— Це т-ти, Петтре? — заїкаючись, насилу ворушить язиком і з острахом прислухається, не пізнаючи свого одерев'янілого голосу. Щелепи його, здається, позростались, і ними ніяк не можна поворухнути.

— Д-де ми?

— Їздили по безплатній командировці на той світ і знов повернулись на землю, бо не з святими жити, а фашистів бити нам випадає, — сміється Федоренко і по-змовницькому підморгує Григорієві.

Григорій був контужений і поранений в ногу. Федоренко тільки легко контужений.

— Діла наші не з веселих. Залишились далеко від своїх на землі, захопленій німцем. Та живі будемо — не помремо, — додав круте слівце. — Зараз нам треба переселитись на хутір. Вночі одна тітка приїде за нами.

— Якка тітка? — недовірливо поглянув на друга.

— Справжня людина. Мати, — споважнів Федоренко. — Ну, тримайсь за мене і поповземо трохи далі, бо вже сили моєї нема, кишки вивертуються від тяжкого духу.

Вночі, поскрипуючи, під'їхала підвода, і друзі, умостившись на сіні, поїхали на хутір до колгоспниці Мотрі Іванівні квенок, матері двох червоноармійців. Доки доїхали до її двору, Григорій зовсім розклеївся, і довелося його, як в'ялену рибу, на руках нести до хати.

— Горенько наше, — зітхала огрядна молодиця. — Може десь і мої так діточки пропадають.

— Не може такого бути, — безапеляційно доводив Федоренко. — У такої матері діти будуть живими і здоровими. — І уникав глибокого, з іскорками надії, погляду літньої жінки; чим він більше міг утішити її, та й неясну провину чув за собою, неначе був винен, що й досі ковалі кували в його голові.

Війна стороною обминула закинутий у лісі понад Бугом хутір, що всього мав п'ять дворів. Тільки двічі заскочили сюди німці; діловито кинулись за наполоханими свиньми, набили на ставку свійських качок та й подалися у безвість.

І хоч далеко закинутий хутір від битого шляху, і хоч не підім'яла його війна, — життя і тут неначе зупинилось. Ота настороженість, що кожної хвилини може виповзти столапе нещастя, повисла над кожною головою. Засинаючи, люди не знали, що принесе їм ця ніч, наступний день. І тільки біля криниці можна було почути розмову двох-трьох молодиць, знову ж таки про війну, про своїх чоловіків, синів.

Перші дні Петро, завоювавши симпатії всіх хуторян, допомагав Мотрі Іванівні поратись по господарству. Хоч і гуділа ще голова, проте ходив косити ячмінь, овес, що засіяла хазяйновита вдова в лісництві; навіть узявся рвати коноплі. Та Мотря Іванівна його зразу ж прогнала з города:

— Не знає, де плоскінь, а де матірка. І переводить коноплі підряд.

Але скоро засумував, робити почав неохоче, часто ходив у ліси та на шосе. Зрідка заглядав і до рибалки Володимира Івановича Коваля, невеличкого проворного дідка з клинцюватою бородою і сивою, підстриженою кружком головою. Тоді рибалка кидався до шафи і печі, з охотою частував рідкого гостя.

— За здравіє нашого воїнства, — наливав першу чарку Володимир Іванович. — Нехай скоріше воно розгромить усі гнізда фашистського мракобісся, словом, германський імперіалізм і його всяких прихвоснів, таких, як дуче, щоб їх навіки розлучило.

— Нехай скоріше повернуться наші брати, — тремтів голос Федоренка від туги, пристрасного бажання скоріше побачити своїх і напливу думок. Іноді йому здавалось, що вся його душа витягується і от-от обірветься. Тільки вперта надія та оте жартівливе слово рятували від гнітючих приступів печалі. Хоч як було тяжко, а на людях умів розважити горе, заспокоїти інших і себе.

— За здравіє нашого краю, нашої Батьківщини. Нападали на нас німецькі пси-рицарі, дістали льодове побоїще. Напали бонапартисти — тут і кості лишили. Почали воювати гітлерівці — і довоюються, повір мені, до повного краху, капітуляції і контрибуції.

За третьою чаркою він уже забував вставляти у розмову трудні слівця, які старанно колись виловлював з газет і книжок; починав журитись за синами або розповідати про своє життя, часом хватаючи десь через міру.

— Ех, життя чортове настало. Вночі прокинешся, вийдеш у сіни і дослухаєшся: чи тихо на хуторі, а потім уже просуваєш голову у двері, повір мені, наче пацюк з борошна. Машина десь проклята загурчить — і ти без пам'яті і духу летиш ховатись у ліс. А дорогою підеш, то і шкура труситься на тобі. Пташка заспіває, а ти з осторогою оглядаєшся. Пий, Петре.

А колись, як злетяться мої сини, піду я з ними в село — всю вулицю загороджу — хай любуються, яких соколів старий Коваль викохав. Де вони тепер? — розламує пальцями жарену рибу.

— Героями вернуться до вас.

— Хлопці бойові, нічого долю гнівити… То як ти, Петре, на той світ по безплатній командировці їздив? — усміхаючись, запитував, і Федоренко серйозно починав розповідати.

— Билися ми з фашистами, аж поки нас не підважив снаряд. Одірвався я і Григорій од землі та й летимо на небо. Ну, бог побачив нас і давай гукати святого Юрія! Такий гадмидер підняв, що і в раю, і в пеклі чути. Прилетів Юрій на білому коні, з списом у руці і автоматом за плечима, оглянув нас і каже: «Поки мені не треба таких вояків — ідіть собі, хлопці, на землю і бийте фашистів, бо інакше не бачити вам раю вовіки віків. Погано ж будете бити німця, кипітимете в смолі вовіки віків». Я тоді і кажу Юрію: «Як же ми попадемо на землю, коли нема туди не то що залізниці, а навіть поганенької грунтової дороги. А на парашуті спускатися не виходить — в стратосфері вуха обморозимо». Юрій тоді й каже нам: «Сідайте, воїни, на мого коня і міцно тримайтесь, бо як відірветесь, то в небі і зачепитись не буде за якого дідька». Вилізли ми на коня; я тримаюсь за Юрія, Григорій — за мене, — святий як гикне, кінь дихнув огнем і помчав навпростець, розбиваючи грудьми хмари, а з-під копит тільки іскри, мов трасуючі кулі, летять. Привіз Юрій на землю і каже: «Ви, хлопці, — соколи. Про третю батарею у нас на небі тільки й балачок. Добре вмієте воювати. Бийте ворога, не жалійте клятого, а помрете — до мене приходьте: разом будемо фашистських чортів у пеклі лупити; завелося цієї погані, ледве смоли на них настачиш…»

— Так що ж, будеш, Петро, ворогів бити, чи вже відвоювався? І тільки з дідом самогон питимеш до кінця війни?

— Ні, діду, ненадовго вам напарником буду.

— Куди ж думаєш? До своєї баби? Чи може тут у прийми пристанеш до кого?

— Знаю, до кого в прийми пристати. Хай тільки товариш поправиться.

— А коли знаєш, до кого в прийми приставати, — багатозначно підморгнув, — за твоє здоров'я. Тоді й до діда заходь, він тобі рибки свіжої наловить… Дороги ж я всі у лісах знаю — може пригодиться дідова пам'ять.

— Спасибі.

— Спасибі — не відбудеш. Ти їж. Линки свіженькі — вдосвіта притаскав. Було ж колись у нас біля острова всякої риби — човном не проїдеш. Так і затирає тебе. Вдариш веслом — і випливає тобі лин, як порося. Закинеш бредень — аж нутро обривається тобі. Зразу віз наловиш.

— І в нас було риби колись, — продовжує в тон Федоренко. — Одного року до того її розплодилось, до того загатила ріку, що з одного берега на другий по риб'ячих хребтах переходили.

— Бач, — насуплюється Володимир Іванович і довго нічого не говорить, незадоволення, що спіймали його на зайвому слові. Повертаючись до клуні, Петро незмінне питав:

— Григорію, ти вже скоро своїми копитами будеш чапати? Бо у мене від такого життя небавом на душі мох виросте і жаби заведуться.

— Уже чапаю потроху. В голові шумить.

— Може чарку вип'єш?

— Обійдемося без неї.

— А скоро ти свою бороду збриєш?

— Коли ти собі язика підріжеш.

— Ну, і не брий. Мені навіть підручніше — скоріш на мене яка молодичка кивне, ніж на тебе, старого дідугана…

— Щось дістав у лісах?

— Дещицю знайшов. А як побачив самотню нашу, радянську, гармату — вір, душа перевернулася. Аж сльози на очі набігли. Як сирота на сироту дивився на неї…

Ще, в напівзабутті, Федоренко чує сердечний біль, що так тривожить його цими днями, чує глибоке обридливе незадоволення і неспокій.

«Так і думаєш з дідом самогон пити до кінця війни».