— Погоні не було?

— Постріляли трохи.

— Ніде не зачепило?

— Ніде, мамо.

— Це правда?

— Аякже.

— Це ти, Пантелію? — прокинулася золотокоса сестричка.

— Та наче я, — навпомацки знайшов шовковий волос, обережно погладив великою рукою. — Тобі завтра, Гафійко, треба довідатись, де буде вартувати Мелентій Бандур.

— А чого ж, узнаю, — стала на тонкі проворні ноги і вчепилася ручатами за брата.

— Ой, сину, щось недобре затіяв.

— Чого там недобре. Саме найкраще діло — поміж люди йду.

— В ліси?

— В ліси.

Гафійка побачила на стіні сакви і радісно кинулася до них:

— Пантелію, щось привіз мені?

— Нічого не привіз, Гафійко.

— Е! — недовірливо поглянула великими, повними світла очима.

— От тобі й «е». Не лізь до саквів. Там бомба.

— Бонба, бонба, — застрибала по хаті дівчинка, а мати неласкаве гримнула на неї:

— Тихо. Дурієш мені.

Гафійка зразу ж затихла, не знаючи, чи їй треба зараз ображено насурмонитись, чи стати мовчазною і слухняною дівчиною.

Пантелій вийшов у сіни митися, мати почала поратися біля печі, а Гафійка кинулася до саквів. Спочатку обережно обмацала їх руками, усміхнулась: ніякої бомби не було.

«Вічно щось вигадає Пантелій. Що ж він привіз для мене?»

— Ой, мамочко! — раптом скрикнула і з плачем кинулась під захист матері, вчепившись обома рученятами за її спідницю.

— Що, доню? — тривожно підійшла до ліжка і побачила звішані з саквів закривавлені сорочки сина.

У хату увійшов Пателій і нахмурився, побачивши сорочки в руках матері.

— Пантелію, тебе дуже поранило? — сумовито підійшла мати до сина. — Чому ти зразу не признався?

— І чого там признаватися? Трошки дряпнуло.

— Правду кажеш?

— Чесне слово, — відповів з готовністю.

— Скинь сорочку.

— Не треба.

— Як не треба? Зараз же скинь.

— Ото тільки зайва морока. Лісник мені випік непотрібне. Уже загоюється рана. Ну, чого ви так дивитеся? Правду кажу… Погляньте, як не вірите… Вічно ви… — рішуче рвонув із себе сорочку.

Нижче плеча чорнів сухий жолобок, залитий смолою. Тільки головою похитала вдова, зітхнула і нічого не сказала.

— Я, мамо, полізу на горище. Так воно краще, — тихо промовив Пантелій, відчуваючи якусь провину.

На горищі пахне сухою кукурудзою, лісовими грушками, що сохнуть біля комина, луговим сіном.

Мата, щоб довше побути з ним, сама стелить постіль і тяжко, з роздумом, говорить:

— Гляди, Пантелію, бережи себе, бо як ми без тебе жити будемо в таке лихоліття… Зима цього року тяжкою буде. Увесь хліб вивіз герман, тільки й видав на кожне господарство по шість кілограмів… Ти в партизанах не дуже витворяй, як це ти умієш. Не на день ідеш… Ох і зима тепер іде, наче сама смерть… — Перемежовуються турботи про життя з господарськими турботами.

Чим він може втішити іі?

Навіть слова не хочеться промовити, та треба, хоч як нелегко на душі.

— Нічого, мамо, переживемо лихоліття. Фашистам скрутимо в'язи. Тільки от себе бережіть, щоб до нашого свята дожити. Кукурудзу в землю заховайте, просо, що з городу зібрали, закопайте, бо то такі шкуродери — все витягнуть… А я зрідка буду навідуватися до вас.

— Навідуйся, сину.

Десь пролунав постріл, загалакали голоси, почувся тупіт ніг, і знову постріл прогримів біля школи.

— Когось поліція ловить… Як тепер життя людське подешевшало.

Поцілувала Пантелія в чоло, спустилася вниз. Обережно пройшлася двором, перевірила, чи не пробивається де смужка світла з хати, потім засунула сіни і проворними великими руками почала прати синові сорочки.

Прала так обережно, наче то не крам був, а болюче тіло…

Надвечір Гафійка вилізла на горище, притулилася до брата маленьким пругким тілом.

— Ну, що? Взнала?

— Ая! Вартуватиме на греблі. Тільки ти обережно — в нього і рушниця і бонба є. Заслужив ласки в фашиста, — і потім з дитячою цікавістю запитала: — Пантелію, а тобі не страшно буде?

— Страшно, — прошепотів, клацаючи зубами, нарочито переляканим голосом, і дівчинка тихо розсміялась.

— Я знаю, що ти у нас нічого не боїшся.

— Ти ж, козеня, десь не обмовся, що я в партизани пішов. Тоді й хату скалять, і вас у вогні спопелять.

— Ні слова не скажу, — тихо відповіла і поклала голову на плече братові. — Пантелію, а я Марію бачила. Тільки нічого не сказала їй. Хотілося сказати. А вона щось почала догадуватися. Довго проводжала мене і все про тебе говорила.

Вночі добирався городами на леваду. Потім понад вербами пішов до греблі… Під ногами в'юнився сумовитий вітер, шелестіло підопріле листя і тоскно пахла підгнила кінська м'ята, що так рясно росте над водою на Поділлі. Праворуч піднімалася висока гребля, відділена від левади вербами і ровом. По неясному обрисові темного поясу дерев догадався, що підходить до мосту. Притишив кроки, вдивляючись і вслухаючись у темряву. Десь далеко шляхом проїхала підвода, — кілька разів стукнули по вибоїнах колеса, на леваді форкнув кінь; задеренчав на вітрі кущ шелягу, і знову тиша, тільки напівживий вітерець зітхне над травою та й уляжеться спати. От ізнову життя звело його, Пантелія, з Мелентієм Бандуром…

І згадався давній сонячний ранок на жовтій від куросліпу і червоній від бузького вогню леваді. Він, сімнадцятилітній хлопець, повертався з весняного лісу, засіяного синім рястом і прозороголубими дзвониками пролісків. Тільки вийшов із широкої приземкуватої брами вогких від власного соку кленів, як на леваді обізвався баян і по малахітовій прозорій траві поволі закружляли пари, то наближаючися до самої річки з прив'язаними човнами, то віддаляючися до вигину чорної масної дороги. Не побіг, а полетів стежкою до кольорового кола, що квітником зацвітало на правому березі Бугу. Ось на річці співучим крилом майнув човник, причалив до берега, і на землю вискочила в рожевій хусточці Марія, та сама, яка завжди ввижалась йому, тільки і слова промовити їй не посмів. Такий він завжди був проворний на язик, а перед дівчиною пасував. Чудеса та й годі!

Побачив дівчину, тихіше пішов, а з другої сторони, насупроти нього іде-похитується п'яний Мелентій Бандур, здоровенний, як дзвіниця, чи не найсильніший парубок на все село. Батька його, власника млина і чинбарні, вислали. А сам Мелентій, пізніше, ледве впросився в колгосп. Спочатку притих був, а потім знову почав пиячити, битись зі всіма; пішли чутки, що й на руку нечистий він.

Підходить Мелентій до Марії:

— Ходімо в танець.

— Не піду, — відхилилася вбік.

— Ні, підеш. — Навис над нею, розтріпаний і брудний, ворушачи випнутим ротом.

— Ні, не піду. Я з п'яними не танцюю.

— Ага, не танцюєш! Так ось тобі! — відвів руку і вдарив дівчину по обличчі. Аж заточилася та схопилась руками за лице.

Пантелій не витримав:

— Ти, бугаю нещасний, чого до дівчини лізеш? Найшов на кому силу вимірювати!

П'яними, округлими очима подивився Мелентій, нагнувся до землі, випростався — і над Пантелієм профурчав дрючок.

Нічого не було під рукою. Схопив у руку згустілої багнюки і кинув, не спускаючи погляду з Мелентія. Чорна пляма заліпила все обличчя Бандура. Рукавом розмазав болото і осатаніло кинувся на Пантелія.

Міг би хлопець утекти, бо ж ніхто його не міг перегнати в селі. Та він чув на собі притишені погляди всього лугу, погляд Марії, і знав, коли утече, дома з нього буде насміхатися старший брат.

Як струна, натягнулося тіло. Не битися, бо його Мелентій міг би надвоє переломити, — а перехитрити хотів. Тому слідкував за кожним стрибком розлютованого парубка. І коли височенний Бандур добіг до нього, Пантелій, пригинаючись, подався вперед. І не стримався Мелентій, коли опинився на незатверділих плечах; а Пантелій несподівано випростався страшним ривком, і полетів Бандур з його плеч обличчям в грязюку. Полетів і довго звестися не міг — звихнулася ступня. З того часу вовком дивився на Пантелія, а зачіпати — не зачіпав. Тільки коли прийшли фашисти, сам вивів корову з повітки, залишаючи сім'ю Пантелія без єдиної помічниці.