— Ні, — сказав Дімка, проводжаючи поглядом інший автобус, свій. — Але ти мені… розповіси, як справа обернеться?
Влада охопив кураж:
— А хочеш, я прямо при тобі? На твоїх очах? Хочеш це побачити?
Журнал він випрохав в учительській, сказав, ніби географічка просить, а Владу довіряли. Затиснувши під пахвою заповітний документ, він рвонув до кабінету географії — зараз там нікого не було, крім пишноволосої жертви, та ще вовтузився під партою Дімка — вдавав, що загубив ковпачок від ручки…
Двері розчахнулися від сильного поштовху. Легко і нечутно.
Географічка сиділа за вчительським столом, обличчя її зсіріло, в очах скорбота. Вона роззявила було рот, щоб висповідати ідіота, котрий відкриває двері з ноги…
Та так і завмерла — з відвислою щелепою.
Влад усміхнувся.
І географічка, як у дзеркалі, посміхнулася у відповідь! Здається, він уперше бачив її посмішку.
Щезли зморшки. Зникла похмурість. Широко розплющилися вічно примружені очі — карі, молоді, наївні. Географічка сиділа перед Владом — і широко усміхалася, гарненька, помолоділа відразу років на десять, весела добра жінка.
Влад не бачив застряглого під партою Дімки, але відчував його напружений погляд.
— Добридень, — почав було Влад. — Я от самостійно журнал приніс… Перепрошую, тут у мене склалися такі обставини… Така тема… Але я працював самостійно, вивчив три нові, а ви ж сьогодні ставили всім підсумкові з оцих тем, я бо самостійно працював, будь ласка, поставте й мені… Я теж працював над цими темами, хоча й самостійно…
Говорити можна було будь-що, але опорних слів — три: теми, працював, самостійно.
— У тебе зовсім немає совісті, — сказала географічка таким тоном, яким зазвичай зізнаються в коханні.
Помутнілим поглядом зазирнула в журнал…
І вліпила Владові підсумкову «четвірку».
— Ти так багато пропустив… І ти ж не писав контрольної…
Влад акуратно висмикнув з-під рук географічки журнал. Він був розчарований.
— Дякую… До побачення.
І вийшов, залишивши пишноволосу з дивною посмішкою на обличчі — і Дімку, скоцюрбленого під партою.
— Це все-таки не п’ять, — підсумував Дімка, розглядаючи журнал. — Це чотири.
— Ти все бачив? — з притиском поцікавився Влад.
— Але це чотири, — повторив Дімка. — Це все-таки не «відмінно».
— Але ж вона збиралася ставити мені одиницю!
— А може, вона в тебе закохалася, — припустив Дімка. — Вона ж поводиться як закохана. Коли тебе немає — лютиться і розшукує, а коли ж раптом з’явився — все пробачила… І потім — це ж не п’ять. Це чотири.
— То ти мені не віриш? — перепитав Влад.
— Але ж це маячня, — тихо відповів Дімка. — Це ж… усе інакше можна пояснити. По-нормальному… Ось якби ти… на відстані рухав предмети… Або запалював сірника — поглядом… Тоді так…
І обоє надовго замовкли. Журнал треба було негайно здати назад у вчительську — проте вони сиділи один навпроти одного на холодному, дуже широкому підвіконні четвертого поверху і чекали бозна-чого.
— Ти знаєш… — непевно почав Дімка.
— Що?
— З’їжджу-но я до бабусі, — сказав Дімка впевнено, так, начебто прийняв нарешті важливе рішення. — На вихідні. І там застрягну. Придумаю щось… Тож ти не дивуйся, в понеділок я до школи не прийду…
— Адресу бабусину залиш, — по паузі попросив Влад.
— Навіщо?
— Дурень, — розлютився Влад.
— Може, і дурень, — зітхнув Дімка. — Але це дуже важливо. Для мене.
І замовк.
Можливо, він хотів би розповісти, як страшно бути схожим на похмуру географічку. Або на ридаючу Ізу. Чи як страшно було йому в реанімації…
— Розумію, — сказав Влад. — Зрештою…
І подумав: а раптом? Раптом Дімка повернеться через тиждень, задоволений і здоровий, лясне Влада по плечу… і поверне йому його «дурня»?
А раптом!
У понеділок Дімка не прийшов до школи.
Владу наснилася якась маячня. Мережі, нитки, вокзали, одвічні запізнення на потяг, коли треба бігти, але незмога й із місця зрушити…
У вівторок Дімки все ще не було.
У середу — Влад спеціально нікуди не швендяв, сидів удома — зателенькав міжміський дзвінок.
— Приїжджай, — хрипко мовив незнайомий голос, у якому заледве вгадувалися Дімчині інтонації. — Селище… Вялки… Канатна, будинок три…
За десять хвилин Влад уже мчав за автобусом. За півгодини — трясся в електричці.
Маму чекала лаконічна писулька: «Усе гаразд, терміново поїхав, Дімка хворий. Подзвоню».
Стемніло. Влад метався по платформі станції Вялки, намагаючись знайти хоч когось, хто знав би дорогу до вулиці Канатної…
Двері відчинила до смерті перелякана бабуся. Не знімаючи брудних черевиків, Влад влетів до кімнати, і Дімка, зробивши над собою явне зусилля, звівся на ліжку.
— Привіт, — сказав з награною веселістю. — Я і не думав, що ти так швидко доберешся…
Згодом, коли Дімка помітно порум’янів, коли Влад зателефонував мамі та заспокоїв її, і коли Дімчина бабуся теж трішки заспокоїлася — ввалилися Дімчині батьки. Якщо раніше Влад лише чув ідіому «очі на лобі» — то тепер випала нагода побачити, що це означає.
А ще пізніше, коли обидвоє тряслися пліч-о-пліч у машині Дімчиного батька дорогою до міста — Владів друг прошепотів ледве чутно:
— Розумієш… Страшенно до лікарні не хотілося. А так… можна терпіти, нічого страшного. Якби не ці панікери…
І Влад із вдячністю потис йому руку.
Мама розливала суп. Спершу в глибоку тарілку із синьою облямівкою — Владу, потім у глиняну миску з візерунками — собі. Раніше таких мисок було чотири: одну розтовк Влад ще рочків у п’ять, другу — знов-таки Влад торік, а третя розбилася сама, з доброго дива зісковзнувши з краю раковини.
Залишилася одна, і зараз у ній парував суп.
Влад нарізав хліб. Простягнув окраєць мамі. Він завжди залишав їй окрайця, навіть коли був маленький.
— Як там Дімка? — поцікавилася мама.
— Уже добре, — відгукнувся Влад. Овочі в його тарілці плавали туди-сюди, скоряючись ложці-веслу. Влад дивився, як мама їсть, як падають у тарілку самотні краплі, як порожніє глиняна миска, як меншає на столі окраєць.
Суп у його тарілці вистигав.
— Ти чого? — насторожено запитала мама.
— Нічого, — Влад зітхнув. Йому здавалося, що між ним і мамою проведено поперек кімнати крейдою жирну риску.
— Наступного тижня нарешті потеплішає, — кинула мама. — І так піввесни з’їдено невідь-яким циклоном…
— А давай купимо ще один квітковий ящик, — запропонував Влад.
Мама витерла губи серветкою. Легко підвелася — виникла за останні роки повнота не зуміла обтяжити її рухи. Давалася взнаки юнацька любов до волейболу і походів.
Влад дивився, як мама миє тарілку. Як споліскує чашку з-під чаю, яку Влад полінувався вимити вранці.
— Мам…
Вона відразу ж обернулася:
— Так?
Уявна риска висіла між ними, як білизняна мотузка. Влад чомусь був упевнений, що мама її теж бачить.
— Мам, розкажи, як ти мене вибирала.
…З часів Владового дитинства цю ритуальну розповідь повторено було тисячу разів. Маленький Влад слухав її значно охочіше, аніж будь-яку казку, щоправда, тепер він рідко звертався до мами з традиційним проханням. Востаннє — напевно, роки з півтора тому.
Мама посміхнулася, витираючи руки рушником, долаючи казна-чому виниклу зніяковілість:
— «Захотілося мені сина. І прийшла я в спеціальне місце, де було багато маленьких дітей…»
— «І всі вони лежали в ліжечках…» — підхопив Влад.
— «…І взялася я вибирати собі найкращого хлопчика, але не могла вибрати. Але потім побачила тебе, і зрозуміла — ти мій син. І забрала тебе додому…»
— Ти, по-моєму, щось пропустила, — сказав Влад.
— Пропустила, — тихо зізналася мама. — Як мені забороняли це усиновлення. Як чіплялися до того, до сього… А особливо їм не подобалося, що я незаміжня…
Уявна риска-мотузка важко гойднулася.