Але Асо знайшов на шкірі ще одну дірку, хоч і невеличку. Виходить, троє з чотирьох влучили.

— Добре, зараз ми з Ашотом принесемо списи, і все з’ясується, — сказав Гагік, прямуючи в печеру.

Але поки вони тут розмовляли, Ашот уже зібрав зброю і вийшов з печери з сокирою й кам’яним молотком на плечі, з в’язанкою списів у руках. Осліплений сонячним світлом, він мружив очі і довго не міг отямитись. Хлопцеві хотілося швидше оглянути списи й з’ясувати, хто влучив барсові в бік. Але Асо, помітивши кров, захололу на вістрі свого списа, швидко вихопив з рук Ашота всі списи і повтикав їх гострими кінцями в землю.

— Що ти робиш?.. — взяв його за руку Ашот.

— Нічого, чищу… Замазались… — простодушно відповів пастух.

Земля стерла сліди крові, і назавжди лишилося загадкою, чиїм же списом було завдано барсові смертельного удару.

— Ми ж повинні були вирішити… — пробурмотів Ашот.

— Навіщо? Хіба не ясно? — І, широко посміхнувшись, Асо подав Ашотові його списа: — Ось! Кров була на цьому списі… Тримай!

— Справді?.. — у Ашота радісно забилося серце.

А Шушик дивилась на пастуха і захоплено думала: «Яке благородство… наче рицар».

Асо перехопив її погляд і сором’язливо опустив голову, продовжуючи білувати барса.

— Кров справді була на моєму списі? — схвильовано перепитав Ашот і, легенько зітхнувши, попрямував до печери.

Він тепер повірив цьому і був дуже радий і гордий собою.

Коли Ашот знову пішов з Гагіком у печеру по кістки, Шушик тихо запитала в Асо:

— Навіщо ти так зробив?

Пастух зніяковів, ніби його спіймали на гарячому. Спершу він намагався запевнити дівчину, що сказав правду, але, зрозумівши, що вона все знає, признався.

— Принижувати товариша не можна, — сказав він серйозно й урочисто.

Розділ двадцять другий

Про те, що це була за печера і що знайшли хлопці в її темній глибині

Асо ще не скінчив своєї роботи, коли з печери вибіг Гагік, притуливши до голови здоровенні роги.

Шушик відскочила:

— Ой, які роги! Чиї це?

— Керівник натуралістів вважає, що колись вони прикрашали голову велетенського кавказького оленя. Таких оленів більше нема. Ви тільки гляньте — ніби гілки дуба! І як цей олень пройшов таким вузьким проходом?.. Дивина!..

Вийшов з печери і Ашот. В одній руці він ніс шкільну сумку Шушик, наповнену дрібними кістками, в другій — череп з закрученими рогами. Якій тварині вони належали? Звісно, ні муфлонові, ні козлу. Але кому?..

— І навіщо тобі стільки кісток? — здивувалась Шушик.

— Що? — обурився Ашот. — Жодної не залишу! Ти розумієш, ми знайшли кладовище тварин. Побачиш, скільки вчених займеться цими кістками… Ну, швидше, Гагік, Шушик, ідіть туди!..

Вже надвечір юні мандрівники, стомившись носити кістки, сіли біля печери й почали радитись.

— Ми тут і пообідаємо, — оголосив Ашот. — Гагік, збігай додому по м’ясо. Поїмо і спробуємо розібратися, зрозуміти, що це були за тварини і чого вони тут ховалися.

Поки на вогнищі смажилась наколота на саморобний шампур печінка, Асо закінчив своє діло і напнув плямисту шкуру барса на плечі Шушик.

Гладенька, блискуча шкура так і сяяла на сонці, червоне золото хутра мінилось, вигравало яскравими барвами. Важко було уявити собі, що така краса зовсім недавно належала страшному кровожерному хижакові.

Шкура була велика — метра півтора завдовжки, та й хвіст не менший метра.

— Ось зараз я стану барсом і подивлюся, чи витримає Саркіс… — Гагік вліз у шкуру звіра й загрозливо заревів: — Уахк, уахк, уахк!..

Усі розсміялись, поблажлива усмішка з’явилась і на обличчі Саркіса.

— Хвала небесам, нарешті сонце з-за хмар виглянуло! — вклонився Гагік Саркісові. — Ну, розстеліть шкуру. На ній і пообідаємо. Подумати, лишень, що робиться на світі?! Кілька днів тому він на нас страх наганяв, а сьогодні ми товчемося по ньому…

Пообідавши, мандрівники захопилися кістками, знайденими в печері. Вони уважно розглядали кожну кістку, робили різні припущення щодо їх історії.

Виявилося, що Ашот досить серйозно вивчав зоологію, перечитав багато книжок, знав усі дрібниці про будову тіла різних тварин, їх повадки.

Яких тільки кісток тут не було! Від пазурів лисиці — до метрового стегна велетенського оленя. Ашот просто любувався ними.

— Це кістка дикого барана, — говорив він, — це — Дзьоб куріпки, а це, здається, кістка шакала.

— Чекай, друже! — перебив Ашота Гагік. — Ти мені, як дядько пустельник, євангеліє над головою не читай. Яке відношення має куріпка до цієї глибокої, темної печери?

— Куріпка? Її приніс у печеру пугач, — не розгубився Ашот.

— Так, це може бути… — неохоче погодився Гагік. — Може, ти й правий, але кому це потрібно?

— Як? — здивувався Ашот. — Адже кожна з цих кісток про щось розповідає… Оці роги, наприклад, належали велетенським оленям, які жили в лісах. Отже, колись тут були буйні ліси…

— Мудрі речі каже, га? — змушений був визнати Гагік, звернувшись до товаришів. — Але найголовнішого ти й не сказав: чого наш милий барс заліз у цю печеру?..

Юний натураліст на мить задумався, а потім, ніби пригадавши щось дуже важливе, пожвавішав.

— Ця печера була кладовищем тварин, — відповів хлопець. — Сюди вони приходили, коли відчували близьку смерть, залазили в найтемніші закутки та ніші і там здихали. Я чув від старих мисливців, що тварина, яка збирається помирати, намагається сховатися якнайдалі від чужих очей, зникнути.

— Отепер я повірю, що ти мисливець. Ну, а оскільки я на два тижні старший, підійди, я по-батьківськи тебе поцілую в чоло… Тепер ти наш визнаний ватажок. Говори, скільки хочеш.

Гагік встав і, взявши з вогню вуглинку, великими літерами написав над входом у печеру барса:

Зробивши такий напис, Гагік відступив кілька кроків і, взявшись у боки, гордо розглядав свою роботу.

— Ось і меморіальна дошка! Хіба не я казав, що, кінець кінцем, усе буде добре?!

Ашот зліпив сніжку і витер нею слова «під керівництвом Ашота Сарояна». «Раніше він би ніколи цього не зробив», — мимоволі майнула думка в Шушик. Дівчина нічого не сказала, тільки посміхнулась Ашотові, а він, задоволений своїм вчинком, тихо, ніби сам до себе, промовив:

— Так буде краще. Ну, вставайте, час повертатись, уже пізно.

Сонце зайшло, і відблиски його проміння згасали за горами, коли, навантажені своїми трофеями, юні натуралісти прийшли додому, в Печеру пустельника.

На серці у них було спокійно. Тепер було ясно, що вони не тільки не загинуть, а навіть принесуть якусь користь своїй країні, науці.

Розділ двадцять третій

Про те, що в Барсовій ущелині настав мир і спокій

Після багатьох випробувань і переживань юні мандрівники могли тепер знову спокійно сидіти навколо вогнища. У них було все: житло, їжа, сіль… Їм ніщо не загрожувало.

Шушик розстелила широке пальто Ашота і, висипавши на нього зерно пшениці, уважно перебирала його. Дівчина збиралася варити кашу. Гагік з цікавістю стежив за її роботою.

— Плов з м’ясом готуватимеш, Шушик? — з незвичайною для нього скромністю запитував Гагік.

— «Плов, плов»!.. У тебе одне на думці — як би поїсти добре! — І, підвівши голову, Шушик почала докоряти хлопцям: — Ви всі тільки про їжу й турбуєтесь. А чистота? Мій зовсім здичавіли. Гагік і Саркіс навіть не вмиваються.

І справді, тепер, коли всі були ситі, життя ставило до них нові вимоги. Ще десять днів тому Шушик хотіла порушити це питання, але побоялася, що хлопці глузуватимуть з неї. А зараз її слова досягли мети.