– Он воно що… – Гліб потер чоло долонею, на мить заплющився. – Слід тягнеться аж із Вінниці, і той грузин під Фастовом… Невже їхня «робота»?

– Можливо. А Квач у повідомленні з інформаційного центру не значиться, – сказав я.

– Напевне, прокурор забере справу у Топчія і передасть мені, – зауважив Махов. – Я розпорядився підняти старі справи по цих злочинах, – і показав мені на відтворений експертами текст.

Я кивнув і присунув до себе довідник міської телефонної мережі. Почав гортати… Ага, ось – психоневрологічна обласна лікарня. Подзвонив головному лікарю – нікого, заступникові – теж. Зиркнув на годинник – десять хвилин на сьому вечора.

– У лікарню? – запитав Гліб.

– Еге.

– Вже пізно. Завтра займешся Личаковим. А зараз розкажи мені докладніше про все, що вдалося з'ясувати із пограбуванням.

22.

Ледве не спізнився. Добре, що біля прокуратури стояла «Волга» і за десять хвилин вона домчала мене на залізничний вокзал. Принаймні я не хвилювався, чекаючи зустрічі, коли час до прибуття поїзда здається безконечно довгим і ти знуджуєшся, нашорошуєш вуха, щоб не пропустити оголошення, нетерпляче зиркаєш на годинник.

На пероні завізно від пасажирів – проводжаючих і зустрічаючих. Останніх легко вирізнити по букетах квітів, і я пошкодував, що теж не купив. Признатися, навіть не спало на думку. До речі, я досі ніколи не зустрічав дівчину. Одначе квіти шукати ніколи – великий електрогодинник показував п'ять хвилин на дев'яту.

Всі поглядали у лівий бік уздовж вокзалу, на лискучі чорні колії, де ген світилися при землі зелені й червоні вогники світлофорів, а далі серед станційних споруд зміїлися рейки, губилися поміж лісосмугами, звідкіля мав з'явитися поїзд. Вже 20.10. І тут з динаміків пролунало – поїзд затримується на п'ятнадцять хвилин. Я скористався з того й метнувся на привокзальну площу. Під стіною вокзалу стояло кілька квіткарок. Перед ними у відрах красувалися тюльпани, нарциси і піони. Я вибрав по три квітки і вийшов гарний, пишний букет.

Спокійно вийшов на перон. На годиннику – 20.17. І знову з гучномовців пролунало оголошення, передане байдужим жіночим голосом:

– Поїзд 603 прибуває на першу платформу. Нумерація вагонів з хвоста поїзда.

Запанувало пожвавлення: пасажири ніби почали мінятися місцями – заспішили в різні кінці перону, дехто залишився в центрі. Прикинувши, де зупиниться десятий вагон, я подався ліворуч, оберігаючи квіти від зустрічного потоку людей. Зупинився не скраю платформи, а трохи віддалік, щоб краще бачити номери вагонів. Ще чотири хвилини… Дивився на лісосмугу, яка у вечірньому присмерку зробилася темно-зеленою.

Три хвилини… Цікаво, про що думала Ніна? Як складеться її доля? Дві хвилини… Над лісосмугою посвітлішало, й через кілька секунд вигулькнули три яскраві прожектори. Розлігся закличний гудок, і застугоніли рейки. Щомиті тепловоз наближався, виростав… Шипіло повітря у гальмах, мигтіли вікна, і вагони сповільнювали біг. Я вдивлявся у номери…

Десятий! Він поминув мене й покотив далі. Я неквапно пішов, не спускаючи очей з відчиненого тамбура. У ньому чатувала висока провідниця з жовтим прапорцем. М'яко брязнули буфери, і поїзд зупинився. До вагона вишикувалась черга. Я став збоку, за провідницею.

Виходили пасажири, обвішані валізами і сумками, зрідка без нічого – з одним портфелем, напевне, ті, що з відрядження. Он огрядний чоловік з клунками заповнив увесь тамбур, натужливо вибирався з нього на перон: намацував ногами, мов незрячий, приступки, і його чоло лиснілося від поту. Нарешті дістався тверді, з важким «ух!» поклав свій вантаж на землю. І тут з-за його спини визирнула чорноволоса голівка. Ніна!

Дівчина здивовано дивилася на мене, аж видовжилось її округле лице. Вона хотіла щось сказати, проте їй забракло слів. Я заусміхався.

– Ніно! – гукнув дівчину.

– Ви… ви… Як ви взнали? Хто ж вам?.. – знічено пролепетала вона, не полишаючи своєї схованки – широкої спини дядька.

Здогадався, що моя мама нічого не сказала їй про телеграму. Приготувала своїй колишній учениці сюрприз. А воно й краще отак неждано-негадано. Я обминув багаж дядька й ступив до Ніни. Вона злякано зіщулилась і беззахисно опустила очі.

– Ну, здрастуй, смородинко, – поцілував її у прохолодну щоку, чуючи, як щось пошепки мовила дівчина, і підніс їй букет.

– Ой Арсене Федоровичу… – зашарілась і притисла квіти до грудей, вткнулась у них обличчям.

Чомусь майнула думка, як було б мені легко звикати до чужого міста, коли б Ніна приїхала рік тому. Я підхопив її невеликий сірий чемодан і чорну господарську сумку. Нічого не кажучи, рушив до виходу. Дубовенко, відстаючи на крок, поспішала за мною, ховала лице у квіти, й серед червоних і білих пелюсток сяяли її ожинові очі.

Одягнута в просту коричневу спідничку й картату хлоп'ячу сорочку з підкоченими рукавами, у стареньких босоніжках, Ніна скидалася на підлітка, коли б не настовбурчена на грудях сорочка і опуклість стегон, які виказували дівочу зрілість. Я помітив, що дівчина за рік відростила волосся (не стриглася коротко, як завжди) і тепер воно вільно лежало на плечах упокореною чорною хвилею.

– Куди ми зараз? – поцікавилася, роззираючись по привокзальній площі.

– В готель.

– А там є місця? – з надією запитала.

– Я замовив.

– Це Віра Матвіївна вас попросила?

– Еге, мама. Звідкіля б я знав, коли ти приїдеш.

– Завдала я вам клопоту, – провинно сказала.

– Пусте, смородинко, пусте, – заспокоїв її. – Мені приємно тебе зустріти.

– Правда?

– Авжеж.

До таксі ми спізнилися – приїжджі розхапали всі машини. Стали на зупинці тролейбуса, де зібрався чималий гурт людей. Не хотілося їхати у тисняві, псувати настрій собі й Ніні, тому чекали, доки поменшає пасажирів. Ніна насторожено поглядала на мене, не насмілювалась заговорити першою. Я теж крадькома придивлявся до неї. Вона за рік подорослішала, принаймні її лице втратило свою дитячу округлість і натомість прибрало вигляду завершеності, й погляд зробився гострий, запитливий, ніби до чогось доскіпувалась.

– Як ти закінчила технікум? – нарешті спитав.

– З червоним дипломом, – і, лукаво вигнувши брови, додала: – Бо там не викладали хімії.

Натякнула, що мала мороку з нею у школі.

– Молодець. Вітаю.

– Спасибі. А вас не ждуть на роботі? – несподівано запитала, і я здогадався – дівчина боялась залишитися самою.

– Сьогодні не ждуть. – Я нахилився до неї й тихо мовив: – Коли ти перестанеш викати? Їй-бо, нагніваюсь.

– Не можу… – зніяковіла Ніна. – Ніяк не повертається язик, – пошепки відповіла. – Я постараюсь, Арсене… Федо… – і злякано затулила рота долонею.

– Ех… – я із вдаваною образою відвернувся.

Зупинка майже спорожніла, і ми сіли в тролейбус.

Ніна подалася до вікна й жадібно споглядала вулиці, будинки, освітлені ліхтарями. Спідничка, з якої вона виросла, зрадливо підсмикувалась і відкривалися круглі, повні коліна. Дівчина безуспішно намагалася їх прикрити, соромливо напинаючи поділок…

– Ой, танк, – вражено прошепотіла.

Він стояв на високому постаменті на проспекті Леніна, грізний Т-34, що першим увірвався в 1944 році в місто. Круг нього живі квіти, вінки й букети, покладені в день недавнього свята Перемоги.

– А кораблі? Ви мені покажете кораблі? – запитала захоплено Ніна.

– Покажу, обов'язково, – пообіцяв їй.

Вона про них наслухалась од моєї матері, яка торік у відпустку приїздила до мене.

– Сьогодні?

– Можна й сьогодні. А ти не стомилась?

– Ні. Я цілу ніч спала у поїзді і вдень теж, – гаряча запевнила, потерпаючи, щоб я не переніс екскурсію на пізніше.

Ми зійшли майже в центрі міста, де розташований готель – триповерховий старовинний особняк колишнього градоначальника. На фронтоні палахкотіла велика кольорова неонова вивіска з романтичною назвою і малюнком із скляних трубочок-ламп. Ніна як угледіла її, так і остовпіла.

– Готель «Каравела», – прочитала. – Нам сюди?