Дмитро не належав до тих активістів, що без відпочинку працювали по селу, ходили з хати в хату, агітували людей до вступу в колгосп. І заяву поніс не зразу. Уважно читав і перечитував газету, прислухався до розмов у сельбуді і думав, думав до глухого болю в голові. Виходило: попрощатись із усім устоєним, одноманітним, але звичним життям було важче на ділі, аніж у мислях. Часто, коли слухав запальні промови двадцятап'ятитисячників, радянських та партійних працівників, думка злітала до хвилюючих верховин, розкривала з завіси прийдешнього ясні картини людської долі. Але коли залишався на самоті, обступали сумніви, сірі, немов осіння негода, і ціпкі, неначе коріння. Він розумів, що колективне життя має бути багато кращим од теперішнього, але й передбачав: нелегко, ой, нелегко буде зразу перевернути такі гори. Скільки на це часу піде, поки призвичаїться селянин до великої справи! І в дрібному господарстві ледве раду даси. А це ж тисячі людей! Та кожен зі своїм характером, зі своїми особливостями, та кожен привик не до гурту, а все до себе таскати, про своє гніздо піклуватися. Роки на це підуть.

Ніколи думки не були такими різнобійними і непостійними, ніколи так не мінялися настрої, від радісного хвилювання до болючих обривів серця. І Дмитро з дня на день відкладав вступ до колгоспу.

А одного вечора, коли Іван Тимофійович, уже сердячись, почав говорити з ним про те саме, Дмитро звернувся до своєї сім'ї:

— Мамо, Югино, як ви думаєте — пора нам записуватись?

Докія покинула прясти, склала руки на колінах, потім промовила тихо і без запинки — видно, не раз думала про це:

— Ми не кращі за людей і не гірші. Куди громада йде, туди й наша дорога. Сам будяком при дорозі не проживеш. А втім, голова всьому тепер ти, — міркуй. — І знову почала прясти, але веретено не так проворно крутилось в її руках і частіше обривалася нитка.

— Пора вже занести заяву, — погодилась Югина, колихаючи Андрійка.

Дмитро повеселішав, зрадів, що в його сім'ї нема того надриву і розгубленості, як у багатьох родинах середняків.

«Коли щось і негаразд напочатку буде в колгоспі — не лаятимуть мене», — ворухнулася обережна думка і сам поглузував із себе: нелегко викорчовувати усе старе. Багато правди було в словах Свирида Яковлевича і Сніженка.

Прояснюючись, із трепетом сів писати заяву. Він чув на зборах, як треба писати цей документ, але ж хіба все запам'ятаєш? Про більші діла тоді думалось.

За вікном стояла місячна ніч. Дужі вітри кришили на шмаття білі хмари, і пересохле дерево хати обзивалося низьким мелодійним рокотанням.

«Заява», — великими літерами вивів Дмитро і задумався.

Чого не згадалось тепер? Усі дороги і стежки його життя, переплітаючись, звідусіль поспішали до сьогоднішньої днини, як поспішає гаряча кров до серця. Течії думок перехрещувались одна з однією, наливали тіло хвилюванням, розстеляли картини минулого і прийдешнього. Вдалині побачив обрис свого батька і аж здригнувся.

«Яке б то щастя було, коли б він дожив до цих днів… Він міг би і головою бути… Це прийшов би до матері… Або пішли б удвох, батько і син, по новому полю поміж золотими пшеницями. Самі ж з людьми виростили їх, щоб достаток, а не злидні ходили по селу, щоб зерном наскрізь пропахли повні засіки»…

«Дорогі товариші колгоспники. Прошу вас, прийміть мене у свою нову сім'ю. Хочу жити й працювати з вами, як учить нас товариш Сталін. Буду працювати так, щоб не совісно було глянути в очі своїм рідним радянським людям».

Одірвав подобрілі очі від аркуша і побачив: за ним, покинувши роботу, уважними поглядами стежили дружина і мати. І знову згадав батька. Тепер йому замість батька буде Свирид Яковлевич… І невимовно теплі почуття ожили до свого найкращого порадника і старшого друга…

«Дурний я, дурний, чому раніше не увійшов у велику родину?»

Хвилюючись підійшов до дружини і мовчки сів біля неї… На другий день розгулялась така лапата віхола, що за кілька кроків нічого не було видно. І Дмитро, часто закриваючи очі рукавом критого кожушка, попрямував до сільради. Незвична тривога і радість мінливими хвилями боролися в його душі. Було то хороше, то боязно, неначе щось відривалося безповоротно і назавжди, але й прибувало нове, добре чуття. Так у нього на душі було колись в далеку давнину, коли вперше з острахом почав перепливати Буг. І знову хвилювало і тривожило майбутнє, нерозгадане, неясне, в яке хотілося заглянути хоча б краєчком ока.

Роздумуючи, мало не збив з ніг господаровитого Олександра Підіпригору, рідного дядька Василини.

— Дмитро? Здоров, здоров! — зрадів чоловік і довго, якось питальне і непевно тримав у своїй руці Дмитрову руку. — Ну й мете! Світу ясного не видно. Куди поспішаєш? Не в сільраду?

— Туди ж.

— І я туди, — зітхнув.

— Викликають?

— Та ні, сам іду. Іду й не знаю, як його правильно піти по шляху: чи вперед, чи затриматись трохи. Ех ти, чортова задача, — вдарив рукою по шапці, скидаючи пухке гніздо снігу. — Загальмувати себе — послухай людей — якось не виходить, незручно, а вперед рушиш — страшнувато. Ти думаєш: це перший раз зриваюся нести заяву? Вона в мене на складках уже аж просвічується. От дійду до середини дороги, та й назад — додому. А дійду до хати — знову до сільради, до людей тягне. Бо й дома тепер такі порядки — краще не згадуй. Баба почула: будуть жінок усуспільнювати. Ну й поїдо'м їсть — не записуйся та й не записуйся, бо й утоплюся, і рогачі на твоїй голові потрощу. Бо, каже, у колгоспі все усуспільнять і всіх під одну ковдру поволочать спати. І так цією куркульською видумкою в'їлася в печінки, що не витримав я:

«Який тебе дідько, таку стару, під ковдру поволоче. Було б кого. Бачила ж — соз у нас був і не усуспільнював вашого брата». А вона мені: «Що ти тямиш, луб'я мочене, — не я ж вигадала — люди говорять. Воно соз созом, а це друге діло. Щоб я твого духу в тому колгоспі і не чула і не бачила…». А син із дочкою, комсомольці, на своєму вперлися; «Без тебе запишемося, батьку, як не підеш за людьми». І запишуться, холерячі діти. Знаю їхній характер. От задача! Коли б міг, заховався б на цей час у якусь діру, щоб, як заєць під корчем, пересидіти, поки воно розвидниться.

Дмитро з подивом помічає, що і в його душі є багато тих самих хвилювань, сумнівів, що зараз прорвалися в завжди стриманого Олександра Петровича. Але водночас почуває і якусь перевагу над ним. Коли б запитали Дмитра, в чому корениться ця перевага, він не знав би, що й відповісти, але вона дзвеніла зараз в його крові, як оті невколисані живучі слова Свирида Яковлевича, двадцятип'ятитисячників, як слова дорогих книг вождя, до яких завжди торкався з глибоким внутрішнім трепетом, бо, привикши образно мислити, він ніколи не роз'єднував творів од образу великого творця.

— Та й за добро, коли подумаєш, опаска бере, — продовжував Олександр Петрович. — Скажемо, у мене ж сякі-такі конячата, як не є, а хвостами крутять. А в другого тільки й худоби, що куцихвоста курка гребе на смітнику. Та й у тебе ж коненята є…

Ці слова за живе задівають Дмитра; він, щоб заглушити якийсь внутрішній щем, швидше звичайного починає говорити:

— Що там коні, Олександре Петровичу. Коні —.діло нажите…

— Нажите то нажите, але нажив їх власним горбом. У мене, повір, з десять шкур злізло, поки я стягнувся на худобу. Коли заробляв ту копійчину, то мозолями, як п'ятаками, обріс. Зріжеш їх, а в ямках — води налий — втримається.

— Це ви правду кажете. Так і я на свої стягався. І от, скажемо, пошесть — пропали ваші коні. Що тоді робити?

— І не кажи такого. Не кажи. Тоді спускайтесь, куме, на дно і не тратьте сили. Бо стільки мені не жити, скільки літ стягався на своїх дерешів.

— А коли в колективі загине пара коней, прожити можна? — впевненіше звучить слово в Дмитра.

— Та можна. Це вірне слово, — задумується Олександр Петрович. — Однак і страшно стає: як це я розлучуся із ними? Привик прямо як до людини.

— А я без жалю розлучаюся зі своїми, — ледве не зітхнув Дмитро.