Сьогодні ж Іван Васильович забарився. Давно Полікарп Сергієнко повідомив Кушніра, що машина секретаря райпарткому промчала шляхом до села.

«Напевне, підманув, а тепер посміхається собі в куці вуса», — починає сердитися голова на Полікарпа, знаючи вдачу луговика.

Одначе Сергієнкові й на думку не спадало посміятися з Кушніра. Іван Васильович, проїхавши селом, повернув на колгоспну пасіку.

У тінистих лісах просівався сонячний дощ; по його тремтливих, золотистих струмках тихо опускалися на землю крихітні човники листу. З дубів та чагарників звисали грона дикого хмелю, ніжний аромат переснував усе повітря.

Марка Григоровича у хаті не було. Над вікнами сміялися разки зубастої кукурудзи, біля призьби грілися на сонці мішки з чорним дрібним насінням синяка. Іван Васильович догадався, що старий пасічник обсіває «ледащу осичину» — піскувату підлісну ділянку, де нічого, крім убогих кущиків осики, не росло. Садом попрямував до узлісся. Незабаром до птичого щебетання почав просочуватися відгомін розмови. З-за дерев замаячіли людські постаті, коні, сівалка.

— Марку Григоровичу, ти знову про пасіку думаєш? — розкочується густий сміх. Біля пасічника стоїть кремезний Олександр Петрович Підіпригора.

— А чого ж? Про пасіку.

— І не надокучить про одне й те ж саме думати? — Я ж кожен раз про нове думаю.

— Оце до діла сказав, — схвально промовив Підіпригора. — Так нас Іван Васильович учить: кожен раз про нове думати, щось нове шукати і знаходити.

— Аякже. Сам поміркуй: раніше увесь віск церкви пожирали, повітря чадили ним. А тепер наша продукція сорокома течіями розтікається в сорок видів народного господарства. Інтересно? Значить, не обгородилося пасікою і лісами моє життя, не чадить плаксивою свічечкою. Та нащо тобі краще: поглянеш у небо — летять самольоти, а в тебе серце співає, бо твій віск і авіації служить… Іван Васильович якось говорив: у нас в Радянському Союзі бджіл більше, ніж у Сполучених Штатах Америки, Японії і Німеччині, взятих разом.

Радісно?

— Радісно, — погоджується Підіпригора.

— А простий собі дід Синиця хоче, щоб у нас було бджіл більше, аніж у всьому світі… Оця казка, що про медові ріки говорить, впритул підійшла до колгоспної пасіки. Звідси вона справжніми ріками потече. Є тут над чим подумати?

— Є, Марку Григоровичу. Тому й синяк cієтe?

— Тому й сію Він на цьому піщанику десять років мені ростиме, фацелію ж щороку треба сіяти. Зруби ж ми липою засадимо Гектар липи шістнадцять центнерів меду дає.

— Сто пудів? — вражено вигукнув Олександр Петрович.

— Сто пудів! От тобі й нова медова річка. А ти говориш, що я про одне й те ж саме думаю Коли в чоловіка думки на одному місці крутяться — це вже не чоловік, а карусель.

Сміх покотився узліссям. Забряжчала штельвага, і сівалка рівно пішла понад лісом.

Марко Григорович перший побачив Івана Васильовича. Зрадів, заметушився і зразу ж повів секретаря райпарткому до питомника. Молоді волоські оріхи рівними зеленими рядками відбігали од пожовтілого саду. Осінь не торкнулася ні одного листка памолоді. Густий оріховий настій піднімався над теплою землею і з'єднувався з хвилями прив'ядаючих лісових соків.

— Марку Григоровичу, тепер видно вам оріхові шляхи, рівні, широкі, врожайні? — ясно дивиться в бузкову даль Кошовий, наче там, розводячи багрець і позолоту дібров, поспішають у поле духмяні дороги.

— Видно, Іване Васильовичу. І досі дякую за науку товаришу Маркову… Поїхав чоловік од нас, а сліди його живими дорогами підіймаються. Ніяким вітрам їх не здути, ніяким зливам не змить. От в чому сила чоловіка.

— Більшовика, — коротко промовив Іван Васильович.

— Більшовика… Оріхові шляхи! Не сіра осіння голизна, не плакучі ниточки вербиці, а гіллясті врожайні шляхи Яка то розкіш!

— Не розкіш — життя наше. Багате, красиве, радянське Дівчата приносять пісню в лісовий сад, і ласкава задумана осінь стає молодшою. В плетені з червонолозу кошики влягається золотистий пармен, соковита з краплинками ластовиння дубівка.

Марта Сафронівна, ніяковіючи і червоніючи, вітається з секретарем райпарткому. Вона й сама зараз рум'яна, дорідна, мов погожа осінь.

— Що нового, Марто Сафронівно?

— Урожай збираємо. Дівчата мої на обідню перерву ходили в ліс по гриби.

— Назбирали?

— Багато. Може зготувати вам на багатті? Щоб димом і лісом пашіли?

— І щоб потім губ-губ кричав? — згадав подільську примовку про гриби.

— Не кричатимете. Дівчата мої почали у листі пекти гриби, а потім, дивіться, така догадка їм прийшла…

— Яка? — одночасово запитали Іван Васильович і Марко Григорович.

— Пізньої осені згромадити і спалити листя. Скільки тоді попелу в нас буде, та й шкідників поменшає.

— З-під самого носа перехопили ідею. Формені непосиди, — похитав головою Марко Григорович.

— Молодці ваші дівчата, Марто Сафронівно, — прямує до гомінкої бригади Кошовий. — Цю думку треба в широкий світ пустити.

— Прямо з-під самого носа вихопили ініціативу, — ніяк не може заспокоїтися пасічник. — Більше думати почали люди про колгосп.

— І щоразу про нове думають.

Марко Григорович допитливо поглянув на Івана Васильовича. Але той рівно закінчує думку:

— Це тому, що колгоспне життя уже твердо увійшло в наш побут.

Сонце сідає в пурпурові хвилі дібров; долини дихнули туманом, засміялися сині дороги, кличучи колгоспників у село.

Пізнім смерком повертається додому Олександр Петрович Підіпригора. Усе його тіло, мов теплим соком, переповнене розмивчастою, солодкою утомою. Він таки засіяв раніше строку усю осичину, і значимість зробленого діла хороше вляглася в його душі.

На подвір'і стоїть безтарка, наповнена яблуками.

— Олександру Петровичу, привезли вам трудодні! — гукає чубатий їздовий. — Багата осінь прийшла в цьому році.

— Самі зробили її багатою, — статечно відповідає Олександр Петрович, — постаралися і зробили.

Розвантаживши безтарку, він тихо входить у хату. З кімнати чути дзвінкий голос його мізинчика Ліди, учениці сьомого класу. Батько спочатку з приємністю дослухається до бігу слів, а потім починає все більше хмуритися. «Що вона таке страшне читає?» — уже сердиться Олександр Петрович.

«Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь нього видко обом — і Андрієві, і Маланці — як брудною розгрузлою дорогою йдуть заробітчани. Йдуть та й ідуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі відбились од свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірій безвісті…»

Олександр Петрович більше не може витримати.

— Лідо, ти що це читаєш мені?

— Книгу.

— Сам знаю, що книгу. А що це за книга?

— Хрестоматія. Урок по ній задали.

— Як урок!? — обурюється батько.

— Просто урок. Напам'ять треба вивчити.

— І навіть напам'ять!? Про кого ж тут пишуть? І що це за осінь така… неправильна?

— Дореволюційна, — сміється Ліда.

— Дореволюційна. Так би ти й зразу сказала. Тоді все правильно, — заспокоюється Олександр Петрович і трохи ніяковіє, що не знав такої книги. — А про нашу колгоспну осінь ви вчили урок?

— Ні.

— То вже зовсім погано, — хитає головою батько. — Ти перекажи вчительці, щоб сперва про нашу осінь уроки вивчали. Дореволюційна й почекати може.

— Учителька нам сказала, щоб ми самі склали твір про осінь.

— От і напиши толково.

Олександр Петрович виходить з хати. До нього тягнуться освітлені місяцем пишні червоні жоржини. По шляху поспішають у вінках ясного світла машини, вулицями ще поскрипують наповнені яблуками безтарки, а з усіх кінців села розтікаються свіжі, соковиті голоси:

До батька підбігає Ліда, він пригортає її міцною рукою,! так вони стоять обоє в прозорому сяйві, неначе вилиті з бронзи. Біля них, розсипаючи сміх, легкими і радісними кроками проходить молодь вечірньої школи. У їхніх, так по-юнацьки впевнених, голосах широко розлилися завзяття, пориви, надії. Якими огнями горять їхні розумні очі, якою любов'ю переповнено їхні безкраї серця!