– Слухаюсь, Дмитре Юхимовичу. Зранку я розмовляв а Табурчаком. Не признається, що втік з відрядження. Вважаю, що інженер жив у Шулешко і, мабуть, у неї бачився з сином. Може, навіть після тренування. От лише свідків… – Я безпомічно розвів руками.
– Н-да, свідків нема… – Скорич покахикав і продовжив: – Одні потерпілі. А з Русланом – наче у затяжному стрибку.
– А все через той дзвінок додому, – сумно зазначив я. – Після перерви зайду до Шулешко, а потім на пляж.
– Добре. Чекатиму вашого дзвінка.
Я забіг у кафе «Чайка» щось перехопити. Оглянув залу, але ніде не побачив продавщиці. А часом не заходив до неї Табурчак? Погано, якщо випередив мене і розповів про мою підозру. Тепер вони могли змовитися і все одностайно заперечувати. У мене від тої думки погіршав настрій. Швиденько, без апетиту, перекусив. Потім заскочив до універмагу і на другому поверсі знайшов секцію трикотажу. Три молоді продавщиці в синіх халатах статечно походжали поміж довгими рядами з розвішаним крамом. Я звернувся до однієї – цибатої, мов журавель.
– А де Раїса Гаврилівна?
– О боже! Скільки питати цю Райку?! – презирливо-заздрісно випалила. – Наче земля на ній клином зійшлася. Нема її. Нема!
– А хто її питав?
– Що, ревнуєте? – єхидно примружила товсті, масні, фарбовані вії, що ледве не склеювались. – Ревнуєте? Та питав один балухатий здоровань, потім…
– Ти, Стасю, не патякай, прикуси свого язика, – перебила їх друга продавщиця і повернулася до мене: – У Раїси сьогодні відгул.
Ось воно невезіння: якщо Табурчак не застав Шулешко в універмазі, то йому ніщо не перешкодило зустрітися з коханкою на квартирі. Важка розмова буде з нею.
Йшов вулицею Свердлова. Не дуже вірилося, що Шулешко вдома. У таку погоду всидіти в чотирьох стінах молодій жінці, не обтяженій сімейними турботами, власниці машини, важко. Я ще раз обміркував факти, які в мене були. Всі вони стосувалися Табурчака і його коханки. Лише один стояв окремо: Руслановий дзвінок додому. І я вперше подумав… Ні, це вже манія недовір'я, справжнісіньке безглуздя – сумніватись у щирості матері, тим паче вважати її причетною до зникнення сина. Чи не напік я голови на сонці? Вкрадалися лихі здогадки, бо тільки тон дзвінок я сприймав беззастережно і не збирався його перевіряти. Тільки дзвінок. Втім, як дізнатися, підтвердити, чи справді він дзвонив? Ніяк. Мусив погодитись: Табурчаки, якщо навіть у чомусь винні, мали залізне алібі. Проте я не чув, щоб у наш час батьки вкорочували віку своїм дітям.
Віддалік побачив будинок, де жила Шулешко. Завважив: фіранка на вікні великої кімнати зсунута. Очевидно, господиня недавно поралася на балконі. Он і білизна на мотузці. Вже намірився перейти на лівий бік вулиці, як з-за грубого стовбура акації виткнулась голова базарувальниці. Жінка мене помітила й звелася з ослінчика. І чим менше залишилося кроків до неї, тим виразніше відбивалася на її обличчі тривога. – Напевне, Віталик сказав, що я з міліції, ось і побоювалася, щоб не оштрафував за торгівлю у недозволеному місці.
– Зе… зернят не хочете? – затинаючись запитала. – Смачні, сьогодні смажені.
В її голосі бриніли сльози, і очі волого блищали. Хм, чого б то? Невже так злякалася мене?
– Дякую. Іншим разом, – відповів. – Чого це ви опинилися на Свердлова? На Декабристів більше покупців.
– Мені багато не треба. Мені аби… А ви знову… – базарувальниця зиркнула на вікно Шулешко.
– Що – знову? – насторожився я.
– Не хочете зернят, – схитрувала.
Зрозумів, що вона здогадалася, до кого я йшов. Отож і того разу бачили мої відвідини, коли проводжав мене Віталик. Подумав: недарма вона тут, переслідувала якусь мету. Але яку саме і навіщо? Сьогодні базарувальниця ніби чимось схвильована: ледве стримувала сльози й розпач, і через те не стежила за своєю вимовою – шепелявила ще дужче. І мала вигляд зовсім неохайний – блякла сукня зім'ята, біля вуха на шиї чорні відбитки трьох пальців, мабуть почухала, як засвербіло.
– А на цій вулиці сьомого ви теж торгували?
– Сьомого… – повторила жінка з важким зітханням, похитала головою. – Була й тут.
– Коли? Ви ж на Декабристів сиділи до вечора? – Я пам'ятав нашу попередню розмову.
– Після полудня, – мляво відповіла.
У мене складалося враження, що базарувальниця щось знала, але ніяк не наважувалася розповісти. Її одутле зморшкувате лице було втомлене, а в погляді маленьких запалих очей – відчай. Чого їй заманулося на Свердлова, коли сонце найдужче смажило землю? О, адже о третій годині Руслан вирушив на тренування разом з Віталиком! О третій. Після полудня…
– І ви нічого не бачили?
Жінка сіла на стільчик, тернула рукавом по спітнілому лобі.
– Ви про хлопчину? – боязко запитала.
– Еге, чи не збила машина.
– Ні, не бачила. А коли б що – люди балакали б. Е-хе-хе, чоловіче… – стулила скорботно губи.
Звісно, Віталик розповів їй про Руслана. От і перейнялась чужою бідою. А ще майже щодня зустрічалася з ним, пригощала зернятками. У самої, мабуть, теж е онуки. А я вже подумав, що вона приховувала якусь таємницю. Просто хотіла погомоніти зі мною, побідкатись, як це часто роблять жінки, щоб розвіяти свою печаль. Кортіло дізнатися, чи скоро розшукаю хлопчину.
Я перейшов вулицю й опинився біля будинку. На лавці – нікого. У під'їзді стояв дитячий візок. Піднявся на другий поверх. Крізь двері шостої квартири чути джазову музику. Я натиснув кнопку дзвінка. Ніхто не озвався. Авжеж, Шулешко не чула. Хоч виважуй двері. Загримів кулаком… Музика заграла голосніше, потім стихла. Нарешті клацнув замок. На обличчі Раїси Гаврилівни здивування.
– Це ви?! – не поспішала застебнути свій блакитний халат, під яким лише рожевий купальний костюм.
– Я. До вас, – намагався дивитися в її голубі очі.
– Заходьте, якщо не боїтесь, – лукаво запросила.
У коридорі глянув на підставку для взуття. Серед жіночих туфель і босоніжок тих, чоловічих, з латуневими накладками не було. У квартирі не пахло тютюновим димом.
– Я оце приїхала і відразу у ванну, – говорила Шулешко. – Вся пропахла бензином.
Вона завела мене до великої кімнати, де грав магнітофон, зробила тихше музику, застебнулася. Не помітив на її обличчі ні настороги, ні ляку. Невже Табурчак не сказав їй про мою підозру! Продавщиця поводилась так, наче я завітав до неї в гості.
– Чим вас пригостити? – запитала. – Коньяком чи шотландським віскі?
– Дякую, Раїсо Гаврилівно, я на роботі.
– Ох, ця работа… – вільно розсілася у кріслі. – Через неї марнуються найкращі літа. А там, дивись, уже старість, хвороби…
– Може, й так, – погодився. – У мене до вас…
– Куди ви спішите? – удавано обурилась. – Чи вам заборонено розмовляти з молодими жінками на вільні теми? Хоч трохи, – капризно надула губи. – Я геть знудилась. О, зачекайте.
Шулешко загадково глянула на мене й вийшла з німіти. Нехай. Я міг одразу припинити її фривольний тон, але навмисне не помічав його, щоб приспати її пильність. До речі, вона сама забудеться, і тоді мені буде легше довідатись про те, що мене цікавить. Вона з'явилася сяюча, з мискою полуниць.
– Від цього ви не відмовитесь, – переможно сказала й поставила миску на стіл.
– Ягоди добірні, свіжі – тільки з грядки.
– Справді не відмовлюсь, – поклав одну в рот.
– Власні, півгодини як з дачі, – похвалилася господарка.
Я ледве не вдавився. Дача! У неї дача!
– З якої дачі?
Шулешко розгубилася лише на мить, і я те помітив.
– Моєї подруги. Оце зранку поїхали з нею, вибрали огірків, нарвали черешень, – весело відказала.
Я сидів ніби на голках. Ненароком прохопилася Шулешко і тепер кусала собі лікті. Якщо її брат Василь Кисюра – Хрипливий, то ясно як день: він ховався на дачі. Знайти її не проблема. Мені кортіло швидше піти звідси, але щоб не викликати підозри своїм поспіхом, я залишився. Вдав, ніби повірив їй, і більше не цікавився дачею.
– Раїсо Гаврилівно, мені відомо, що до вас сьомого заходив Руслан, – байдуже сказав.