ЧАСТИНА ТРЕТЯ

«НЕБО ВИСОХЛО»

З пролісками, фіалками, зграями птахів прийшла з півдня і через долину Аракс піднялася до вершин Далі-Дагу нова весна. Після зимового сну природа проснулася знову, скинула біле покривало і одягла барвисте вбрання. В очеретах озера Гіллі знову закопошились, зашуміли, загомоніли на всі лади птахи.

З приходом весни наші юні натуралісти впорядкували інкубатори, дістали акумулятори. За зиму все тут змінилося до невпізнання: маленький, зроблений дитячими руками пташник за допомогою колгоспників перетворився на велику ферму. Птиця була розмішена по нових клітках і корм одержувала за особливими раціонами: за одним – несучки, за другим – пташенята, за третім – селезні і півні водяної курочки.

Одного сонячного дня Асмік широко розчинила ворота ферми, і її вихованці – водяні птахи різних порід і кольорів – нестримно сунули до ставка. Поважно перевалюючись з боку на бік, ішли гуси й качки. Пір’я в них блищало так, як це й повинно бути в здорових і гладких птахів.

Асмік не могла натішитись, дивлячись на своїх вихованців.

– Ви тільки подивіться, як вони вже виросли!… І птах у птаха: недаремно в один день народилися! – радісно повторювала вона.

– Так, усі від однієї залізної матері, – як завжди з сміхом в очах сказав Грикор. – Всі виросли… Адже ж і ти виросла, Асмік. Джейран ти, а не дівчина!

Асмік боляче скубнула Грикора за чуба.

– Ні, ні, – кричав Грикор, – не виросла, не виросла! Пусти, боляче!

Але Грикор сказав правду: Асмік за рік розцвіла. Не відстали од неї і товариші. Камо ще більше змужнів. На верхній губі у нього засіялися вуса, голос зміцнів. Армен теж виріс, але потоншав і став соромливішим. Тільки Грикор залишився ніби таким самим: таке ж по-дитячому наївне обличчя, такий же рухливий, меткий, з такими ж смішинками в чорних очах…

Дикі птахи на фермі почали нестися. А тому що несучок було близько ста двадцяти, хлопцям не було більше потреби збирати яєчка для інкубаторів на озері.

З відділу, де перебували лиски, вибігла радісна Асмік. У неї в руках було довгасте у дрібних цяточках яєчко.

– Перше яйце! – вигукнула вона. – Перше яйце свійської лиски! Подивіться, яке гарне!

– Ану, дай мені… Дай на зубах спробую. Ти знаєш, які міцні перші яєчка молоденької курки! – і Грикор простяг руку.

– Не дам! – злякалась Асмік. – Роздушиш. – Вона ніжно притулила яйце до щоки.

– Давайте зважимо, – запропонував Армен.

Грикор приніс маленькі аптечні ваги, що висіли на цвяху в одному з кутків ферми.

– Ну, таке ж, як і куряче, – сказав Армен, зваживши яйце. – Тридцять сім грамів. А через рік, через два, коли птахи підростуть, вони і яйця нестимуть більші. Нам тепер треба одержати помісь між дикими і свійськими птахами, розумієш, Асмік?

– Але ж у нас ні гусей, ні качок свійських нема.

– Давай обміняємо частину наших диких на свійських, – запропонував Камо.

За розпорядженням Баграта, хлопцям дозволили взяти з колгоспної ферми десять птахів – п’ять качок і п’ять гусок.

– А в обмін не візьмете наших? – запитав Камо.

– Такого розпорядження голова колгоспу мені не давав, – сказав завідуючий фермою.

***

Запаси хліба в селі в минулому завжди залежали від дощів. Тепер колгосп влітку глибоко оре і на зиму збирає в землі вологу. Крім того, колгосп засіває поля восени засухостійким насінням. І в районі Севану врожай підвищився. Але посуха і тепер ще найстрашніший ворог цього краю, позбавленого лісів і вологи.

– Глянь, от в чому наше нещастя, – сказав Армен Асмік, показуючи на оголені гірські схили. – Ми оточені з усіх боків горами. З Чорного моря до нас пливуть хмари, але натрапляють на ці гори і весь свій вантаж – дощі – скидають по той бік, не донісши до нас.

– А наше «море»? – запитала Асмік.

– Наш Севан не такий великий, він створює мало хмар, та й ті відносить вітер в чужі краї…

Весною сталося те, чого найбільше боялися у Лчавані: скільки не чекали люди дощу, його все не було.

На полях пробились паростки, піднялись на п’ядь і почали в’янути без вологи. Річка, що протікала поблизу села, обміліла, і колгоспники ходили тепер по воду до озера Гіллі.

Завмерли бджоли на пасіці, на полях, на лугах почали в’янути квіти. Особливо страждали водяні птахи на фермі. Вони бродили в’ялі, худі, запаршивілі. Два – три рази Асмік водила їх до озера Гіллі.

Жалюгідний вигляд пташенят, їхнє брудне пір’я завдавали Асмік страждань.

– Ти бачиш, як потріскалося дно нашого ставка? – питала вона Грикора.

– Бідний ставок, він теж хоче пити! – відповідав Грикор, і важко було зрозуміти – жартує він чи каже серйозно.

Якось Армен попросив у Баграта віз, щоб привезти води з озера.

Взявши в кооперативі кілька порожніх бочок з-під пива, хлопці поїхали по воду. Наповнивши бочки водою, дорогою до ферми вони заїхали на пасіку.

– Десять мільйонів бджіл не вип’ють того, що одне теля вип’є, – засміявся дід. – Марно ви бочки сюди привезли: не питимуть бджоли з бочок! Вони звикли пити з струмочків. Але струмки тепер часто пересихають. Чи можете ви побудувати для них новий?

– Зробимо, тільки вода в ньому буде каламутна. А давайте поллємо цю конюшину – тут вода не забрудниться.

Хлопці обережно зняли бочку з воза, поставили її на землю і полили зовсім зів’ялу конюшину, що росла вздовж огорожі пасіки.

Бджоли одразу ж відчули воду і хмарою налетіли на конюшину.

– Так краще. Нехай бджоли п’ють з листочків конюшини, а в струмку вони й утопитися могли б, – сказав Армен.

– Заждіть, я зараз для них такий струмок зроблю, що бджоли, коли прийде їм час помирати, тільки мене, Грикора, і згадуватимуть! – І Грикор помчав додому.

У кутку кімнати давно стояв старий мідний самовар з кривим краном. Грикор схопив його і вибіг.

– Гей, шибенику, куди самовар поніс? – крикнула йому навздогін мати.

– Мамочко, бджоли новосілля справляють, їм великий самовар потрібен.

Не встигла мати опам’ятатись, а Грикора вже й сліду не було.

Принісши самовар на пасіку, він почав підганяти Армена:

– Армене, швидше налий у нього води!… Так… Тепер трохи відкрути кран… Бачиш, який тоненький струмок побіг? Так, так… Треба щодня так робити: наповнювати самовар водою і ледь-ледь відкручувати кран От вам і «бджолиний струмок».

Решту бочок з водою вони відвезли на птахоферму і розлили там у всі, які тільки знайшли, корита і ванни.

Гуси й качки від радості зчинили такий гомін, з такою швидкістю кинулись до корит, що мало не розлили всю воду. Багатьом води не дісталося – сильніші птахи витіснили слабших.

– Грикоре, біжи попроси у бригадирів ще два вози. Може, і ячмінь поллємо, – сказав Камо.

Дід Асатур не зупиняв хлопців. «Нехай, – думав він, – мої левенята поллють хоч клаптик землі. Але хіба можна напоїти всі посіви!»

Яке це було нестерпне чекання!

Коли б ще не було так багато води перед очима! Внизу – безкрайній водний басейн, зверху, над ним, – земля, що страждає від спраги…

А в очеретах озера Гіллі таємниче і зловісно і далі ревло невідоме чудовисько: «Бо-олт… болт… бо-олт!»

– Ми бога забули, люди, бог нас і карає! – кричала Сона і здіймала руки до неба.

– Не мели язиком! – сердився на неї старий мисливець. – Хіба ви раніше не ходили тричі на рік на богомілля? Не приносили жертв? Не постили? Що ж, не було посухи?… Забули, як в японську війну небо висихало? Як тоді збідніли люди?

– Такі ось діди, як ти, і довели нас до цього. Злигалися з хлопчиками та й живуть їхнім розумом. Ходімо, баби, воду орати^[12]. Може й пожаліє нас господь.

– Правду каже Сона. Ідіть, спосіб випробуваний, – з осторогою радив жінкам колгоспний рахівник Месроп, колишній дяк.