед, варто сказати, що я ще два тижні постійно згадувала його й чекала дзвінка.

* * *

У маршрутці була жахлива спека. Я ледве не знепритомніла. Ми їхали цілу вічність. Позаду сиділа дитина. Мені іноді стає так сумно через те, що я неодружена й дітей у мене нема! Роки йдуть, я старішаю. Безвихідь. Темрява. Апокаліпсис. Але варто мені поїхати кілька і один з дитиною позаду, і я радію тому, що не маю їх. Або ще один приклад. Дивишся на пару, що обнімається, цілується, підтримує один одного. І починаєш дико бажати того ж самого: романтичних прогулянок під дощем, чекання коханого з роботи зі смачною вечерею, прекрасного продовження вечері в ліжку. І потім ти їдеш до подруги в гості. Її чоловік чухає своє інтимне місце, яке для нього, певно, не є таким вже й інтимним. Грає в комп’ютерну гру. Потім приходить у кухню для того, щоб розказати дружині, що чай уже холодний, а він просив гарячий чай. Ти хвилюєшся, що зараз цей чай буде на голові подруги, а в неї сьогодні так гарно вкладене волосся. Ще він спитає, що їсти. А подруга підскакує, забуває про тебе й починає щось готувати чоловікові. Ще один приклад з щасливого подружнього життя, це коли подруга виходить в туалет, а її чоловік починає питати тебе про розмір твоїх грудей. А ти думаєш: «Невже і я буду такою? Невже всі чоловіки такі?» Інша подруга жаліється на те, що її чоловік не працює. Третя розповідає, що він поганий батько. Четверта жаліється на зраду. І ти приходиш до своєї ідеально чистої квартири, замовляєш піцу, дивишся серіал і радієш тому, що ніхто не порушує твого спокою та комфорту.

Ми їхали так довго, що я встигла подумати про все на світі. В Івано-Франківську я пересіла до вже платної маршрутки й поїхала до Яремче. За вікном ставало дедалі красивіше. Гори були все вищими, дорога вони були дуже зайняті, але коли ми зустрічалися, вони посміхалися мені й казали, що скоро все буде дуже добре. Я дуже подружилася з їхніми дітьми – Христиною, якій було 14 років, дев’ятирічною Свєтою й тринадцятирічним Тарасом. А також з іншою переселенкою - Надією Анатоліївною.

Першого ж дня я прийняла душ і заснула у своїй кімнаті. Карпатське повітря подіяло як снодійне. А другий день був наповнений враженнями. Оскільки заснула я дуже рано, то прокинулась о п’ятій ранку. Вийшла пошукати каву, а знайшла дівчину, яка скрутилася на газоні в епілептичній позі. Я хотіла бігти рятувати її, але зрозумілі. і, що дівчина займається йогою. Вона з чоловіком і дитиною орендувала кімнату в нашій садибі. Я ж зробила собі каву, сподіваючись, що мене ніхто не посварить за це.

Дівчина-йог привіталась зі мною й зробила собі чай. Ми перекинулися парою слів, і вона втекла. Я ж допила каву й пішла чистити зуби. Трохи пізніше прокинулася господиня й почала швидко готувати сніданок. Я напилася допомагати їй. Ми смажили оладки, проклинали Януковича й обмінювалися рецептами приготування фірмових страв. Звичайно ж, господиня задала мені фірмове питання всіх тих, хто вперше чує про моє місце народження.

Ви хочете в Росію?

Я сказала «Ні». Взагалі-то мені було байдуже де жити. Я просто хотіла знати, що мою квартиру ніхто і ніщо більше не розбомбить. Жіночка так швидко рухалася по кухні, що я не переставала дивуватися. Вона встигала розмовляти, мити посуд, замішувати тісто, діставати мед, готувати чоловікові на роботу бутерброди, фарбувати очі й знаходити смішні образливі слова для характеристики політиків. Крутилась як бджілка. Не дивно, що в таких господарів був такий великий і гарний будинок. Пізніше виявилося, що сніданок ми готували гостям, які орендували кімнати. Але мені жіночка дозволила поснідати безплатно, бо допомагала їй.