— Гм, Владе… Можна вас на півгодинки?

— Ось він, — сказав Богорад.

На білому аркуші паперу намальований був квадратнолиций міцний чолов’яга зі смужкою вусів над верхньою губою, високий, коротко стрижений, у джинсовій куртці поверх смугастої футболки. Круглі темні окуляри сповзли на носа, низько на чолі сиділа картата кепка. Малюнок явно виконаний майстром — видно було, що людина напружена і злякана, а його джинси, як і куртка, куплені в дуже дешевому магазині. Ніяких особливих прикмет — родимки, шраму, бородавки — у намальованого чоловіка не було.

— Це ваш малюнок? — запитав Влад.

Богорад самовдоволено кивнув:

— Я засік його, коли він кинув Анжелу під машину… Бачив зі спини. У тій самій кепочці — він, видно, не вельми заможний… Обличчя, якщо пригадуєте, я тоді не роздивився, відразу ж почалася метушня. До чого дурні люди. Можна було тоді ж, на місці, його схопити… Але поруч стояло дівча-підліток, та її перелякана мама, та ще дідок з паличкою, та якийсь шмаркач, що розгубився…

— Відкіля ви знаєте? — запитав Влад.

— Я їх усіх знайшов, — сказав Богорад не без гордощів. — Власне кажучи, коли ми захочемо… Якщо ви таки звернетеся до поліції — для цього є всі підстави. Його бачили мінімум четверо, й у мене записані їхні адреси… Але до справи. Цього, — він тицьнув у малюнок пластиковою ложечкою від морозива, — цього красеня бачили на подвір’ї лікарні. Він приходив нібито когось провідати, довго намагався з’ясувати щодо умов і розцінок… Мій хлопець, якого я залишив учора на чергуванні, вичислив його і викликав мене, а я відразу зрозумів, що людина, яка штовхнула її під колеса, і цей цікавий телепень — та сама особа…

— І ви дозволили йому піти?!

— Певна річ. Тільки я дозволив собі провести його. З нього такий же найманий убивця, як із мене доярка… Покажіть картинку Анжелі.

— Вона спить, — сказав Влад.

Богорад кивнув:

— Отже, завтра вранці покажете… Щось підказує мені, що вона його впізнає. Неодмінно.

— Захаре, — промурмотів Влад. — Не знаю, як вам і дякувати…

— Рано, — серйозно промовив Богорад, закидаючи в рот чергову кульку шоколадного морозива. — Подякуєте потім.

— Хто там? — запитали з-за дверей, оббитих облупленим дерматином.

— Я знизу, — вимогливо говорила дівчина в махровому халатику. — Ви нас заливаєте! Від вас вода тече!

Цю дівчину Влад бачив уперше і востаннє у житті. Вона була співробітницею детективного агентства «Фенікс», і в халатик та капці вона переодяглася щойно, на поверх нижче. Зараз, розпатлана і роздратована, вона страшенно схожа була на сусідку, яка тільки-но вискочила з м’якого крісла перед телевізором.

Клацнув замок. Двері відчинилися, і тієї ж самої секунди Богорад увірвався в квартиру, як вода вривається в каюту напівзатонулого корабля.

З глибин коридору до Влада долинув неголосний здавлений звук, а дівчина в халатику чомусь позіхнула. Влад надовго запам’ятав це її позіхання — так вразила його тієї миті парадоксальна дівоча реакція.

У квартирі впав стілець. А потім невидимий Богорад упівголоса крикнув:

— Можна!

Дівчина в халатику акуратно відклеїла пластир від «вічка» сусідських дверей. Засунула білу стрічечку до кишені — й спокійнісінько почвалала сходами вниз.

Влад, здолавши раптову слабкість у колінах, зробив крок у безвольно розчахнуті двері чужої квартири. Вузький коридор.

Дзеркало. Дерев’яний стілець, через який Владу довелося переступити. Пахло яєчнею, смачно, по-домашньому. Безпечний, затишний запах.

— Сюди, — погукав Богорад.

Йдучи на голос, Влад увійшов до кімнати.

Чоловік сидів на підлозі. Очі в нього були круглі, тьмяні, наче олов’яні калюжки, і цими олов’яними очима він невідривно дивився в дуло чорного Богорадового пістолета.

У кутку кімнати бурмотів маленький телевізор.

— Вона тебе впізнала, — вагомо кинув Богорад. — І ще четверо свідків. Немає сенсу віднікуватися, ти спікся.

Чоловік на підлозі насилу відірвав погляд від пістолета і подивився на Влада, на дні його переляканих очей щось начебто ворухнулося. Владу здалося, що чоловік цей упізнав його, однак наступної миті той відвів очі, ніби обпікся, і знову скосив позір на пістолет.

Утім, куди б дивився сам Влад, якби на нього ось так наставили зброю? Прицільно?

На тому чоловікові не було зараз ані круглих темних окулярів, ані кепки. Влад гарячково намагався зрозуміти, чи схожий він на олівцевий малюнок Богорада. Напевно, був би схожий, якби не жах, що перекосив його обличчя, як підсохлий клей — тонкий папір.

Навіщо Богораду знадобилося погрожувати зброєю?!

— Я все чисто віддам, — затинаючись, промовив чоловік на підлозі. — Усе віддам. Т-там, на поличці, у книгах… Чорний такий корінець, «Мала енциклопедія ентомолога»… Там три сотні. Більше немає. Клянуся, це останні гроші…

— Не клей дурня, — ласкаво порадив Богорад, ховаючи пістолет.

На екрані телевізора билися. Смачно, з хрускотом і хеканням.

— Ось свідки, — Богорад витяг з кишені аркуш паперу. — Імена, адреси, телефони, підписи. Тебе бачили не тільки тоді, коли ти штовхав її під машину. Тебе бачили, коли ти викрав самоскид!

Очі чоловіка на підлозі покруглішали ще більше:

— Кого? Куди? Я не… не…

— У тебе є шанс, — значимо додав Богорад. — У тебе є шанс зізнатися. Здатися самому. Прийти з повинною. Це, можливо, полегшить твою долю. Тим паче, що вбивства не відбулося — ти тільки скалічив людину, от і все. Навіщо ти приходив до лікарні? Хочеш поранену жінку добити?

— Я-яку лікарню? — белькотів чоловік. — Я… я сам у лікарню лягаю через тиждень! У мене є довідка! У шухляді… вона там, у столі! Про те, що мені необхідна операція… Я — сам у лікарню! У мене страховка… Розцінки…

— Ти хочеш лягти в ту саму лікарню, де перебуває жінка, яку ти ледве не вбив?

— Я-яка жінка?! Я не знаю ніякої… Про що ви?!

— Анжела Стах, — жорстко кинув Богорад.

Чоловік на підлозі знову перевів погляд на Влада. Кліпнув:

— Анжела… Стах? При чому тут… Я не знаю… Ви, — він раптом підняв руку, тикнув пальцем у Владові груди, наче звинувачував у чомусь. — Ви… дитячий письменник! Вриваєтеся, наче бандит! До чужої квартири! Це я зараз викличу поліцію! Це вас… дитячий письменник, треба ж таке!

На екрані телевізора стріляли, хтось валявся на підлозі з дірою замість правого ока, і Влада потроху починало млоїти.

Як так сталося, що він опинився в цій захаращеній кімнаті? Перед смертельно наляканою спітнілою людиною?

Що, якщо відбулася помилка? Окуляри, кепка, олівцевий малюнок… А що, коли це зовсім не він? Якщо цей бідака насправді не має стосунку до того, що сталося з Анжелою?

— У мене серце, — мимрив чоловік, притискаючи руку до грудей. — Коронарні… судини… мене ж інфаркт… міг би… через вас! Ви вбивці, ось ви хто… Що ви хочете від людини? Ну, що? Не знаю я ніякої Анжели… Стах… Та хіба мало в житті доводилося зустрічати Анжел! Не пам’ятаю…

На екрані телевізора когось били — у живіт! У пах! Обличчям об стіну! І знову в живіт! Хрясь, хрясь, хрясь…

Влад подивився на чоловіка, жалюгідного, якого били дрижаки, а сам він забився у кут, поглянув на вискаленого Богорада. Рішення прийшло саме собою:

— Я йду.

Сищик смикнув кутиком рота:

— Ви що ж, повірили йому?!

— Я йду, — втомлено повторив Влад і повернувся, щоб вийти з кімнати.

…Анжела впізнала людину на малюнку. Впізнала і не впізнала; вона бачила його, десь і колись, але коли, з ким і з приводу чого — не могла пригадати.

Могла вона бачити його по телевізорі? Міг він бути, наприклад, учасником якоїсь-там ідіотської вікторини? Щорічно сотні людей стають учасниками вікторин, можливо, цей самий бідака навіть виграв якось чайний сервіз, камера крупним планом «ухопила» його обличчя, і саме тому воно закарбувалося в Анжелиній пам’яті…

Могла вона просто переплутати? Помилитися?

Богорад не припускає помилки. Що ж, Влад розпрощається з Богорадом, гра в сищики-розбійники і без того затяглася. Він звернеться в поліцію, це давно слід було зробити…