Мир і спокій панували навколо, і лише час від часу долітало з Гіллі зловісне: «Болт… бо-олт… болт!…»

– Ну, чи не насмішка це, Армене? – запитав Камо.

– Що?

– А те, що наше село гине без води, а там, унизу, її ціле море… Там земля задихається під водою!

Армен відповів не зразу. Останнім часом діти були заклопотані і сумні: почалися засушливі дні.

– Що не кажіть, – промовив після короткого роздуму Армен, – а вода в озеро Гіллі звідкись та поступає. Ти сам подумай, Камо: звідки біля Гіллі так багато джерел? Звідки вони беруться? Може, саме під нашими полями є якісь підземні води? Розкопати б їх і вивести нагору!

– Ну й вигадали – воду з-під землі добувати! Он перед вами ціле море. Спробуйте, якщо ви такі молодці, звідти її взяти, – втрутився дід.

– Що ж, і візьмемо! – спалахнув Камо. – Треба збудувати гідроелектростанцію, вона й подаватиме нам воду… Адже ж піднімають воду озера Айгерліч і Зангу вище від села Канакер!

– Це так одразу не робиться, а вода нам потрібна зараз, – сказав Армен.

– А озеро, замість того, щоб наближатися до наших полів, все далі тікає від них, – додав Грикор.

– Правда, і вже досить-таки далеко втекло, – підтвердив Камо. – На скільки знизився рівень води в Севані? Ти знаєш, Армене?

– На три метри.

– Усього? І так багато землі звільнилося з-під води?

– Це тому, що біля нашого берега озеро дуже мілке: глибина Великого Севану[4] найбільше – п’ятдесят метрів. А через п’ятдесят років ця частина озера зовсім зникне.

– Шкода… – зітхнув Камо. – Така краса зникне!

– Нема чого шкодувати, бо тоді ці місця ще кращими будуть. Весь цей блакитний простір вкриється пишними садами, виноградниками… Я підрахував, Камо, що тут, на нових землях, поміститься сто сіл.

– Ух, сто сіл!… – вигукнув Грикор. – Як же це?

– Дуже просто. Для того, щоб побудувати електростанцію і зросити Араратську долину, рівень озера буде знижений на п’ятдесят метрів…

– Ого!

– З-під води буде звільнено сто двадцять тисяч гектарів чудової землі, на якій і уміститься сто сіл із стома тисячами населення.

Увага Грикора весь час роздвоювалась. Хотілося і з товаришами побути, взяти участь у їхній цікавій розмові, але треба було й телят доглядати – знову їх йому доручили. А ці нікчеми весь час намагалися втекти на берег озера, де вже буйно колосилися посіви «вірменки». І Грикор, підстрибуючи на одній нозі, бігав, кидаючи камінням у телят, які порушували заборонену межу:

– Ого-го, капосні! І як це вони розуміють, що пшениця смачніша за звичайну траву?

– Та й гарна ж земля виходить з-під озера! Ну просто справжнє золото! – захоплено говорив старий мисливець, дивлячись на молоді парости, що зеленіли на полях, недавно залитих водою. – Там пшениці вже на ваш зріст, діти.

– Так, не земля, а золото! – підтвердив Камо. – А торішній урожай картоплі у нас, на тому березі Севану, кажуть, був незвичайний. Вірно, Армене?

– Аякже, мало не світовий рекорд побили – вісім тисяч пудів картоплі з гектара зібрали!

– Я бачив картоплю! Кожна картоплина, як порося! – підхопив Грикор.

– Такі врожаї будуть щороку на тому березі, – сказав Камо. – Дощі змили з Далі-Дагу всю землю в озеро, і утворився масний мул. Шкода тільки, що й цій землі теж не вистачатиме води…

– А їх зрошуватиме озеро Гіллі, бо воно лежить вище від Севану, – додав Армен.

– Так. А ті землі, що вище Гіллі, наші землі? – запитав Камо. І сумно вів далі: – Тільки наша земля і наша ферма залишаться без води, бо Гіллі нижче…

Хлопці замовкли. Як добути воду? Це питання протягом віків турбувало жителів села Лчаван. І протягом віків люди жили і вмирали з мріями про воду.

Не наважилися б, напевно, розв’язувати це питання і наші герої, якби цей день не був таким яскравим, і тисячі бджіл не прилітали до квітів за пахучим соком, і якби діти не сиділи біля озера, ведучи мирну розмову з своїм старим другом дідом Асатуром…

Дідусь довго і з насолодою прислухався до монотонної, мелодійної пісні бджіл. Ця пісня й наштовхнула його на думку розповісти дітям про диких бджіл.

ПО ДИКИЙ МЕД

– Скільки меду гине марно! – зітхнувши, промовив мисливець, киваючи головою в бік просторих колгоспних полів люцерни і конюшини.

Камо зрозумів, чому зітхає дід, і сказав:

– А чи не узятися нам і за бджільництво? – У Камо заграли очі. – Скажемо товаришу Баграту, щоб він дав нам з колгоспної пасіки один вулик. Встановимо його на нашій ділянці і почнемо вчитися бджільництву.

– Скрізь повно бджіл, а ви хочете у Баграта вулик просити? – здивувався дід Асатур.

– А де у нас бджоли?

– Он там, на Чанчакарі – на Бджолиній скелі. Тому вона так і називається, що там царство бджолине. Скільки меду там – запашного, соковитого, жовтого, як янтар, але дістати його – руки короткі, не дотягнешся!… Мабуть, чули дідівські балачки, наче бджільник цей деви побудували? Самі лише медом і користуються. І сторожів понаставляли, щоб ніхто чужий не пробрався. В одній з печер, кажуть, деви і постелі собі влаштували.

– Невже туди не можна добратися? – запитала Асмік. Нагодувавши своїх пташенят, вона підсіла до товаришів і прислухалась до їхніх розмов.

– Ходімо, дідусю, ходімо! Ти нам хоч здалеку покажеш цю печеру, – захвилювався Камо.

– Та ходити там… – знітився дід.

– А ще вихваляєшся: «Мисливець я»! – вирішив подратувати діда Грикор.

– Ах ти, молокосос, не встиг ще з яйця вилупитись, а старих мисливців на глум береш?… Та я самих вовків і ведмедів убив стільки, скільки в цій череді телят! Ти мені покажи ведмедя – рушницю кину, з самим кинджалом на нього піду! Тут справа залежить од відваги, а там – деви… Розумієш, чортеня: деви! Їх ні силою, ні хоробрістю не подолаєш.

Як не намагалися хлопчики переконати дідуся, що ніяких девів нема, що все це дурні вигадки, він уперто наполягав на своєму.

– Як це девів нема? Поки ви мені не скажете, хто там стогне в Чорних скелях, не повірю, – торочив одне дід. – Ось мисливець Каро – земля йому пухом! – спробував залізти в печеру до девів, та впав, розбився. А який сміливий був!

– Звідки ж він знав, що там так багато меду? – запитав Камо.

– Як це – звідки знав! Каро був справжній мисливець. Лише по тому, як бджоли дзижчать, він узнавав, скільки в них меду. Серце лева було у Каро. «Які деви? Це вигадка!» – казав він, як оце і ви зараз. Ну, і піднявся на вершину Чанчакару. Піднявся, прив’язав вірьовку до скелі і спустився по ній з вершини до печери. Тільки увійти в неї не міг – вхід був маленький і вузький. Що ж, ви гадаєте, він зробив?… Порохом підірвав отвір. І знаєте, скільки він вигріб з печери меду… – Саме-таки вигріб, лопатою!… Чотирнадцять пудів!

– Чотирнадцять пудів? – здивувався Грикор.

– Звичайно, чотирнадцять. Навантажив медом ослів і привіз його у село. Всі від здивування роти пороззявляли. Кум Мукел сказав: «Каро, щастя твоє, що девів дома не було». Каро тільки засміявся. Другого дня він знову пішов на Чанчакар. Але на цей раз йому не пощастило: деви були вдома. Розсердилися і скинули Каро в провалля – помстилися… З того часу, як загинув Каро, ніхто більше не наважується лазити на цю скелю. Лопата Каро так і залишилася в печері встромленою в мед – держак стирчить назовні.

Кілька хвилин усі мовчали.

– Еге, – порушуючи паузу, повторив дід, – з меду стирчить. Чанчакар – повний амбар меду. Хто знає, скільки сотень літ наповнюють його бджоли…

– Сотень літ? А хіба бджоли не старіють, не вмирають? – наївно запитала Асмік.

Дід посміхнувся:

– Цій дикій пасіці сотні літ, але бджолам не більше кількох місяців. Одні старіють і вмирають, інші рояться і відлітають гніздитися в інше місце, а у вулику завжди залишаються молоді. Коли кажуть, що бджоли рояться, це значить, що відлітають старі, залишаючи вулик молодим бджолам. Саме тому бджолина сім’я вічно молода.

– Як це? – здивувався Армен. – Чому ж кажуть, коли бджоли рояться – «відрійок одсівається»? Що – молоді бджоли відділилися од старих і зі своєю новою маткою шукають притулок?