— Добридень, білочко.

Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.

Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.

— Свій свого злякався, — добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: — Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.

Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.

— Вона мене пізнає, — тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.

— А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?

— Це я накидала, — з гордістю сказала дівчинка. — А перед ним ще й жаливи натрусила.

— Для чого?

— Ніби не догадуєшся?

— Ні.

— Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка — і по гадині, і по гадині…

— Ти? — вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. — І не злякалась?

— Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.

— От молодець!

— А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?

— Це ж якого — чумацького?

— З рибою і димом, — засміялась Люба. — Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?

— Не хочу.

— І чим тебе частувати?

— Нічим.

— Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?

— Є чим журитись людині, — спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.

— Що ж у тебе, Михайлику? — одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.

— Ет, і говорити не хочеться.

— А ти скажи, — може, полегшає.

— Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, — повторюю мамині слова. — Перша журба — нема людської хати, друга — стоїть наша земелька перед торгом, а третя — лежить невідома дорога, мов горе.

— Невідома дорога? — зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. — Куди ж вона лежить, Михайлику?

— Далеко-далеко.

— Далі Вінниці?

— Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.

— Ой, лишенько! — аж скрикнула дівчина. — Як же там люди без лісів живуть?

— Живуть, позвикали.

— А чим вони палять?

— Кураєм, соломою.

— І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.

— Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.

— Попроси гарненько його.

— Мама вже й сльозами просила.

— А батько що?

— Сердиться.

— Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?

— Чого?

— Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, — засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.

Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.

— Михайлику, а в степах і суниць не буде? — охопивши руками коліна, запитала Люба.

— Ні.

— А що ж там буде?

— Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.

— То вже байка.

— Сам тато казав.

Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.

— Поїж, Михайлику.

— Не хочу.

— Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, — поклала руку на шматочок сонця.

— Точнісінько так і мама каже.

Люба помовчала, зітхнула і, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:

— Як ти поїдеш на чужину, ніхто не буде так скучати за тобою, як я.

— Це забудеться.

— От і не забудеться, — зовсім притемніли її очі, а бровенята сумно зібралися в оборку.

— То дорослі довго один за одним сумують. Про це і в книгах-романах пишуть.

— Нічого ти не знаєш, — правдиво подивилась на мене Люба. — І я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона відлітає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.

— Це вже як тато закомандують.

— Отак і в нас — тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай і взавтра, бо хто знає, як далі буде. Приїдеш?

— Не знаю, як воно випаде.

— Я все буду дивитись на дорогу.

Коли ми прощалися, Люба знову хотіла почастувати суницями, але мені було не до них. Жаль стояв у моїх очах і душі. Його не змогли розвіяти ні оті пастушки, що за лісом спускалися із пагорба на степових черепахах, ні далекі вітряки, що волохатились у тумані.

Додому я приїхав пізно, коли вже місяць росив на ясени вологе срібло. В хатині причаїлись темрява і засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дійшли згоди. Вони мовчки снували в сутінках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стіл молоду картоплю з укропом і, перехопивши мій погляд, зітхнула. Батько на це зібрав брови до перенісся і щось пробубонів під ніс.

Але в цей час знадвору невдоволено обізвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далі поторгав хвіртку, що вела з клуні до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.

— До вас можна? — застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тільки у великі свята.

— Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, — неласкаве обізвався тато.

Але це не дуже збентежило товстошкірого дядечка, який хекнув і посунув ближче до столу.

— Чогось ви ніколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, — солодкомовно заговорив дядечко і цим немало здивував нас усіх.

Батько спідлоба глянув на нього:

— А звідки ви знаєте, що буде дощ?

— Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота — чекай непогоду. Добрий вечір вам.

— Добрий вечір. Вас, бачу, груша приворожила?

— От і не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дінеться? Ви спочатку нагнівались на мене, а потім самі втямили, що вона моя. Як то кажуть, і просо моє, і горобці мої.

— Не ваше просо і не ваші горобці, — одразу розсердився тато.

— І між святими буває сварка, — не гнівається дядечко. — Послухаємо, що скажуть про це люди.

— Ви вже маєте свідків?

— Підбираю, підбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навіть копійчане, пропадало, бо за копійкою і карбованця попустиш. Ось так, а не інакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря… А це правда, що наш цар-государ зібрав за гряницею аж мільйон армії?

— Давно вже ваш цар-государ лежить у землі.

— Е, не кажіть, у землі лежить його двійник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.

— Це ви мене лякати прийшли? — батько зловтішне підсік дядечка.

— Та що ви, Панасе? — розвів руки дебеляк. — Нащо мені когось лякати, коли сам у революцію був ляканий. Я до вас по ділах кумерції.

— Кумерції?!

— Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвості принесла, що ви збираєтесь переселятись.

— Сорока ваша не збрехала.

Мати і я зітхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалі й бадьоро продовжував:

— Це вірно робите, що збираєтесь у степи. Там і землі більше, і після голоду стільки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцінь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?

— Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?

— Нащо мені це кипіло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би мені. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристі, та й земелька теж могла б кращою бути, — хитренько ганить наше найбільше багатство, щоб збити ціну. — Але, коли гноїти її, щось бог зародить.