Уперше Варивон побачив Василину на танцях біля сельбуду, і зразу ж дівчина припала йому до вподоби. Що б то заговорити з нею ласкаво, по-людськи. Так Варивон зразу ж так нагримав, натупотів на Василину, що та, мало знаючи парубочу вдачу, засоромилась, почервоніла до сліз і весь час уникала допитливого і вже люблячого погляду. І хоч скільки припрошував дівчину піти з ним у танець — завжди відмовляла йому.

«Гордовита», — жадібно дивився на Василину. Любов прийшла неждано-негадано. Переборюючи гордість, він у неділю пішов до ставу, сподіваючись зустрінути дівчину. І зустрів біля греблі.

— Василино, чого ти тікаєш од мене? — заговорив, стримуючи хвилювання і неспокій.

— А чого ж ви такі? — здивовано зупинилась дівчина, що вже зібралась утекти до хати.

— Який?

— Насмішкуваті. Кожного осудите-огудите. Нехай вам ваша гордість, а ми люди прості, не привикли, щоб нас на посміх брали, — і, обернувшись, пішла вузькою стежкою до воріт.

Але не такий був Варивон, щоб так швидко відмовитись від свого. Бліднучи і задихаючись від припливу крові, наздогнав дівчину, перегородив дорогу.

— Почекай, Василино, не тікай, бо я і в хату, значить, не постидаюсь зайти.

— Ви можете, ви такі. — І суворо звела брови в одну лінію. Варивон, захлинаючись, гнівно заговорив:

— Я можу, я такий. А ти не смійся, значить, із мене. Ти питалася, чого я можу? Бо я люблю тебе. Чуєш? — люблю. Ще не одній цього слова не казав.

— Що ж це у вас за любов така їдка? — не вірячи, подивилась великими потемнілими очима, в яких проскочили дві голубі жмурки.

— Не віриш?

— Не вірю.

— Ну, чим я тебе можу запевнити. От щоб мені, значиїь, з цього місця не ступнути, — уже тихо промовив. Бо опадав, обсипався гнів, відкриваючи печаль та біль. — Невже ти ще й досі за той жарт гніваєшся? Невже ти ненавидиш мене?

— Ні, — спокійно подивилася на парубка, і в соковитих, опущених донизу устах ворухнулась несмілива усмішка.

— А чого ж ти така строга до мене?

— Чого? — задумалась, потім гордовито підвела голову.

— Сказати вам по правді?

— Аякже! Все життя мріяв… — злякано прикусив губу.

— Не подобається мені, що ви, ну, як вам сказати… грубий якийсь. Те, що любите посміятись — це нічого. А от ви лаєтесь поганими словами. Про це, гнівайтесь, не гнівайтесь, я й на комсомольських зборах скажу. Добра, десь, у вас мало.

— Більше не почуєш од мене жодної лайки, — відповів з готовістю і покосивсь на Василину: «Не встигли до комсомолу прийняти, а вже командувати починає. Гляди, ще скоро й начальством стане. Це тобі з таких тихих… Ох, і славна ж дівчина. Як оріх».

— Побачу.

— Побачиш. Тільки ти не думай, що й душа у мене така, як іноді дурне слово буває.

— Василино! — гукнув із двору полісовщик, і дівчина побігла до хати. А Варивон довго просидів біля ставу, передумуючи свої думи. На Дмитровому весіллі якось без слів відчув, що дівчина хоч і сторониться, та вже не цурається його. Навіть проводив її додому, але з Василиною йшли дівчата і поговорити до ладу не зміг…

Коли віз порівнявся із дівчиною, Іван Тимофійович випередив Варивона:

— Здрастуй, Василино. Сідай, підвеземо.

— Спасибі.

— Спасибі пізніше говорять, — відповів Варивон. За містком Іван Тимофійович повернув коні ліворуч, а Варивон з Василиною пішли прозорими, по-осінньому дзвінкими сутінками до лісу. Коли минули останні хати, узяв дівчину за міцну руку і не випускав її до самої греблі. Потім дужим поривом підняв Василину на руки і поніс до саду.

— Пустіть, — заборсалась на парубочих грудях.

— Не пущу, бо люблю. Чуєш? — люблю, — припав устами до теплої щоки.

— Варивоне, пусти, бо кричати буду, — заговорила сердито, переходячи на «ти». — Батько вийдуть.

— І хай виходять. Скажи: любиш чи ні? Тоді пущу.

— Ні, не люблю, — усміхнулася і поглянула, примружившись, на парубка. І Варивон в шаленому пориві підняв дівчину вище своєї голови, потім міцно притис до грудей.

— Зразу ж, у неділю, старостів засилаю. Добре?

— Який та швидкий.

— А чого ж довго відкладати? Відкладений тільки сир добрий, а дівчина скиснути може…

— Ти знову своє.

— Ой, не буду. Таким уже біс язичком наградив… Щасливий, Василино, я. Ну, наче все небо прихилив до себе, — і бережно пригорнув дівчину, заціловуючи її уста, щоки, лоб і очі.

LІV

Осінь, як добра господиня, ходила од села до села, віючи здоров'ям і величним задуманим спокоєм.

У високому небі пропливали журавлі. Прощаючись із рідним краєм, вони вже загубили срібні переливчасті сурми — в сумовитих голосах низько дзвеніла журлива мідь. Ночами тривожились прибузькі луги, даючи притулок перелітним птахам, а дні дивовижно пахнули доспілими яблуками і лісовою прив'ялою прохолодою.

Та ніщо не радувало Григорія. Усе остогидло, обридло. Здавалося, що з того дня, коли тітка Дарка з лихою радістю, манірно скрививши побабчені уста, передала слова Югини, минули не лічені дні, а довгі і безпросвітні роки. Стало немилим і своє подвір'я, і парубочі гулянки, і друзі, і погожа осінь, яку любив міцною любов'ю, більше, ніж саму весну.

Злоба на Дмитра не засліпила його: і себе винуватив, що сплутався з Федорою. Коли ж почув, що має бути весілля Югини, така туга охопила його, що не знав, куди подітися, мимоволі звернув на городи, а потім пішов до далекого лісу.

В зеленкувато-голубім небі човником пробивав дорогу місяць, далеко вирізьблялися обриси одиноких дерев і чорною стіною стояла діброва, перекочуючи плечима мармурові брили хмарин. І, очищаючись од скверни, тягучих і болісних накипів, Григорій так захотів черпнути чистого кохання, що мимоволі зупинився, перебираючи в пам'яті дівчат, їхні звички і вдачі. Не раз на собі зустрічав погляди Софії Кушнір — допитливі, світлі і трохи насмішкуваті.

«Що ж, вона хороша дівчина. Ковтнула горя доволі у Варчука. Чом би й не посватати її?». Пішов до хутора, сподіваючись, що побачить дівчину.

Далеко в таємничому сяйві засинів великий будинок Варчука. На вікнах кололося місячне проміння, за високим тином зразу загавкало кілька собак.

Прислонившись до круглого стогу сіна, що стояв недалеко від загороди, прислухався до переднічної тиші. Наближаючись до нього, загалакали голоси. Хотів піти до лісу, але, впізнавши по мові Сафрона і Карпа, не зрушив із місця — вони увійдуть у хвіртку, не доходячи до стогу.

— Вони люди хороші. Господарі. Тільки тобі, Карпе, коли оженишся, ні з ними, ні зі мною жити не годиться, — п'яно повчає Варчук свого сина, і Григорій догадується, що вони йдуть від куркулівни Олени Заятчук, до якої останнім часом почав залицятися Карпо.

— А чого ж мені не можна ні з вами, ні з ними жити?

— Відділитись треба. На своє господарство перейти, зменшити і мої і тестеві достатки.

— Для чого?

— Щоб менше пальцями тикали. А потім вірні люди говорять, що діло починається із созів, а далі на повну гуртову комунію перейде.

— Теля іще десь, а вже з довбнею бігаєте, — заточився на дорозі Карпо.

— Ти мені, батько твій лисий, витребеньки городити покинь. Голови розумніші за тебе говорили.

— Може… — притишує голос.

— А хоча б і так. Він коло начальства треться. Сам у начальниках ходить, діло розуміє… От нам і треба середняками ставати. Оженишся — зразу ж відділяю тебе.

— Багатіти не хочете? — сміється Карпо.

— Цить мені. За цією властю розбагатієш.

— Будинок мені дасте?

— Захотів. Сам збудуй такого, — незграбно втискається в хвіртку…

«Середнячки об'явились… Бісів Юхим із води вийде сухим. Такий тобі проскочить і крізь решето, і крізь сито». Григорій довго стояв під стогом, але Софії не дочекався. І чим більше думав про неї, тим кращою ставала дівчина, але приглушити попереднього роздратування, болю і смоктливої порожнечі не могла.

Другого вечора припильнував Софію на полі, коли та поспішала від Варчука. Стримано поздоровкався і, спіймавши на собі допитливо лукавий і водночас приязний погляд, запитав: