— А де ж він живе? — засміявся Мірошниченко.

— Микола мій? — чоловік добре знав, що питають про Самойлюка, але хотів як-небудь збити людей з пуття, — Це недалечке. Тільки дома його не застанете. Все він з машинами та з машинами: то оре, то молотить, то кіно пускає, то іще щось вигадує…

— Ні, де живе Самойлюк?

— Самойлюк? — знизав плечима. — Спочатку це треба піти Вишневою вулицею, потім пройти біля голови нашого созу, далі звернути до рівчака, перейти місток… — так почав пояснювати, що Бондар і Мірошниченко зрозуміли: прийдеться їм тільки в селі розпитати дорогу до голови, який порушив родинну рівновагу візника.

XXVІ

Югина прочинила двері ванькирчика, щоб повісити ще теплу хустку, і застигла біля високого кадуба: за стіною глухо бубонів батько, розмовляючи з матір'ю.

— Ге-ге-ге! Щось часто… воду… — почула насмішкуватий голос.

Догадка підказала, що мова йде про Грицька і, чуючи, як червоніє, вона тихо побігла до невеликого прорізу між двома деревинами. Посеред вулиці прямо до її хати йшов Григорій.

— Хороший… бідний… Коли б… — докотилося материне зітхання.

«То хіба що, як бідний? Чи то в нас багатство те залежалося?» — відказала в думці, не спускаючи очей з парубка. Невисокий, міцний, красивою, неквапливою ходою ішов між двома коліями, трошечки погойдуючи округлими плечима.

З-під шапки чорним крилом упав на смагляве чоло хвилястий чуб, біла сорочка була вбрана в синє галіфе.

— Падку мій, а одежа так і лежить неприбрана на скрині! — Кинулась в хату наводити порядок. І хоч всюди було прибрано, чисто — заглянула в кожен куток, іще раз тирса віника захвилювалася і сірою журавкою витягнулась біля припічка. На подвір'ї загупали кроки, кучерява хмарина шапки пропливла попідвіконням, і лячно забилося серце у дівчини, наче взимку спіймана пташина, затиснута в задубілих руках. Що робити їй? Незручно ж вставитись у двері, а почни книжку читати, догадається, що бачила його, і подумає: хвалиться… А чиїсь задубілі руки дрібно і швидко трясуться і пташеня тривожиться і тремтить, ніяк не можучи вирватись з полону. Ось уже він у сінях, Югина застигає серед хати, з острахом дивлячись на двері, що от-от розчиняться. Та Грицько пішов у другу половину, до батьків, і дівчина полегшено зітхає. Іще глухіше бубонять стіни, нескінченно довго пливе час.

Густіли далекі простори за вікном. Витягувались полохливі тіні. І незчулась, як у хату ввійшли батьки з Григорієм. Мати зразу метнулась у ванькир за стравою, батько приніс вишняк. Гриць непомітно поставив біля полумиска пляшку і під столом потер руку, чуючи на ній липкий дотик пальців Федори. У сінях, відчиняючи двері, тремтливими персами торкнулась його плеча, наче окропом ошпарила: «Приходь же, Грицю».

Сама на шию кидається. Одначе славна. І непримітне оглядає Югину. Дівчина не дивиться на нього. Але чує на собі погляд і рукою відводить хвилясті пасма за вухо, паленіє.

«Чого ж ти червонієш? Нічого поганого не хочу зробити тобі, сама бачиш, що подобаєшся мені», — вимовляє погляд парубка, і навіть в цю хвилину він не знає, чи любить дівчину. Одначе радісно бачити її голубий погляд, розрум'янений вид, ніяково похилену голову. І здається, що вся вона віє яблуневим повівом, як антонівка в серпні.

Ось дівчина несміливо поглянула на парубка, а очі наче самі промовляють: «Я й сама не знаю, що зі мною робиться. Не дивися ж так, бо мати за кожним порухом слідкують, від них ні з чим не заховаєшся».

«Добре, добре», — розуміє її і, усміхаючись, починає розмовляти з Іваном Тимофійовичем, не забуваючи й господиню, що таку смачну страву приготувала.

— На цей раз і не вгадав — Югина готувала, — підбирає губи Марійка.

— То вона навіть і борщ уміє зварити? — сміється Гриць і поглядає на дівчину.

— Ще й який, аби приправа, — підхвалює Марійка.

— Мамо! — благає дочка. Враз дві іскорки здмухнули в погляді несміливий вираз, і вона, вже лукаво примружуючись, додає: — Не слухайте, у нас піч така, що сама пече і варить, тільки скоріш горнятка вставляй.

— От аби мені така піч, цілий день не відходив би від неї!

— Цілий день в печі варив би, цілу ніч на печі спав би і був би господарем на всю губу, — ворушить Іван цурпалками рудих вусів, і розгонистий сміх розсипається по хаті.

— Хоч би ти, старий, посоромився таке верзти, — розважливо, стискаючи губи, похитує головою Марійка. А глибоко засіла думка довбає своє: «Гарний, гарний, нічого долю гнівити, тільки бідний, аж синій. Коли б за багатшого зятя видати втіху невсипущу», — і зупиняє заволожені очі на посмілілому обличчі Югини, пригадує своє дівування, сльози в економії Колчака. «Та коли вже судилося, щоб поєдналися їхні серця — нехай буде так… небагато ж поля того, худоби біс має…»

Вони обоє залишаються в сутінках. Гриць довго не може знайти шапки, потім жмакає її в руках, знову кладе на лаві і рішуче наближається до Югини, кладе руку на її плече. Хвилюючись, пригорнув до себе, охоплюючи другою рукою пружний стан. Не пручалась, тільки не дивилась на нього — стояла наче в глибокій задумі, мовчазна й покірна. Не знав, що сказати і зопалу промовив, що першим спало на думку:

— Югино, поцілую тебе на прощання.

— Для чого?.. — затуманено глянула на нього і знову похилила голову.

І ці слова, зовсім несподівані, збентежили парубка. Коли б вона сказала «не треба», «не хочу», відхилила його руки — це все було б так, як і годиться робити в таких випадках. А це — на тобі — «для чого?» Мовчанка, наче непроханий подорожній пройшов по хаті, лягла біля них; до болю напружував пам'ять, щоб якось осторонити несподівану тишу. І раптом чує, що якийсь перестук стугонить у його руці, просучується в долоні і котиться до передпліччя. «Так це ж серце Югини», — раптово догадується Григорій, і таке незнайоме, добре почуття напливає на нього (це ж вперше в житті тремтить дівоче серце в його руці), що, і сам не пам'ятаючи, як воно сталось, легко вплів руку в довгу косу, нахилився над здивованим обличчям і пересохлими устами, якось навскіс, незграбно торкнувся нижньої губи і вигибу на підборідді молодої Бондарівни. Дівчина висковзнула з його обіймів, і він з розведеними руками на мить застиг посеред хати. Заскрипіли в сінях двері, Григорій одягнув шапку і несміливо підійшов до Югини.

— На добраніч!

— Всього доброго вам, — промовила тихо і тоскно.

— Югино, можна буде в ту неділю прийти? — захвилювався і знову скинув шапку.

— Приходьте, — ледве ворухнула губами і подала тиху руку.

XXVІІ

Полуднували на ходу. Старий Варчук поспішав скосити перестиглий овес і підганяв Карпа, Варивона та Грицька, з побоюванням поглядаючи на сонце — чи впораються до вечора?

— Натисніть, натисніть, хлопці, — загаялися. А тепер не косовиця — одна мука, — хмуриться на косарів і злісно, аж бренчить коса, в другий раз збиває вузеньку нескошену смужку. Карпо, махаючи грабками, перекривляє батька: люто витріщує очі й відстовбурчує губи, але зразу ж прибирає покірного виразу, коли батько зупиняється посеред покосу.

Молодий Варчук лише вчора повернувся з примусової роботи — попався на злісному здиранні лика — і тепер не дуже спішив махати грабками: хай наймити стараються, з них він очей не спустить.

«Сварився» перестояний овес — вдариш косою і тільки піднімеш грабки, а з землі, обрушуючись, підскочить підкошений з двох боків загривок і насмішкувато «свариться» на косаря — достеменно як людина пальцем. Такий овес косити загайно: не втиснеш грабки в глибину, бо тільки зерно обіб'єш і гриву зробиш. От і стружи його по вершечку та лови на косу по кілька стеблин, що раз по раз припадають до стерні, як горобці в поросі, і, підводячись, насмішкувато похитують сивими кучерявими дзвониками. Надвечір, бачачи, що не скосити всього, Сафрон люто плюнув на покіс, перекинув грабки на плече і буркнув наймитам:

— Ви ж іще з росою покосіть, не лінуйтесь тільки! — та й пішов, сутулячись, по межі, високий, цибатий, за ним покірним псом брела тінь і здавалось, що кінець коси ось-ось уп'ється в її потворно вузькі плечі.