Вона ввійшла до хати і через кілька хвилин вер­нулась на веранду з господарською сумкою та згорт­ками, переодягнена в темно-сіре плаття, в чорній косинці.

—   Ми йдемо до Ніни, — сказала.

—   У тебе ж серце...

Мати мовчки пішла. Учні перебрали в неї пакун­ки і сумку. Я опустився на стілець. Хоч би навідав­ся Балюк. Але Роман Гнатович не переступить по­рога, щоб не почуватися ніяково за щось приховане від мене. Я залишився сам із надвередженим бо­лем сумлінням. Один злочин став кроком до нас­тупного. Зловмисник не зупиниться, поки на волі. В своїх діях він вбачав порятунок, утечу від розпла­ти. Відома філософія вбивць. Ні я, ні Великошич до вчорашнього дня нічого їй не протиставили за браком фактів та доказів. До речі, в мене й досі їх не було, крім побічних і різних здогадок. І слід­чий тільки добу тому впевнено вивів на папці пріз­вище злочинця. Тепер коло замкнулася. Хай прос­тять мені Ніна, Шепета і мати, що через прагнення віднайти батькові сліди наклала життям безневин­на жінка. Я того не хотів і не передбачив.

Прости, Ніно!

Я знову почав фарбувати веранду. Від незвички нила шия, зате брудно-сіра стеля поступово зника­ла і новий салатовий колір милував око свіжістю.

До п'яти годин упорався. Нашвидкуруч переку­сив і подався до Будинку культури. О цій порі на вулицях людно: робітники і службовці поспішали з роботи. Зі мною віталися знайомі, деякі з німим запитанням дивилися в очі, але не наважувались відверто спитати про Дубовенко. Розуміли, шо та­ємницю слідства до суда не розголошують.

Вирішив зблизька поглянути на Шмигла, ніби мимохідь потрапивши на базарець. Раз він мене знав, про що свідчила пастка на дорозі, то нічого критись.

Звіддалік помітив під жовтою стіною гурт лю­дей, переважно жінок, і я влився у гомінливу юрбу, пробираючись до базарувальників, що вишикува­лись довгим рядом із дарами своїх городів, садків. На асфальті, купками на газетах і пілках, у коши­ках, відрах і слоїках просились до столу огірки, мо­лода картопля, редька, морква, сливки, яблука, грушки, порічки, аґрус, жерделі... Серед білих хусток налічив усього три кашкети. Їх власники найдужче цікавили мене.

З хвилюванням протиснувся до першого. Ні, не схожий на Шмигла. І другий, і третій теж, а біль­ше нема. Я за інерцією посувався далі вздовж ря­ду. І раптом... на цеглинах сидів, зігнувшись, дядь­ко, міряючи жінці склянкою аґрус. Бачив лише його чорну кепку-семиклинку з ґудзиком у центрі й тонкі засмаглі руки, що вправно насипали зелені бубки. Жінка-покупець приказувала:

—   Повніше, повніше набирайте, не скупіться.

—   Гріх вам таке казати, гріх, — гомонів улесли­во.—У мене чайна склянка.

Я зупинився, придивляючись до чоловіка, чекаю­чи, заки зведе голову. Внутрішнє відчуття підказу­вало— Шмигло. Під бузковою запраною сорочкою вгадувались худі плечі, і вся його постать видавалась щуплою, кволою. Коли жінка розплатилась і він підняв голову, я аж відхилився. Шмигло, його кругловате обличчя, що ніяк не пасувало до хирлявого тіла. Сірі, метушливі й безвиразні очі ковзнули по моєму лиці, й на тонких губах Шмигла заграла запобіглива усмішка.

—   Беріть спасівки. Лишень з дерева. Солодкі, як мед.

А мені спазми здушили горло. Ось він, серед лю­дей, спокійно торгував фруктами, мовби нічого не трапилось, і на ньому не проступала кров, і зов­нішністю нічим не відрізнявся од інших. Пересіч­ний тип із вовчим нутром. Звір, якому вже недовго топтати землю. Вмів тримати себе в руках: виду не подав, що знав мене. Хотілося схопити його за комір, виволокти з натовпу й гукнути: «Люди! Це він убив Дубовенко і ще трьох військових! Він!..»

—   То не берете? — запитав безбоязно, зовсім знахабнівши, впевнений, що його не викрито і того ніколи не станеться. — У мене найсмачніші груш­ки. Не пошкодуєте грошей.

Убивця настійно пропонував мені грушки. Тра­гікомічна ситуація. Вважав мене за дурника. І, щоб не стовбичити перед ним, не випробовувати долі, я вибрався з натовпу. Шмигло був спокійним, і моя поява не насторожила його. Тим гірше для нього.

Я пізно помітив бабу Фросину, щоб вчасно звер­нути вбік і не зустрітися з нею. Вона перестала жувати свої улюблені вафлі й втупилась у мене маленькими злими очима.

—   Тебе ще не вкусила собака? — прошамкала, і з губ та бороди посипались білі кришки на кінці чорної хустки. — А вкусить. Господи, царство їй не­бесне!— осінила себе хрестом. — Яка ж гарна і мила. Пушла, пушла!.. — почала відганятися лата­ним кошиком од вдаваних собак, крутячись на місці.

Мовчки обминув її і пішов. Благав дощу і злов­тішно всміхався, уявляючи, як спотворитьсяоблич­чя Шмигла, коли потрапить у нашу засідку. Аби скоріше задощило. Поглянув на небо: всіяне рід­кими білими хмарками, воно не віщувало непогоди, принаймні на сьогодні. І ластівки високо-високо.

Мати ще не вернулась. Я потинявся по подвір'ю, визбирав скручені смужки жерсті, посидів трохи на лавці й подався в хату. Двері веранди залишив від­чиненими, щоб вивітрився гострий запах фарби. Ліг на диван, відзначивши, що часто почав на ньому товктися, мов Обломов. Не думав про Шмигла. Розслідування вважав закінченим. І вирок суду пе­редбачав. Мене турбувало інше: де покоїлись ос­танки батька та двох військових? Чи витримає ма­терине серце, коли дізнається про наслідки пошу­ку? Адже вона змирилась, що батько пропав без­вісти, впокорилась долі. Навіть гадки не мала, що він десь тут, наче невідомий солдат, як та жінка в глинищі.

Моє одруження, свято нашої любові затьмарю­валося материним розпачем, від якого мені її не вберегти. Сумління підказувало, що доведеться за­чекати, поки вляжуться пристрасті. Оля, впевне­ний, погодиться, і Сава Архипович зрозуміє. Ви­значна врочистість не повинна скидатися на похорон чи поминки. І все ж, скільки б не минуло часу, ми із залишками смутку і непоправної втрати роз­почнемо подружнє життя. Така вже людська па­м'ять: з неї ніщо за наказом чи бажанням не зникає. Гіркий осадок на довгі роки нишком оселиться в наших серцях. Я заздалегідь починав до нього звикати.

На веранді затупали кроки. По ході впізнав ма­тір. Ось вона на кухні відчинила буфет, напевне, взяла рюмку, рипнули дверцята аптечки. Я встав і заглянув на кухню: мати накапувала валер'янку, ворушачи знекровленими губами. Скосила на мене зажурені очі. Випила ліки й сіла на стілець. Від­чужено втупилась у скатертину, зморено звела ру­ку, зсунула на шию чорну косинку. Нудотно-солод­кі пахощі валер'янки підсилювали відчуття триво­ги, наче в лікарняній палаті з важкохворими.

—   Поховали Дубовенко, — заговорила тихо, на­че сама до себе. — І Ніна зовсім сирота... Поза­вчора сміялась, прибирала в класі. Раділа, що мати з Криму привезе мушлі... Кругла сирота. Жениш­ся — заберу її до себе.

—   Забереш, мамо, забереш, — я обійняв її за плечі, звів, безвільну, обважнілу, повів до кімна­ти. — Полеж, заспокойся.

Вона слухняно, мов провинне дівчатко, далася вкласти себе в ліжко. Лягла на бік, підклавши під щоку долоню, заплющилась зітхнувши. Я вкрив матір літньою ковдрою і навшпиньки вийшов. Опу­стився за свій стіл. У хаті запанувала безутішна тиша, мовчазна безнадія. І я не мав куди від неї сховатись. Мене тримав у хаті телефон, дзвінок слідчого, якщо йому знадоблюсь.

Чим займався вчора і сьогодні Великошич, якщо обстеження і експертиза не виявили ніяких слідів на місці злочину? Розставляв пастки на Шмигла? Збирав додаткові факти, докази? І вже вкотре спливло, запитання: з яких міркувань і причин від­сторонив мене від подальшого розслідування? Чо­му? Щоб довести мою неспроможність і показати своє вміння? Надто примітивно для Сергія Анто­новича, не з того тіста він зліплений, щоб тішити своє самолюбство. Досі я за ним того не помічав. Навпаки: на помилках він мене вчив, аналізував закінчені мною справи, щедро передавав свій до­свід.

Зненацька задзвонив телефон, і я аж здригнувся від несподіванки. Поквапливо здійняв трубку.

—   Слухаю.

Десь далеко, на другому кінці дроту, хтось схви­льовано дихав і таємниче мовчав.