– А чого туди? – стривожилась Марина.

– Надіємось на одну зустріч, – відповів я ухильно. – А потім пошукаємо Юрія.

Ми розвернулись і виїхали на Снігурівську трасу. Щось довгенько це находили адреси власників «Волг». Напевне, Скорич і Махов прискіпливо займалися їх відбором, щоб опісля менше гаяти часу. І Шакула теж говорив про машину у Чмихового знайомого. Можливо, між ними і вбитим Ричком існував якийсь зв'язок. Можливо. Яке ж прізвище у Чмиха? І я досі не розшифрував значення написаного Загатою слова «ЦИБУ» на сірниковій коробці. ЦИБУ…

Вдруге згадав свої відвідини дільниці й розмову з лейтенантом. Я тоді попросив його розповісти про Чмиха. Він сказав, що підозрюваний 1946 року народження, сім класів освіти, відсидів два роки за хуліганство, ніде не затримувався на роботі через пиятику і прогули. Здається, ще назвав його справжнє прізвище та ім'я. Прізвище та ім'я… Ім'я – Петро. Еге, Петро.

Мою увагу привернув пост ДАІ. Працівники інспекції перевіряли пасажирів рейсового автобуса, що прямував до міста. Бунчук махнув хлопцям рукою.

Марина дивилася в той бік, де почався ліс, мов сподівалася когось помітити поміж деревами. Очевидно, Юрія. А я думав, що саме в лісі ховалися злочинці, і коли б прочесати його, то обов'язково їх би знайшли. Може бути, що вони десь зачаїлися на узліссі й стежили за дорогою, наче вовки у засідці. Втім, довго їм не всидіти: голод і спрага примусять їх вийти на білий світ.

Он і пастушок зі своїм рябим стадом. Я знову почав думати про Чмиха, напружував пам'ять, щоб згадати його прізвище. Петро… Петро… Адже Ілля назвав… І той напис на коробці… ЦИБУ… ЦИБУ… Стривай! Я аж гуцнув на сидінні, і на мене здивовано зиркнув Пазов.

– Цибух Петро! Ци-бух! Чмих – Цибух! – гаряче зашепотів Якову. – Ось що означав напис на коробці! – мене ніби лихоманило від збудження.

Я увімкнув рацію.

– Четвертий…

– Говорить тринадцятий. Треба взнати адресу Цибуха Петра, 1946 року народження, мав судимість – два роки за хуліганство, – скоромовкою випалив я. – І нехай там не ламають толів над написом «ЦИБУ».

– Так… – озвався черговий і протягло, по складах повторив, напевне записуючи: – Ци-бух Пет-ро. Все, капітане?

– Філон, мабуть, кульгає. Як там з власниками «Волг»? Як Загата?

– Скорич відбирає. Загата житиме. Що у вас нового?

– Вже є один свідок з галявини. Їдемо на станцію Партизанська ще за двома.

Я відкинувся на спинку сидіння. Подумки подякував Загаті. Міцний хлопець: втрачаючи свідомість, знайшов у собі сили залишити ниточку-слід. Шкода, що Шакула викрав у нього зброю. Тут дільничний помилився. «І як воно сталося? Тепер я впевненіше припускав, що Чмих міг бути спільником. Він не їхав з ними в поїзді, інакше б Шакула не сподівався на машину. Цибух залишився в місті, вважаючи себе поза підозрою.

Тоді: де його бачив Загата? Невже на залізничному вокзалі? І чому написав прізвище саме Чмиха? Адже переслідував Шакулу і Філона. Очевидно тому, що їх не знав, а з Цибухом знайомий особисто. І десь бачив їх разом. Логічно. Отож почало дещо прояснюватись. А той, що продавав хату, слугував їм за живця.

Виходило – ціла зграя злочинців. Один із них – Шакула – вже доволі начіпляв на себе статей карного кодексу. Через те надзвичайно небезпечний. Такі йдуть на все. Приречений, загнаний у глухий кут ошалілий звір… Н-да, коли б не пістолет Загати. Тринадцять набоїв – ще не одне життя могло обірватись. Микола знову спинив машину в затінку рідколистої акації, що росла неподалік вокзалу. Чи сиділи там тітка і дядько?

У зальчику тільки немолода жінка в солом'яному капелюшку. Поруч неї, на лавці, стоїть чорний чемодан, на який вона спирається ліктем, щоб зручніше було сидіти й підтримувати голову долонею.

Отих двох не було. Може, десь сиділи за вокзалом? Старим людям, на сонці… Куди ж вони поділися? Яків узяв кружку – брязнув ланцюжок – і наточив з бачка води. Спрагло пив… З мене не спускала очей пасажирка. Почув, як важко, з кректанням, зітхнула. Та ні, не вона! Обличчя її спокійне, нерухоме… Хто ж тоді? І мене ніби щось підштовхнуло зазирнути за високу спинку лавки…

Напевне, я мав пришелепкуватий вигляд, бо жінка здивовано закліпала повіками. На лавці скоцюрблені лежали тітка й дядько. Ми сіли з Яковом напроти них. Подружжя спало.

Дядько заворушився і розплющив очі. Втупився в мене, потім у Якова, обличчя поволі прибирало осмисленості. Старий прудко звівся, скинувши коліньми свою палицю на підлогу. Тітка схопилася й очманіло лупала на нас посоловілими безбарвними очима.

– Ми, діду, з міліції, – спокійно сказав Пазов. – То кого ви здибали в лісі?

Дядько спочатку зиркнув на свої ноги в кедах, потім на жінчині, запилюжені і висохлі, поважно погладив руду бороду й недовірливо, насмішкувато прискалив око.

– А ви не брешете? – лукаво запитав.

Яків показав йому своє посвідчення. Дядько прочитав, гмикнув і скрушно похитав головою.

– Вскочили ми з тобою, Марфо, в халепу, – шаркнув по підлозі ногою. – Казав же тобі, що наші шкарбуни таких грошей не варті. Казав? А ти… – дядько махнув рукою. – Ще й кошика…

Тітка знітилася, заворушила пальцями брудних ніг і сховала їх під лавку.

– І скільки він заплатив вам за туфлі й кошик? – поцікавився я.

– Два червінці.

Вони розповіли, як зустріли в лісі хлопця з сумкою і той умовив їх продати йому черевики й кошик. Я вилучив у дядька гроші, записав свідчення. Кеди, правда, залишив до завтра на старому, пожалів його ревматичні ноги.

Ми вийшли надвір. Пазов раптом спинився, і я ледве не штовхнув його в спину.

– Значить, – Філон і Шакула поміняли взуття, – сказав Яків.

– І, напевне, сіли на попутну машину, – додав я.

– Можливо. Але їм доведеться десь зійти напівдорозі, щоб не проїздити через пост ДАІ.

– Хто зна. Мені здається, вони не здогадаються, що ми вже натрапили на їхній слід, – зауважив я.

– А подія на галявині? – нагадав Пазов. – Злочинці тепер не впевнені, що Марина, Клава чи Юрій мовчатимуть.

Була можливість прочесати ділянку лісу. Й навколишні села. Проте вирішили з цим не поспішати, щоб не тривожити передчасно населення. Ми сіли в машину. Бунчук простяг мені аркушик з блокнота.

– Я записав, передали по рації, – пояснив. – Може, ви встигнете. Всі вулиці виходять до лиману. З них ніхто не давав оголошення про продаж будинку.

На аркушику п'ять прізвищ з адресами:

П'ять власників «Волг», одібраних для перевірки. А скільки їх одсіяли Махов і Скорич? Я уявив, як вони прискіпливо вдивлялись у кожну фотокартку, зважували усі «за» і «проти». Адже; коли отримували права, навряд щоб користувались окулярами. Одначе відтоді збігло немало літ. Хто ж із п'ятьох спільник чи просто знайомий Чмиха?

– Поїхали, Миколо, – одірвав погляд від аркушика.

Я побачив у дверях вокзалу огрядну постать начальника станції. Ото, мабуть, здивований, що ми знову тут. «Газик» зробив півколо і виїхав на шлях до міста. Автоматичний шлагбаум, колія… Я втупився в аркушик: Агненко, Головач, Савлук, Ободянський, Литвинов. Хто з них? Намагався прикинути, мовби заглянути за літери, кудись углиб, щоб пізнати кожного, з'ясувати їхню причетність до злочину й зупинитися на одному. Тільки на одному. Хто з них?

А чи власник будинку, який збирався купити Ричко, і той, з яким товаришував Чмих, одна і та ж людина? Сумнівно, щоб порядний чоловік мав товариські стосунки з Цибухом. Дуже сумнівно. Звідси висновок: або спільник, або… Шакула бовкнув дурницю, щоб заспокоїти Філона. І чому мені раніше це не спало на думку?

– Микола, ти знаєш, де ці вулиці? – запитав я.

– Так точно, – не без гордощів відповів сержант. – Усі в різних районах міста.