— Ну, гаразд! Мабуть, щось давнє, — вдаючи з себе безтурботного, сказав Ашот і, взявши з рук Саркіса роги, додав: — Їх ми теж подаруємо кабінету природознавства… А черепашок тут скільки! Збирайте!

— А це що за черепок? — спитала Шушик, витягуючи з щілини в скелі костяну черепашку завбільшки з долоню.

Ашот взяв знахідку, мигцем глянув на неї і зневажливо відкинув.

— Гарний керівник юних натуралістів! — зауважив Саркіс і підняв черепашку. — Їй ціни нема, а ти викидаєш.

— Ну, якщо ціни нема, то сховай її у себе в скрині…

Саркіс нічого не відповів. «Хіба з ним варто говорити! Не розуміє, що коли ми знайшли тут, у скелях, морську черепашку, то це щось мусить означати…» І він поклав знахідку в кишеню.

Перебігаючи від каменя до каменя, кожен з мандрівників намагався знайти щось особливо цікаве, щоб внести свій вклад в шкільний музей. Ашот знайшов два величезних орлиних крила. Гагік надибав камінь з вкрапленими в нього якимись блискітками і клявся, що натрапив на алмазні розсипи. Шушик з дитячим захопленням підбирала черепашки, а. Асо знайшов і мовчки віддав дівчині свої знахідки: велике перо грифа, червоний дзьоб куріпки… З одної печери він виніс і віддав Шушик величезний букет. Квіти яскріли на сонці всіма кольорами райдуги, але не пахли, бо були… кам’яні.

— Кам’яні квіти? Де ти їх знайшов? — здивовано спитала Шушик.

Хлопці оточили її. Важкий, без запаху «букет» переходив з рук в руки.

Асо повів товаришів у відкриту ним печеру, і юні мандрівники зупинилися здивовані: вся долівка печери була ніби встелена барвистим килимом. Широкий промінь сонця пробивався крізь невелику щілину, освітлюючи цей казковий килим.

Мов зачаровані, боячись поворухнутися, дивились мандрівники на це чудове і водночас незрозуміле явище природи.

Із стелі печери звисали бурульки, схожі на крижані. Вони яскраво блищали надаючи казкової краси цьому підземному царству. Хлопці спробували зірвати кілька «квіток», але це їм не вдалося — вони наче зрослися своїми кам’яними листочками та стеблинками.

Мандрівники були в захопленні. Адже їм випало щастя на власні очі побачити дивовижне явище природи. Ці «кам’яні» квіти і крижані бурульки були не що інше, як сталактити й сталагміти, що часто зустрічаються в печерах вапнякового походження. Вода, поволі капаючи з стелі печери, розчиняє і несе з собою дрібненькі частинки вапна. Поступово вода випаровується, а вапно залишається і, наростаючи, створює фантастичні квіти, кущі, іноді навіть цілі ліси.

Ашот вибіг з печери. За ним кинулись інші. Хлопець побачив щось на дереві і вигукнув:

— Шишки!.. Шишки!..

Вони з радістю заходились обривати солодкі шишки мушмули. Асо неспокійно поглядав на північні вершини гір, де збиралися темні хмари. Підвівши голову, він втягнув носом повітря, ніби хотів по запаху щось зрозуміти. А повітря справді стало раптом якимсь дивно холодним. Жовті листочки на кущах почали жвавіше шелестіти. Відчуваючи щось недобре, Асо вирішив поквапити товаришів:

— Збираймось додому, бо вже пізно! Скоріше! — сказав він.

Але товариші так захопилися стиглою мушмулою, що не звертали уваги на його слова. І коли поїли всі плоди, Ашот спокійно сказав:

— Хтозна, чи ми ще потрапимо колись у Барсову ущелину. Ходімо під ті скелі, подивимось, чи нема там ще чого цікавого.

Бойнах неспокійно бігав навколо, і Асо, глянувши на нього, зрозумів, що своїм тонким інстинктом собака відчуває зміну погоди. Бойнах завжди був для Асо вірним барометром. Та й сам хлопець відчував уже наближення грози. Він ще раз попередив товаришів, але ті були так збуджені, що звернули увагу на його слова тільки тоді, коли вже було пізно. Та про це далі.

Поки що, втомившись від вражень і шукань, мандрівники сіли відпочити на великій кам’яній брилі. Їхні зашарілі обличчя й червоні галстуки яскраво палали в промінні вечірнього сонця, що швидко котилося за вершину Великого Арарату. Прохолодний гірський вітрець приємно обвівав голови, кошлатив кучеряве волосся. Всі почували себе надзвичайно добре на лоні рідної природи, були щиро задоволені хоч і важкою, зате приємною прогулянкою. Особливо вдячні були товариші Ашоту — адже це він показав одне з місцевих чудес — загадкову Барсову ущелину з багатою природою і граціозними мешканцями.

— Ну, а тепер в дорогу! — сказав Ашот.

Однак не встигли юні мандрівники спуститися на дно ущелини і вийти на стежку, що мала вивести їх на світ божий, як знявся лютий вітер. Він був такий сильний, що довелося зупинитись. А треба зазначити, що з Диявольської стежки можна скотитися в провалля від найлегшого вітерця. Наші герої сіли на краю карниза, сподіваючись, що вітер скоро вщухне і вони підуть своїм шляхом далі. Проте вітер не вщухав, а, навпаки, загрозливо завивав у западинах скель, зривав з кущів і дерев жовте листя, засипаючи ним розколини й тріщини, чистенько підмітаючи всі схили й стежки.

— Звільняє місце для снігу, — зляканим голосом сказав Асо, і слова його збудили тривогу в серцях товаришів.

Асо не міг помилитися: він добре знав мову гірських вітрів, з якими часто мав справу в своєму чабанському житті.

Кілька хвилин, проведених на холодному рвучкому вітрі, здалися юним натуралістам дуже довгими. Скелі, схожі на золоті палаци серед денного сонячного проміння, тепер стали похмуро загрозливими. В ущелині збирався важкий, густий туман, а з провалля долинали зловісні завивання й стогін шаленого вітру. Шушик злякано пригорнулася до Ашота і, коли в скелях виникав страшний шум, тремтіла всім тілом.

Зграя диких кіз пробігла Диявольською стежкою поблизу мандрівників. Остання кізка на мить затрималась, оглянулась на почорнілу Барсову ущелину і зникла за поворотом. Якщо й кози не хотіли тут лишатися, то, очевидно, в цьому була якась грізна ознака. «Вони тікають тому, що бояться бути замкнутими в цій ущелині, коли випаде великий сніг», подумав Ашот, і по тілу його пробігли мурашки.

— Вітер не вщухає. Вставайте! Спробуємо йти далі, — сказав він.

Саме тоді з скелі зірвався величезний камінь і з страшенним гуркотом покотився в провалля. Він прим’яв на своєму шляху пухнасту ялинку, яка вже не могла підвести поламане гілля і, здавалось, тихенько стогнала.

— Сядь, — потягнула Шушик Ашота за полу. — Сядь, а то вітер тебе змете в провалля.

— Ні, ходімо!.. — вперто наполягав Ашот. — Візьміться міцно за руки… Підемо одне за одним…

Товариші, борючись з вітром, підвелися на ноги, витягнулись ланцюжком і обережно рушили. Але, не ступивши й двадцяти кроків, зупинилися. Тут стежка звужувалась і, щоб не скотитися вниз, довелося знову сісти.

Що робити? Ашот уважно оглянув схил скелі. Поблизу не видно було ніякої схованки.

— Ходімо назад, — сказав він.

Але ніхто не зрушив з місця — було страшно піднятися, а ще страшніше — йти. Вже темніло, досить було зробити один необережний крок, щоб стати жертвою невгамовного вітру.

Зненацька Ашот помітив поблизу, ліворуч, западину, що плямою темніла в скелі. «Нічого не зробиш, — подумав він, — доведеться сховатися в ній. Тільки як до неї дістатися?» І хлопець вирішив почекати, поки хоч трохи вщухне вітер. Та він, здавалось, і не думав сьогодні вщухати.

— Хлопці, повзіть за мною!.. — гукнув Ашот і сам поплазував до наміченого ним пристановища.

Подряпавши лікті й коліна, юні мандрівники, нарешті, дісталися до западини на лівому краю стежки і ледве втиснулися в неї. На жаль, печера виявилась неглибокою: вхід її був ширший за середину. Та все ж тут було набагато приємніше, ніж на голій стежці, і вітер дув лише з одного боку. Ашот скинув своє тоненьке, але широке пальто і запнув ним вхід до печери. Одну ніч можна й так перечекати.

— До світанку потерпимо, — підбадьорив він товаришів. — А вдосвіта якось виберемося звідси…

… Стемніло. Поступово ніч оповила все навколо. Скелі стали зовсім чорними. Зубчасті верхів’я згромаджених докупи вершин ледве виднілися на темному фоні неба. В горах зловісно завивав вітер. А внизу зітхала своєю чорною пащею Барсова ущелина.