Спасибі, що так свого голову возвеличила, — усміхнувся Кушнір, хоча й добре розумів, що останні слова не його стосуються.

— Ой, ні! Це не про вас таке говориться. Хто ж не знає, що ви день і ніч працюєте в колгоспі, справно працюєте. Тільки те, що нашим ланкам наділили не ту землю, зобидили нас. Ну, а. досада не проходить зразу, особливо у нас, у жінок, — всміхнулась так, як часто уміла: неначе зверхньо глузувала сама із себе.

І ці слова розвеселили Кушніра.

— Так. Винен я, — погодився. — Тепер усім, чим зможу, пособлятиму вам. Добрива трохи більше відпущу, не постидаюсь передати… Дуже вірно ти, Югино, про людську радість сказала. Це таке діло. Коли били мене за відставання колгоспу, ну, сидів, прямо тобі, як у дерево защемлений. Голову в плечі вбереш, таким маленьким-маленьким, як горобеня, хочеш зробитися, щоб зовсім не бачили тебе. Не бачили. А тепер, коли почали спинатись на ноги, по-інакшому, веселіше на світ, на людей дивишся. І голос в тебе впевненішим стає, наче в диктора, що першим день починає. І хода твердіша. Вже й посміятись з когось із легкою душею можеш, і гримнути на когось не побоїшся… Що вам зараз потрібно? Що?

— Треба завтра чи післязавтра на торішні бурячища вивезти курей.

— Хто так порадив?

— Їздила до старшого агронома.

— До Васильєва? — зразу прояснів Степан Кушнір. — Хороший агроном. Душа-чоловік.

— Дуже порядна людина, — кивнула головою Югина. — Все міркує, як би йому лише в одному колгоспі працювати. «Квітучий сад тоді з села зробив би» — каже. Вам привіт передавав і лаявся, що з шлейфуванням спізнюєтесь.

— Шарпають його на всі боки. Напевне, і тепер очі од безсоння розпухли і стали червоними, як у кролика. Нелегкий хліб у чоловіка, — розважливо промовила Докія. — Це тільки об'їздити всі колгоспи, та й то скільки днів потратиш. А він не: такий, що лише з брички на поля поглядає та в правління телефоном дзенькає, зведення вичитує… Роботяща людина.

— Чому ж він радить так рано вивозити курей?

— Каже, що це поможе знищити розсадники довгоносика, і потім кури вже не будуть зривати молодих листків буряка, а лише шукати шкідників.

— Добре. Завтра ж пошлю майстрів полагодити торішні курники, а післязавтра вивозьте птицю на поле. Для вас, як добрий зять тещі, на всі поступки піду. На всі!

— Теж мені добрий зять, — усміхнулась Докія, знаючи скупість Кушніра.

— Тільки годі вже сердитися. Годі. Об'являю перемир'я. Не так-то легко мені за всім допильнувати. А ще коли свої починають довбати, зобижатись… Всього доброго вам, — попрощався з жінками і пішов до правління колгоспу.

— Чи не наш Андрій городами чеше? — зупинилась Докія. — Так і є. От шалений хлопчисько. Знову, певне, до батька бігав. — Покрученою стежкою, поміж високо зжатим бадиллям кукурудзи, швидко біг невеликий проворний хлопчик, і Югина радісно пішла назустріч своїй дитині.

— Мамо! Наш тато не скоро повернеться додому. З дядьком Варивоном підуть на Буг бити остями рибу.

— От невгомонні. І не відпочинуть після роботи. Яка там тепер у повідь риба?

— Її багато в цьому році рибалки б'ють, — довгасте, біляве, уже пропечене сонцем і вітрами обличчя хлопчика було зосереджене, і в чорних очах, так само як у Дмитра, приховувалась стримана радість, а батьківський з горбинкою ніс трепетав рожевими, трохи підрізаними посередині ніздрями.

— Як тобі не совісно, Андрію. Це ти цілий день по полях гасав!

Помовчав хлопець. Обличчя стало ще більш зосередженим.

— Ні, мамо, я тільки після пізнього обіду пішов, — поглянув на матір. І в очах погасли світлі горошинки.

— А за Ольгу забув?

— Ні, не забув. Якого свистуна із верболозу вирізав, — усміхнувся хлопець, виймаючи з кишені двобічного свистка. — Тепер повна хата в нас музики буде. От жаль, що мене тато на рибалку не взяли.

— Ех ти, рибалко. З миски тобі ще рибу ловити, — любовно охопила мати рукою сина, і той поважно відхилився назад, оглянувся, чи не побачив хто — пригортають, наче маленького.

А шо він уже був не маленьким, а поважним і шануючим себе господарем — це, крім матері, знали усі: і школярі, і вчителі, і рибалки, і, особливо, шофери. Підсвідоме наслідуючи батька, він міг з таким гордовитим виглядом пройти по селу, що й найзапекліші забіяки не наважувалися зчепитися з ним. Андрій навіть з батьком часто говорив незалежним, розсудливим тоном.

Помітивши пристрасть сина до машин, Дмитро зайшов у школу, запитав учителя, як учиться його школяр.

— Прекрасно, Дмитре Тимофійовичу. Блискуча пам'ять у хлопця. Тільки зосереджений не по роках. Що гасає по машинах — не біда. Йому це навіть у користь: між людьми може говіркішим ставатиме, — і розсміявся. — Пригадав я, Дмитре Тимофійовичу, одну пригоду в себе в класі. Пояснив якось новий урок і питаюся:

— Діти, зрозуміло?

— Зрозуміло, — веселим хором відповідає моя малеча.

— А хто перекаже?

І раптом тиша в класі. Завмерло все.

— Так хто ж розкаже урок?

— Я! — швидко піднімає руку синок Варивона Очерета. — Дивлюсь на нього, а на обличчі хлопця стільки дитячої радості, сміхотливої хитрості і якоїсь непевності, що ніякий артист цього не передасть. І раптом мій школяр, лукаво блиснувши очима, замість уроку випалює: «А мої мама сьогодні пекли пиріжки з ожиною. Смачні, смачні» — і швидко сідає на місце. Ця відповідь була такою несподіванкою для мене, що я ледве не покотився зі сміху. Та й в класі аж шибки затряслися. Пересміялись усі. Бачу, Андрійко підіймає руку, нахмуривсь і каже серйозним-пресерйозним голосом: «Василь Очерет трохи неточно відповідав». І розповів увесь урок. Та як розповів! З такими доповненнями, про які я ні словом не обізвався.

— Ти ж звідки це знаєш?

— В мого тата книжки є…

Раз після закінчення учбового кварталу Андрій приніс кулька з цукерками і печивом. Усе розподілив на п'ять частин і почав діловито обділяти домашніх.

— Андрію, які в тебе одмітки? — поцікавився Дмитро.

— Одноманітні.

— Як це так?

— Усі — відмінно.

Поспішаючи до правління колгоспу, Степан Кушнір побачив, як з бічної вулиці вийшла його дружина; зробивши вигляд, що не помітив її, заклопотано попрямував у протилежний бік: зараз нарватися «на домашній контроль» найменше, що бажалось. Може він і проскочив би в зелену, обсаджену тополями вуличку, але в цей час її затопив табун молодняка: телята, з по-осінньому вогкими очима, погойдуючись, пливли і пливли ніжними золотистими хвилями.

«Важний молодняк», — посторонившись на обочину, пильно слідкував за живим коловоротом.

— Любуєшся, Степане? — підійшла до нього Ольга Вікторівна, струнка чорноока молодиця. Важкі вороні коси відхиляли її голову трохи назад, і тому похідка Ольги Вікторівни здавалась гордовитою, міцною.

— Любуюсь, жінко… Гляди, років через два у нас молочні ріки попливуть. Молочні.

— Тільки які то будуть береги? — так сказала, що чоловік зразу ж посторонивсь і заспішив на ферму.

— Ти, Ольго, йди додому, а я ще перевірю одне діло. Скоро повернуся.

— Може, разом підемо?

— Чого там разом? Якось і без головихи сьогодні обійдеться. Ти за цілий день натомилася на буряках. Відпочинь, — великодушно пожалував.

— Спасибі, чоловіче. Як ти мені даси кращу землю якоїсь ланки — більшого відпочинку й не попрошу, — промовила з насмішкою і строго поглянула на Степана виразними заволоженими очима.

— Та коли ви вже мені спокій дасте? І дома нема тобі ніякої підтримки, — загорячився Степан. — От нехай тебе оберуть головою, побачимо, як ти працюватимеш, якої заспіваєш!

— Та вже якоїсь заспіваю. Ні голосу, ні розуму, мабуть, не втеряю. А тебе тоді поставлю на ланку, на саму пиріїсту землю поставлю.

— Зроби милість. Як будуть перевибори, сам твою кандидатуру виставлю. Сам виставлю.

— Що ж, рекомендація не з кращих, але спасибі й за це — все-таки рідня заступиться за рідню, — усміхнулась і притулилась до руки чоловіка. — Степане, прослідкуй за одним трактористом, що біля Бугу працює. Дуже хитро оре чоловік: уміє мілку оранку заличкувати для людського ока кількома глибокими скибами.