— Чули, чим воно пахне?

— Смалятиною, — понуро відповіли йому.

— Коли так, обирайте мене старостою. Послужу як умію.

Сход одразу гукнув: «Хочемо Шевка!»

І незабаром незавидна, в свитині й постолах, постать дядька Щевка з'явилася на рундуці управи, де йому вручили печатку, подушечку для неї, каламар, пляшку з чорнилом, папір'я та інші ознаки влади. Поклавши все це на столі, староста скинув набундюченого спереду картуза, махнув рукою — і сход притих з того дива, що до нього вперше заговорив незвичний господар села. А в нього й голос виявився не з тих, що на межилюдді втікає в халяви, і слова захитрились, що спроста не розчовпеш їх.

Люди добрі, кхи, спасибі вам, казав же ж той, за голоси і любов, без якої теж не кожен обійдеться. Правда, любов буває всяка: любив і вовк кобилу, та залишив хвіст і гриву. Ну, та коли, казав же ж той, нова влада не дуже буде накладати, то я не буду обдирати, бо обдирати й дурбило вміє. Я думаю: світлий гетьман зна, що мужик тепер нічого не має. То хай батюшка зараз відправлять молебень за мужика і нового старосту, а після молебня крамники мені виставлять чоботи, а нам дванадцять відер самогону, рівно стільки, скільки в бога було апостолів, і ми побачимо, чи є в цих відрах дно. Правильно я, люди добрі, розумію владу і політику?

— Правильно! — закричав, заколоворотився сход, якому найбільше сподобалось, що Шевко має понятіє до мужика, і бучно підняв старосту на «ура».

Але староство Шевка мало не такий веселий кінець, як початок. Коли гетьманці виїхали з села, Шевко ще раз виявив розуміння часу і влади. Це йому не забулося і після смерті. Він одразу сказав людям, що не буде з них вибивати ні зерна, ні худоби, ні податі. Таке здивувало навіть тих одчайдухів, які на кожну владу дивились, як на напасть:

— За це, чоловіче, тепер можуть записати твою душу на вічні поминки.

Але Шевко не послухався перестороги:

— Над шкурою дрижати — людиною не жити.

— А як ти думаєш викрутитися?

— Почекаю, там буде видно. Широко, як мені здається, розпухирилась ця влада, чи не лопне, мов булька. Ну, а поки що хай мені з кожної хати принесуть по десять фунтів зерна на частування різних-усяких і на свій пропій.

Така програма припала всім до душі. Незабаром хата Шевка була засипана пашнею, і він загуляв, не шкодуючи ні чужої скаженівки, ні свого здоров'я.

Закінчилось старостування Шевка тим, що з державної варти наїхали в німецьких залізних черепахах гайдамаки, всипали чоловіку двадцять п'ять шомполів у шкуру, забрали останню корову й свиню, щоб не було на подвір'ї ні писку, ні виску.

Шевко терпляче витримав катування. Він знав, що над ним висіла більша хмара. Після розправи чоловік сповз із покривавленого ослона, сам надів на себе штани і цього ж вечора, лежачи на печі, пояснював дядькам:

— Не дивуйтесь, люди добрі: коли влада не має своєї голови, то показує чуже гузно. На це ніколи багато розуму не вимагалось…

Недовго протрималось на чужій зброї оте сузір'я дрібних карликів, яке, дорвавшись до влади, забуло, що надворі стоїть двадцятий вік. Напхане злобою, затавроване братовбивством і торгом землі батьків, це сузір'я дрібних карликів подалось на смітники чужих богів не світити, а гавкати й гарчати на землю батьків, по якій уже в ясній задумі ішов новий ранок…

Коли на Поділлі почала встановлюватися Радянська влада, Шевко, як постраждалий, об'явився аж на політичному обрії волості. Спочатку він став секретарем, а потім і заступником голови ревкому. Через якийсь час бандити жорстоко розправилися з головою, і на його місце якимсь дивом вигулькнув Шевко.

Отоді у чоловіка й прорізалась падуча до влади. Одне головування вже не могло вдовольнити його, і Шевко почав прибирати до своїх рук інші посади. Коли треба було вибрати воєнкома, він сам висунув свою кандидатуру. Тоді ревком складався з трьох чоловік. При голосуванні новий секретар підняв руку за Шевка, а заступник — проти. Така ситуація не приголомшила голову, і він персонально проголосував за себе. Того ж вечора Шевко химерував з кравцями, як йому одягтися, щоб усім було видно, що він і військова і цивільна влада. Ті пошили йому таке галіфе, що в ньому легко вміщались два ока горілки і закуска. Згодом Шевкові здалося, що в нього ще мало влади. Розвинувши письмову і усну діяльність, він охопив і третю посаду — став головою бідкому і тоді запишався на всю волость, а загуляв на цілий повіт. І найбільше в часи запою чоловік переховувався у дебелої, тарілощокої бублейниці Стефи. Випивши зайвину, він завжди допитувався у вдовиці, чи вона калачниця, чи бублейниця.

— Добереться до тебе совєцька власть, тоді усе взнаєш, навіть, де раки зимують, — беззлобно відповідала жінка, снуючи між піччю і діжею.

— А я тобі не Радянська влада? — ворушив на чолі веснянки Шевко.

— О, вигадав яке! Чи ж на тебе, коловладний! Та в тебе на обличчі не влада, а всі гуляння та походеньки пропечатані! — анічутінку не жалувала голову сизоока бублейниця і так вимішувала тісто, що воно аж пищало в її руках.

Через якийсь час Шевко розледащів до краю, і писареві часто доводилось із матеріалами на підпис бігати до хати бублейниці. Недбало поглянувши на папір'я, Шевко незмінно питався:

— А нема тут помилок?

— Є, тільки маленькі-маленькі, — знав, що сказати, писар.

— Гляди, щоб надалі й маленьких не було, — повчально казав голова й викарлючував підпис…

Незабаром Шевко аж загуркотів з усіх трьох посад. Правда, знімали його весело, під регіт людей і нової влади, дай боже, щоб кожного з нас, коли доведеться, не гірше знімали… З часом чоловік примирився, що політична діяльність заважка для його занадто життєлюбного характеру, і знайшов задоволення в складанні заяв чи прохань за чарку бісівської крові. Щодо різних писань і питва, він і надалі залишався неперевершеним в усьому повіті…

Відчуваючи, що я не сходжу з порога, дядько Шевко знову розплющує повіки, і в його погляді прокидається цікавість:

— Ти чий будеш?

— Панасів син.

— Ага, Панасів, — розмірковує вголос. — Чи не з столярського кутка?

— Вгадали.

— Тоді здоров.

— Здорові були, дядьку.

— Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба написати? — і очі в дядька стають такими, наче їх помастили смальцем.

— Ні.

— А чого? — у Шевка одразу ж зменшується цікавість до моєї персони.

— Тут таке діло, що мені краще б не говорити, а вам не слухати. Дядько Шевко одразу випростується:

— Послухаєм, послухаєм, що ти проглаголиш.

— Хочу, щоб мені книжку пояснили.

— Книжку? — чоловік зневажливо знизує утлими плечима і вже кисло питає: — Щось не розкумекав?

— Еге.

— Виходить, не вистачило тями?

— Не вистачило, — покірно погоджуюсь я.

— Ану покажи цю книженцію, то ми зараз і побачимо, чим напхана і чого варта твоя голова. — Куцими пальцями, в які врізались прокурені, круглі, наче мідні копійки, пазурі, Шевко розгортає книгу, нишкне, довго вчитується, здивовано ворушить бровами, в які теж понабивались веснянки, а потім спокійно, без жодного слова повертає книгу і прикриває очі повіками.

Я зовсім не сподівався на таке і оторопіло дивлюся на чоловіка, далі кахикаю, але Шевко і вусом не веде.

— Так що ви мені, дядьку, скажете? — нарешті наважуюсь запитати його.

— Що? А ти ще не пішов звідси? — дивуються повіки, щоки і вуста Шевка.

— Ні, ще не пішов.

— То можеш іти. А скажу я тобі одне, якщо вже так хочеш: цю книжку будеш читати, коли більше з'їсиш каші. Тут усе діло в каші. Зрозумів?

— Зрозумів.

— То й будь здоров, — він знову заплющує очі, а в кутку починає реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потім теж сміюся, бо що ж мені залишається робити? І головне — я помічаю, що й Шевкові повіки починають насочуватися сміхом, але очей не розплющують. Пересміявшись, я підходжу ближче до сторожа і з співчуттям питаю:

— Чули кумедію?

— Від нього й не таке почуєш, — добродушно сміється старий. — Ніхто не вгадає, які джмелі гудуть у голові чоловіка.