– Моторусалка…

Я вдала, ніби не почула. Юрко невміло, з острахом всівся позаду мене.

– Ми їдемо попереду, – сказав він Максові. – Я покажу, де звертати зі стежки в ліс.

– А хіба не все одно? – здивувався Макс.

– Ні, от побачиш, – серйозно заперечив Юрко.

– Приготував нам якийсь сюрприз, – таємниче прошепотіла Клава, приклавши пальця до губів.

Юрко зніяковіло всміхався…

Я газонула й помчала нашою вулицею до залізничного насипу. Юрко тикався носом, підборіддям мені в спину, і я відчувала, що він боїться випасти з сидіння. В оглядовому люстерці бачила позаду нас Макса й Клаву на мотоциклі. – Клавка невимушено тримала Макса за талію, визирала з-за плеча, мружачись від зустрічного вітру. Я б теж із задоволенням так його обійняла.

Невдовзі ми дісталися насипу й поїхали попід ним. Скоро постав зеленою стіною ліс. До мене притисся Юрко й гукнув на вухо:

– Марино, праворуч стежка – нам туди.

Я повернула до нього голову – він торкнувся губами моєї щоки й злякано відсахнувся. Я ледве не засміялась. Ох і телепень!

– Добре!

Звернула на стежку, над якою з'єднувались кропи дерев, і ніби впірнула в зелений тунель, де зовсім не відчувалася спека, Через кілька хвилин виїхали на галявину.

– Гальмуй, Марино, гальмуй, – сказав Юрко.

Я поставила «Чезету» під липою, поруч спинив «Яву» Макс. На галявині лежала замшіла колода, над землею витикався дах зруйнованої, осілої землянки, біля неї – обгорілий стовбур могутнього дуба.

– І чого ми сюди приїхали? – знизав плечима Максим. – На пляжі краще,

– Справді, Юро, чого? – докинула я.

Юрко дивився на землянку й мовчав. Ми перезирнулись, нічого не розуміючи. Юрко вийняв із сумки довгий газетний пакунок, розгорнув його… Букет квітів! Ми здивовано витріщилися на нього.

– Оригінально, Юро, Марина зуміє оцінити, – першим отямився і з'єхидничав Максим.

У мене мимоволі зайнялися вуха і щоки.

– Але навіщо так далеко їхати? І на пляжі міг би подарувати, – ображено проказала Клава, мабуть заздрячи мені.

Проте Юрко мов не чув тих реплік і квітів мені не дав, а підійшов до землянки, поклав їх на неї й похилив голову, застиг, наче до чогось прислухався, і м» ні тої миті теж чомусь тривожно стислося серце. Навіть Макс уже не наважувався заговорити.

– Вічна тобі пам'ять, Кіндрате Федоровичу, – тихо сказав Юра.

– Який Кіндрат Федорович? – запитав Макс. – Ти про кого?

– Про свого дідуся. Він тут партизанив… – Юрко поправив окуляри й повернувся до нас. – Сьогодні виповнилося двадцять п'ять років із дня його загибелі. Ось я й хотів вшанувати його пам'ять.

Нам стало незручно й соромно, і ми уникали Юркових лагідних очей, ніби чимось завинили перед ним. Долинувпротяжний гудок паровоза, аж у мене по спині пробігли мурашки.

– Чого ж ти відразу не сказав? – докірливо запитала Клава.

Ми сіли, на колоду її на кілька хвилин запало мовчання…

– Ми ні разу не говорили про війну, – Клава зітхнула. – Як тут тихо і… сумно, і чомусь хочеться плакати…

– Розкажи, Юро, про свого дідуся, – попросила я його.

– Він пішов на війну 27 червня. Потрапив під Києвом в оточення, втік з полону, прибився до партизанського загону. Підривав ешелони, мінував дороги й мости, сидів у засідках… У сорок третьому, ось тут, табір оточили фашисти. Цілий день відбивали їхні атаки. Вранці карателі підвезли вогнемети. Партизани кинулись на прорив. На дідусеві загорівся одяг. З гранатою він стрибнув на кулеметників… Оце і все, – закінчив Юрко.

Вражені, ми мовчали. Я дивилася на галявину і мов заново бачила її: понівечений, обгорілий дуб, зруйнована землянка… Відлуння війни, мовчазні свідки нерівного бою і героїзму…

– Хто тобі розповів такі подробиці? – поцікавився Максим.

– Звідси недалеко село Тарасівна. Там живе колишня партизанка Бакуш Уляна Макарівна. Ми з батьком щороку навідуємо її, – пояснив Юрко.

– Юро, а співати тут можна? – запитала Клава.

– Звичайно.

Клава обвела нас поглядом, ніби запрошуючи підтримати її, і неголосно, проникливо й урочисто заспівала:

У неї приємний грудний голос з багатьма відтінками, що передавали найтонші порухи душі.

Я й собі підхопила слова, а за мною тенором Макс. Не співав Юрко, сидів похнюплений і зчужілий. Тужлива мелодія лебеділа лісом і губилася між деревами. Нам теж було невесело: лагідний смуток і печаль обіймали серце, будили гіркі спогади, бо війна не обминула наших родин. Я кивнула Юркові, мовляв, чого по співаєш, а він, мов німий, показав на горло – безголосий… Останні слова пісні «спить вічним сном» Клава двічі повторила сама. Ми сиділи принишклі…

– Я, щоб тоді жив, утік би на фронт, – зненацька сказав Юра.

– Ти?! Зі своїм зором? – вихопилось у мене. – Ох і навоював би!..

– До речі, я в дитинстві не носив окуляри, – ображено буркнув Юра й одвернувся.

Я подумала, що бовкнула дурницю. Проте не знала, як виправити становище, щоб не гнівався Юрко. І мені стало шкода його, бо не винен, що зіпсувався зір. Мені хотілося сказати йому щось втішне і приємне, коли долинув далекий звук пострілу. Ми здивовано перезирнулися.

– Що це? – запитав я.

– Хтось вистрілив, – недбало сказав Максим.

– Може, браконьєри? – насторожилась Клава.

– Браконьєри… – Макс зверхньо скривив губи. – Тут ні косуль, ні оленів.

Я помітила, що Юрко не чув ні пострілу, ні нашої розмови, а над чимось міркував, задумливо протираючи скельця окулярів.

– Я хочу води. Ви взяли з собою воду? – вередливо запитала Клава.

Максим і Юрій перезирнулися.

– Звідси недалеко джерело, – сказав Юрій і показав рукою.

– Давай, Клаво, підемо разом, – визвався Максим.

– Еге, йдіть, молодята, – зненацька зірвалося у мене з язика. – А ми почекаємо, ми терплячі.

– Марино! – сторопіла Клава. – А ти завидюща…

Я – мов у рот води набрала, бо таки справді заздрила їй. Лише прикро, що Клавка те відчувала. Вона пішла з Максимом, а я крадькома провела їх поглядом. Здогадувалась, якої води їм забаглося. Скоса зиркнула на Юрка, непоказного, і подумала: а чи наважився б він поцілувати мене? І навіть не уявила собі тої миті, та й не дуже мені того кортіло. Признатися, не хотіла залишатись із ним наодинці, слухати вірші, які починали набридати. Та й зіпсувався настрій через Клаву й Максима.

Враз там, куди пішли Максим і Клава, замигтіло щось, голубе. Хтось біг. Ага, он він, біжить до нас оглядаючись. На ньому лляна синювата сорочка навипуск з мереживом на комірці. Молодий, але старший за нас, чубчик над лобом, вузькі очі. Нижчий від Макса, проте важчий. Його вже помітив Юрко.

Незнайомий вийшов на галявину, оцінююче, непривітно оглянув нас, потім наш транспорт.

– Тут ніхто не з'являвся? – став перед нами, заклав руки в кишені.

Юрко, поправивши окуляри, розглядав його, мов дивовижний експонат.

– Ніхто. А що, ви когось загубили? – грайливо, наче штовхнув мене біс, повела я плечима.

– Товариша. Домовились зустрітись, а його ще нема. І де ж він?! – Незнайомий розгублено роззирнувся навкруги, підійшов до землянки, заглянув усередину, наче там міг сховатись його товариш.

– Сідай, – запросив незнайомого Юра, – почекай свого друга.

Хлопець сів біля мене, й від нього війнуло міцним духом поту, ніби він довго й важко працював. А справді: чого це він і його товариш не на роботі? Я ковзнула поглядом по його грубій, короткопалій руці, порослій рудим волоссям, що впиралася в коліно розчепіреною п'ятірнею з чорними рисками бруду під нігтями. Мабуть, подумала я, порався коло землі. І, щоб Юрко не розпитував про його друга, я встряла у розмову.

– А хто там стріляв, ви не бачили?