— А в чому ж підеш до школи? В шапці рано, кашкет зносився, а бриль продірявився.

— Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці, — кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. І раптом у моїй макітрі спливає щаслива думка: впакую букет в австрійську штукенцію і непомітно вручу його вчительці.

— Хай буде, тату, по-вашому!

Батько насовує мені на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи відходить і підхвалює мене:

— І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.

— Потемнів? І назовсім?

— Вважай, назовсім.

— І вже мене більше не будуть звати Пшеничним? — з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прізвисько і від своїх, і від чужих.

— Напевне, не будуть.

І так шкода стає, що вже щось кудись відходить від мене, притьмарюючи радість такого славного дня.

— То я й пішов, — зітхаючи, кажу батькам.

Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:

— Іди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, — і тепер уже він зітхнув.

— Ви, тату, не журіться, — підбадьорюю його. — Ви ж читати он як умієте!

— Та навчився ж, — ходив у школи аж до першого снігу.

За ворітьми синє небо і другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до воріт, відгорнув краї австрійської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квіти й вистрибом подався до школи. Біля попівського саду неждано зустрів нашу вчительку. Ось і вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста і всі молоді зморшки навколо очей.

— Добрий ранок, Насте Василівно!

— Добрий ранок, Михайлику. Як ти виріс за літо! — дивується й оглядає мене вчителька. — Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.

— А чого ж, — не знаю, що сказати, а в душі радію, що таки підріс. Шкода тільки, що голос ніяк не хоче грубшати. А вже б і пора! — Ось нате вам, — соромлячись, виймаю квіти з шапочки й подаю вчительці.

— От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, — сміється Настя Василівна. — Спасибі, Михайлику.

— Я ще можу вам принести.

— Як тато-мама?

— Живі.

— Що вони роблять?

— Тато збирається жито сіяти, а мама — вибирати коноплі.

— Ти ж пособляв їм улітку?

— Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.

— Ти жито жав? — аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.

— А чого ж! Наше селянське діло таке… — і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.

— І в'язати навчився?

— Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, — кажу я з жалем.

Але це не применшує мене в очах учительки.

— Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?

— Трохи, — і від однієї згадки посмутнів мій погляд.

— Щось страшне було? — одразу догадалась учителька.

— Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.

— А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! — і собі зажурилась учителька, — Біжи, Михайлику.

Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають «Подоляночку», а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.

Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.

А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.

Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:

— Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?

— Дві копійки без копійки і копійку здачі, — відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь — Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:

— А що це в тебе?

— Австрійський картуз із справжнісінького сукна, — кажу, не моргнувши оком.

Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.

— А я й годую з неї Обмінну, — кажу, щоб відвести від себе насмішку.

— Брешеш! — відрізав Улян.

— Ось подивись, — і сьогодні годував! — показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.

— Справді! — не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.

Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:

— І ви до нас?

— І я до вас, Михайлику.

— Може, вчитися?

— А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.

— Спасибі. А що ви несете?

— Дивись! — дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга — школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. — Що, Михайлику? — кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.

— Де ж ви дістали стільки?

— Аж у Вінниці.

— І що з цим добром будете робити?

— Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.

— Це, виходить, подарунок нам? — радію я.

— Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! — Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. — А це, халамиднику, що за новина у тебе?

— Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.

— То бідність наша ув'язує! — гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. — Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?

Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.

— Ось тобі від мене.

— Може, не треба? — засумнівався я.

— Чого це не треба? Пиши на здоров'я.

Я засміявся.

— Ти чого хихоньки справляєш? — під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.

— Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я — не чув.

— Іще почуєш, — маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.

— Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?

— Політграмота.

— Політграмота? Це ж про що?

— Як тобі сказати? — зібрав на високому чолі з півдесятка зморщок. — Ось космографія — це наука про те, що робиться на небі, а політграмота — що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, — дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.

Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.

— Везе ж декому, — заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: — І що то за штука — політграмота? Знаєш, чи де там?