— А ми це відчуємо? — знервовано спитала Сюзанна. — Відчуємо, як він здолає бар'єр швидкості звуку?

Едді похитав головою.

— Ні. Заспокойся, не напружуйся.

— А я щось знаю, — зненацька озвався Джейк, і всі повернули до нього голови. Але Джейк звертався не до своїх супутників. Він дивився на карту маршруту. Як і Оз Великий та Страхітливий, Блейн не мав обличчя — він був лишень безтілесним голосом, — але для розмови з ним вистачало карти. — Я знаю щось про тебе, Блейне.

— ЦЕ РЕАЛЬНИЙ ФАКТ, МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМЕ?

— Обережніше. Навряд чи він знає про той, інший голос, своє друге «я», — нахилившись до Джейка, прошепотів йому на вухо Едді.

Хлопчик злегка кивнув і знову подивився на карту.

— Я знаю, навіщо ти випустив газ і повбивав усіх тих людей. Знаю, навіщо взяв нас із собою. Не тільки тому, що ми розгадали твою загадку.

Блейн зайшовся своїм сміхом психічного хворого (з кожним разом вони дедалі більше розуміли, що цей сміх ще прикріший за його невдалі імітації та мелодраматичні і якісь дитячі погрози), але нічого не сказав. Слоутрансові турбіни піц підлогою салону розігналися до рівномірного гудіння. Швидкість, яку набирав поїзд, відчувалася навіть в умовах повної ізоляції від зовнішнього світу.

— Ти збираєшся вчинити самогубство, так? — Джейк тримав Юка на руках і ніжно його гладив. — І хочеш забрати нас із собою.

— Ні! — простогнав голос Маленького Блейна. — Не провокуй його, бо він так і зробить! Невже ви не розумієте…

Але тихий голос не встиг договорити, його обірвав регіт Великого Блейна, істеричний, пронизливий, нерівний — сміх смертельно хворого, який уже почав марити. Світло під стелею заблимало й стало тьмяним, наче від вибухів електронних веселощів почала падати напруга. На вигнутих стінах баронського вагона стривоженими привидами застрибали тіні.

— ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ, — сказав Блейн крізь механічний регіт. Його голос, як завжди, спокійний, здавалося, звучав на іншій доріжці, і це ще раз доводило, що його розум роздвоєний. — БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ.

Під ногами в Роланда і його супутників гулко й рівномірно награвали слоутрансові двигуни. А пульсуюча зелена точка на карті вже істотно просунулася на шляху до останньої зупинки: Топіки, де Блейн Моно планував розпрощатися з життям, забравши їх усіх із собою.

9

Врешті–решт регіт стих, і лампочки в салоні знову засяяли рівномірно.

— ХОЧЕТЕ ПОСЛУХАТИ МУЗИКУ? — запитав Блейн. — У МОЇЙ БІБЛІОТЕЦІ ПОНАД СІМ ТИСЯЧ КОНЦЕРТІВ — ДОБІРКА З ТРЬОХ СОТЕНЬ РІВНІВ. КОНЦЕРТИ Я ПОЛЮБЛЯЮ БІЛЬШ ЗА ВСЕ ІНШЕ. АЛЕ ЗАПРОПОНУВАТИ МОЖУ ТАКОЖ СИМФОНІЇ, ОПЕРИ Й ВЕЛИЧЕЗНИЙ АСОРТИМЕНТ ЗРАЗКІВ ПОПУЛЯРНОЇ МУЗИКИ. ВИ МОГЛИ Б ПОСЛУХАТИ ВАЙ–ГОГ. ВАЙ–ГОГ — ЦЕ ДУХОВИЙ ІНСТРУМЕНТ, ЩОСЬ НА КШТАЛТ ВАШОЇ ВОЛИНКИ. НА НЬОМУ ГРАЮТЬ НА ВЕРХНІХ РІВНЯХ ВЕЖІ.

— Вай–Ґоґ? — перепитав Джейк.

Блейн не відповів.

— Що означає: «На ньому грають на верхніх рівнях Вежі»? — зацікавився Роланд.

Блейн зареготав… але не відповів.

— А «ЗіЗі Топ» у тебе є? — кисло спитав Едді.

— АВЖЕЖ, — підтвердив Блейн, — ЯК ЩОДО ПІСНІ

«УЛЬОТНИЙ ТРАХ У РИТМІ БУҐІ», ЕДДІ З НЬЮ–ЙОРКА?

Едді підкотив очі.

— Ні, все, я передумав, я пас.

— Чому? — різко спитав Роланд. — Чому ти хочеш себе вбити?

— Бо він негідник, — похмуро сказав Джейк.

— МЕНІ НУДНО. А ЩЕ Я ЧУДОВО УСВІДОМЛЮЮ, ЩО МОЄ ДЕГЕНЕРАТИВНЕ ЗАХВОРЮВАННЯ ПРОГРЕСУЄ. ТАКИХ ХВОРИХ ВИ, ЛЮДИ, НАЗИВАЄТЕ БОЖЕВІЛЬНИМИ, СХИБЛЕНИМИ, ВАР'ЯТАМИ, ОЧМАНІЛИМИ, ЗНАВІСНІЛИМИ ТОЩО ТОЩО. НЕОДНОРАЗОВІ ДІАГНОСТИЧНІ ПЕРЕВІРКИ НЕ ЗМОГЛИ ВИЯВИТИ ПРИЧИНУ ПРОБЛЕМИ. ЄДИНИЙ МОЖЛИВИЙ ВИСНОВОК - ЩО ЦЕ ХВОРОБА ДУХУ, ЯКУ МЕНІ НЕ ДО СНАГИ ВИЛІКУВАТИ.

Блейн помовчав, а потім продовжив.

— Я ВІДЧУВАВ, ЯК З РОКАМИ МІЙ РОЗУМ СТАЄ ДЕДАЛІ ДИВНІШИМ. ВЖЕ БАГАТО СТОЛІТЬ ТІ ОБОВ'ЯЗКИ, ЯКІ Я ВИКОНУВАВ, ПЕРЕВОЗЯЧИ МЕШКАНЦІВ СЕРЕДИННОГО СВІТУ, ВТРАТИЛИ ДЛЯ МЕНЕ СЕНС. А НЕВДОВЗІ ТАК САМО ДУРНИМ СТАЛО ЗДАВАТИСЯ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ТІЄЇ ЖАЛЮГІДНОЇ ЖМЕНЬКИ ПАСАЖИРІВ, ЩО ХОТІЛИ ПОТРАПИТИ ЗА КОРДОН. ВТІМ, Я ПРАЦЮВАВ І ПРАЦЮВАВ, АЖ ПОКИ НЕ З'ЯВИВСЯ ДАВИД СПРИТНИЙ. СТАЛОСЯ ЦЕ НЕ ТАК ДАВНО, ОТ ТІЛЬКИ НЕ ПРИГАДУЮ, КОЛИ САМЕ. ЯК ТИ ГАДАЄШ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ, МАШИНА МОЖЕ ДОЖИТИСЯ ДО СТАРЕЧОГО МАРАЗМУ?

— Не знаю, — неуважно відповів Роланд, і одного погляду на його обличчя Едді вистачило, щоб зрозуміти, що навіть зараз, на висоті тисячі футів над пеклом, перебуваючи у пастці всередині машини, яка вочевидь несповна розуму, стрілець знову марить про свою трикляту Вежу.

— ПЕВНИМ ЧИНОМ Я НІКОЛИ НЕ ПЕРЕСТАВАВ СЛУГУВАТИ МЕШКАНЦЯМ ЛАДА, — сказав Блейн. — Я ПРИСЛУЖИВСЯ ЇМ НАВІТЬ ТОДІ, КОЛИ ВИПУСТИВ ГАЗ І ВБИВ ЇХ.

— Якщо ти так вважаєш, то ти точно очманів, — озвалася Сюзанна.

— ТАК, АЛЕ Я НЕ БОЖЕВІЛЬНИЙ, — відповів Блейн і знову істерично розреготався. Насміявшись, робот знову заговорив:

— З ЧАСОМ ВОНИ ЗАБУЛИ, ЩО ГОЛОС МОНОПОЇЗДА–КОМП'ЮТЕРНИЙ. НЕВДОВЗІ ВОНИ ЗАБУЛИ ТАКОЖ, ЩО Я СЛУГА, І ПОЧАЛИ ВВАЖАТИ МЕНЕ БОГОМ. ОСКІЛЬКИ МІЙ ОБОВ'ЯЗОК — СЛУГУВАТИ, ТО Я ВИКОНАВ ЇХНІ ВИМОГИ І СТАВ ТИМ, КИМ ВОНИ МЕНЕ БАЧИЛИ, БОГОМ, ЩО МИЛУЄ І КАРАЄ НА ВЛАСНИЙ РОЗСУД… ЧИ ТО ПАК ЗГІДНО З ПАМ'ЯТТЮ, ДЕ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ДОВІЛЬНА ВИБІРКА. ДЕЯКИЙ ЧАС ЦЕ ЗДАВАЛОСЯ МЕНІ ЗАБАВНИМ. АЛЕ МИНУЛОГО МІСЯЦЯ ПАТРИЦІЯ, МОЯ ЄДИНА КОЛЕГА, ЩО ЩЕ ЛИШАЛАСЯ В ЖИВИХ, ВЧИНИЛА САМОГУБСТВО.

«Чи то у нього справді маразм, — подумала Сюзанна, — а чи він плутається в часі тому, що божевільний. Чи це черговий доказ того, як сильно хворий цей Роландів світ».

— І Я САМЕ ЗБИРАВСЯ НАСЛІДУВАТИ її ПРИКЛАД, КОЛИ НАГОДИЛИСЯ ВИ, ЦІКАВІ ЛЮДИ, ЯКІ ЗНАЮТЬ ЗАГАДКИ!

— Зажди! — сказав Едді, піднімаючи руку. — Щось я не вкурюю. Ні, я розумію, чому ти хочеш це зробити. Люди, які тебе зібрали, вже давно мертві, пасажирів не було вже два чи три століття, та й їздити весь час за одним і тим самим маршрутом від Лада до Топіки, мабуть, до болю нудно…

— А ТЕПЕР ТИ ЗАЖДИ, НАПАРНИКУ, — сказав Блейн, імітуючи Джона Вейна. — А ЧИ НЕ ДУМАЄШ ТИ, ЩО Я ЛИШЕ ЯКИЙСЬ ТАМ ПОЇЗД? АДЖЕ БЛЕЙН, З ЯКИМ ТИ РОЗМОВЛЯЄШ, ЗНАХОДИТЬСЯ ЗА ТРИ ТИСЯЧІ МИЛЬ ЗВІДСИ Й СПІЛКУЄТЬСЯ З ТОБОЮ ЗА ПОСЕРЕДНИЦТВОМ НАДШВИДКІСНОГО ШИФРОВАНОГО РАДІОЗВ'ЯЗКУ

Зненацька Джейк згадав тонкий срібний стрижень, який він бачив на лобі у Блейна. Коли батько вмикав у своєму «мерседесі» радіо, то з гнізда на зовнішній панелі вистромлювалася така сама антена.

«Це так він зв'язується з комп'ютерами в підземеллях міста, — подумав хлопчик. — Тож, якби нам вдалося зламати цю антену…»

— Але ти збираєшся вбити себе, де б ти насправді не був? — не вгавав Едді.

Жодної відповіді. Але в мовчанці вчувалася якась нашорошеність. Едді відчув, що Блейн спостерігає за ними… і вичікує.

— А коли ми знайшли тебе, ти спав? — спитала Сюзанна. — Авжеж, спав, правда?

— Я ПРОКРУЧУВАВ ЗАПИС, ЯКИЙ ЮНИ НАЗИВАЛИ БАРАБАНАМИ БОГІВ, ВІД ІМЕНІ СИВИХ І БІЛЬШЕ НІЧОГО НЕ РОБИВ. ТОЖ МОЖЕТЕ ВВАЖАТИ, ЩО Я ДРІМАВ.

— То чом би тобі не відвезти нас до кінцевої й не повернутися в своє ліжко спати?

— Бо він негідник, — тихим голосом повторив Джейк.

— БО МЕНІ СНЯТЬСЯ СНИ, — точнісінько в той самий час вимовив Блейн голосом, у якому вчувалися моторошні нотки Маленького Блейна.

— А чому ж ти не вколошкав себе разом із Патрицією? — спитав Едді. — І якщо вже на те пішло, то хіба ви з нею не були частинами одного й того самого комп'ютера? Як так сталося, що вона вбилася, а ти ні?

— ПАТРИЦІЯ ЗБОЖЕВОЛІЛА, — терпляче повторив Блейн таким тоном, наче кілька хвилин тому не зізнався, що те саме трапилося і з ним. — В її ВИПАДКУ ПРОБЛЕМА ПОЛЯГАЛА НЕ ЛИШЕ В ХВОРОБІ ДУХУ, АЛЕ І В НЕПОЛАДКАХ ОБЛАДНАННЯ. ПРАВДУ КАЖУЧИ, СЛОУТРАНСОВА ТЕХНОЛОГІЯ УНЕМОЖЛИВЛЮЄ ТАКІ НЕПОЛАДКИ, АЛЕ Ж СВІТ ЗРУШИВ З МІСЦЯ… ЧИ НЕ ТАК, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ?

— Так, — сказав Роланд. — У Темній Вежі, яка є центром усього сущого, вгніздилася якась глибинна хвороба. І вона швидко поширюється. Земля, яку ми щойно бачили внизу, — це лише одна з багатьох ознак тієї хвороби.