Изменить стиль страницы
* * *

Мокрий сніг обліпив дерева. Ліхтарі горіли через один — білі і жовтогарячі. Тіні покарлючених гілок розмазувалися в тумані, вносили нове правило в мудру гру світла і темряви. Влад ішов, відчуваючи, як просідає під ногами сіро-синє, підтале, сире.

Анжела шукатиме його. Тепер напевно. Як би він, Влад, вчинив, на Анжелиному місці?

По-перше, повернувся б до вже знайомого будинку, скориставшись казочкою про забуту шпильку. Виявивши, що будинок порожній і хазяїн у від’їзді, зв’язався б із видавцем… Усі ці роз’їзди коштують грошей, але Анжела, як видно, людина забезпечена. Звідки?.. Не наше собаче діло. Далі… Зв’язався б із видавцем, назвався б кореспондентом солідної газети, котрий бажає взяти інтерв’ю в письменника Палія. Видавець розвів би руками, у крайньому разі попросив би прийти через півроку, тому що письменник Палій напружено працює і вимагав його не турбувати. А потім, може, передзвонив би Владу на мобільник…

А фігушки, бо у цій дірі, куди Влад не без зусиль запхався, мобільник не працює. Видавцеві приємним голосом повідомлять, що абонент недоступний, але він не перейматиметься, бо хоч Влад і має славу оригінала, але договір дотепер не порушував жодного разу, навіть у дрібницях.

Як Анжела чинитиме потім?

А це вже залежить від того, наскільки міцно вона встигла «приклеїтися». Влад багато разів зауважував, що різні люди реагують на нього по-різному. Що більше внутрішньо рухлива людина, то вона сприйнятливіша і нервовіша, то скоріше вона ризикує прив’язатися, і навпаки…

Та хоч там як, Анжелі доведеться змиритися з тим, що Влад недосяжний. Через місяць, «перехворівши», вона втратить охоту бачитися з ним, навпаки — їй стане соромно за свою нестриманість, і тоді Влад зможе спокійно повертатися додому. Але, на жаль, не раніше.

Знобило. Напевно, через туман і вогкість. Та ще безсонна ніч — у орендованій ним кімнаті не відкривалася кватирка, і всю ніч він перевертався з боку на бік — від духоти…

І ще тому, що пригадувалася Ганна.

Чому саме зараз? Чому стільки років він був спокійний, спогади були світлі, він писав Ганні привітні, ретельно вивірені вітання до свят? Цікавився здоров’ям дітей, кар’єрою Славика.

Чому тепер, коли треба сісти і заглибитися в роботу — чому тепер повертаються ті дні, начебто тикають сухими гарячими носами, гарячково?

…Він вистежив їхній перший поцілунок. Він не був всюдисущим і всевідаючим, але шукачем став майстерним, це факт.

Чому він вирішив, що поцілунок був першим?

Нічому. Він це бачив.

У темному завулку, на четвертому поверсі, недалеко від «битовки», де прибиральниці зберігали відра і щітки. За гіпсовим погруддям якогось письменника, що раніш стояв у вестибюлі, а тепер був засланий нагору і приречений на забуття. У курному і неромантичному місці Славик уперше цілувався з Ганною, а Влад їх вистежив!

Славик був боязкий. Цілковитий тюхтій. Славик був дуже ніжний. Ганна спершу злякано вчепилась йому в плечі, потім примружила очі…

Тоді Влад піддав ногою дерев’яне крісло без ніжки, що колись стояло в актовому залі, а тепер перетворилося на мотлох і чекало списання. Сцена вийшла як у кінокомедії: крісло загриміло, закохані врозтіч, тільки затупотіло наприкінці довгого коридору, а Влад розвернувся і пішов у протилежний бік — добре, що сходів було двоє…

Того ж вечора він познайомився на дискотеці з не вельми вродливою, але сміливою і томливою дівчиною, і за два дні вже гостював у неї в гуртожитку якогось технікуму, а вранці йому стало так соромно, що він утік як заєць, і ще довго в нього закладало вуха від самого спогаду…

Потім він написав Ганні листа. Уперше за кілька місяців.

* * *
«…Мені снилося, що сонце продали у рабство
Великому соняшникові край дороги,
Що сонце відтепер навік поневолене
І прямує, скоряючись поглядові
Сліпого соняшникового обличчя.
А якщо набрякнуть над світом хмари
І сонце не зможе знайти прогалини,
Щоб побачити обличчя володаря —
Чорне, у віночку з рудого листя, —
Сонце помре…»
* * *

Лікар був молодий, нервовий і амбіційний. Він місяць тому заступив старшого колегу на посаді завідувача медпункту — єдиного лікаря на ціле селище, тож тепер був педіатром, хірургом, терапевтом і гінекологом в одній особі. Аж тридцять днів йому вдавалося успішно доводити свою компетентність, і от лиха година принесла цього приїжджого, котрий здумав хворіти саме тут, спеціально, щоб дошкулити людині, яка тільки-но зробила перший крок у професію.

— А ви впевнені, що не їли грибів? Консервів? Чи таки їли?

Влад хитнув головою. Від цього руху біль зметнувся, як скляна хвиля з білою пінявою на маківці.

— А ви впевнені, що вас не пригощали недоброякісним спиртним? Саморобною горілкою…

Владу не хотілося відповідати, вкотре щось пояснювати. Йому взагалі перехотілося рухатися, говорити, дивитися. Він приплющив повіки.

— …Приїжджий, — голосно говорив лікар у масивну трубку старого телефону. — Так, гостре отруєння! Так. Чекаю.

«Влип», — байдуже думав Влад, дивлячись у стелю лікарняної машини, що підстрибувала на вибоях. Лікарі, медсестри… Контакти протягом декількох днів… Можливо, тижнів…

Що з ним таке, дідько ухопи?! Може, амбіційний лікар має рацію, і він щось-таки з’їв або випив… Страви йому готувала господиня будинку, де він тиждень орендував кімнату… Чистенька з вигляду жінка… А хто його знає, чим вона його нагодувала…

Цієї миті мобільник, забутий до часу в кишені Владової куртки, зачувши близькість міста, раптом вибухнув тоненькою механічною мелодією.

Хлопець-санітар, котрий супроводжував Владове тіло, здригнувся.

Влад насилу дотягся до телефону. Скривившись від нудоти, підніс трубку до вуха:

— Слухаю…

— Алло, — сказав далекий жіночий голос. — Нареш…

Телефон жалібно пискнув. Остаточно розрядилася давно не заряджувана батарея, і розмова перервалася.

* * *

Його нездужання затяглося на тиждень. На щастя, найгірші підозри лікарів не підтвердилися, і ніякого ботулізму у Влада не виявилося. Вже на п’ятий день йому поліпшало, а на сьомий він відчув у собі сили, аби зникнути. Двоє сусідів по палаті (третій, на щастя, швидко виписався), дві медсестри, які чергували через день, і палатний лікар, який шість разів навідував Влада на шести обходах — принаймні п’ятеро уже ходили під неміцними поки путами, і ризикувати Влад не хотів.

Він зі скандалом виписався — слабкий, як мокра муха. Як виявилося, до селища, де залишилися Владова машина, комп’ютер і Гран-Грем, не ходить ніякий автобус, і довелося викласти рештки готівки водієві вантажівки — щоб підвіз.

Гран-Грема не поцупили (чомусь Влад найбільше побоювався за ганчіркового троля). Комп’ютер був цілий-цілісінький, зате в машині розбили бічне скло і витягли магнітофон.

— Сусідські хлопці, — сказала господиня.

Їй було незручно, вона почувалася винною за неприємності пожильця, тому відразу ж повернула Владу гроші за три непрожиті ним дні. Влад не розбирався що там і як, закинув речі до авто і рушив — зі швидкістю повзання краплини меду по склу. На найближчій заправці довелося віддати все до копійки за бензин і абияк заклеєне вікно. Влад мріяв дотягтися до великого міста, зняти з рахунку гроші й упасти, нарешті, на ліжко в хорошому готельному номері.

* * *

«Друзяко, я не можу бути з тобою поруч.

Найбільше на світі я хочу бути з тобою. Але я не можу! Це було б підло, розумієш. Я вже вбив одну людину, мого друга.

Я — як сірчана кислота, що полюбила синицю, маленьку пташину з чорними уважними очима.