Тихо пустив пісню вузькою дорогою, що, звиваючись, бігла поміж нагрітими за день пшеницями. І сам відчув, як пісня його переливалась сердечними хвилями, що знаходять відгук в чиємусь серці.
Незабаром великі зорі засяяли над ним і під ним. Сонно зашепотіли прибережні трави, десь біля острова, як дитина у півсні, обізвалася вода. Григорій горілиць ліг на траву; на сплетені руки поклав голову, задивився у безхмарне високе небо. Простигши, уже хотів скупатися, але нижче, біля дослідної станції, почув чиїсь обережні кроки. І собі підсвідоме обережно подивився вдалину.
З високого берега сторожко спускалась людина з чимсь чорним, очевидно мішком, за плечима. «Моторний, — пізнав у темряві. — Чого йому?» — і пригадав обережний натяк Романенка, мимохіть кинуті ним слова біля молотарки, злу пораду Моторного. Прокинулась настороженість і почала ще більше зростати, коли внизу забряжчав ланцюг, на якому був прип'ятий човен.
Незабаром Крупяк пішов до станції, і Григорій полегшено зітхнув: напевне чоловік хоче прокататись. Але через якусь хвильку, коли знову з вантажем виросла постать Крупяка, ще з більшою силою прокинулась підозра: що йому тепер, в таку пору, носити?
Крупяк на цей раз довше порався.
На березі шемрів пісок, щось глухо стукнуло об човен. Директор ще пішов до станції, а Григорій кинувсь до човна. Під тонким полотном невеликих мішків він намацав дві однакових скриньки. Завагався, потім обережно витрусив одну на дно човна, торкнувся пальцями гнучкого довгого паростка, прикріпленого до дошки, і страшна здогадка ножем полоснула по всьому тілі. Пітніючи, віддер одну дощечку і правою рукою вихопив невеликий брусок.
— Тол!.. Ах ти ж змія підколодна! — вилаяв у думці Крупяка.
І в цей час на березі заскрипіли обережні кроки. Шевчик рвонув ланцюг до себе, вдарив веслами.
— Хто там?! — злякано і тривожно обізвалась темрява.
Григорій ще міцніше замахав веслами, пускаючи човен на другий берег.
Пролунав перший постріл, і куля смачно шубовснула у воду попереду носа човна.
«Вправно стріляє. Коли б до берега добратись», — з дикою силою веслував, приглушуючи звук другого пострілу.
Знову тьохнула вода біля обшивки, потім сухо тріснула перекладина на човні — попала куля. І Григорій почув, як холодний піт почав зриватися з його чола.
Ще одне надлюдське зусилля, і човен з розгону, носом, врізався в берег, з шумом розвів шорстку осоку, пішов затоки по воді.
Григорій вискочив на берег і полегшено припав до теплої і безмірно любимої землі.
XXXІІ
Дмитро почорнів од хвилювання і дощу.
Навколо нього безпомічно в дрожі тріпотіли і вилягали поля; на шляху вигиналися посірілі дерева і гнівним хмелем закипали горбаті потоки. Тільки він не горбився в потемнілому роздоллі.
Як риба з вечірніх озер, виплескувалися із хмари блискавиці. У їхньому одсвіті йшов од ниви до ниви, переповнений тяжким болем. На його очах стогнала і падала ниць велика праця, падали ниць великі сподівання. Знав, що доспілі лани уже не підіймуться до сонця, їх негайно ж треба скосити, бо колос не корінь — притиснутий до землі, зразу ж почне гнити.
«Навряд, щоб комбайн захопив полегле стебло. На коси треба натискати», — тягнуться хмурі липкі думки. Страдницьки викривились лінії брів, і Дмитро не чує, що з нього течуть і течуть покручені струмки. Люблячою рукою торкається до гранчастого колосу, він шершавить пальці зерном та добірними сльозами. І Дмитро шепче невмілі ласкаві слова, як шептав їх колись біля колиски хворого сина.
В правлінні колгоспу нікого не застав. Зразу ж біля його ніг набігла калюжа води, і охайний сторож з незадоволенням дивиться на неуважного бригадира.
— Щось ти, Дмитре Тимофійовичу, сьогодні сам не свій. Душа не на місці, чи як воно?
— А вона в мене камінь надмогильний, що весь час на одному місці повинна лежати? — зразу ж сердиться на сторожа. «Відбився від поля і не тямить людського болю».
Вечірніми розгрузлими вулицями Дмитро прямує до колгоспників своєї бригади. Слово його скупе, зосереджене:
— На завтра приготуйте грабки, клеп довгий одпустіть. Хліб треба рятувати. Жінкам — перевесла крутити.
І вже коли доходив до хати Бондаря, в шум зливи почали просочуватися дзвони молотків і кіс.
Івана Тимофійовича не було дома. Марійка кинулась за свіжою одежею для Дмитра, а потім почала поратися біля печі.
Надворі шумів і шумів дощ. Тремтіли шибки, раз од разу наливаючись мертвотносинюватим сяйвом, і тоді в небі, немов розхитані гори, харащилися хмари. Дмитро, кривлячись, підійшов до шафи з книжками. Розгорнув червоні палітурки однієї книги без назви. Це був щоденник Івана Тимофійовича. Почуття цікавості взяло верх над ваганням.
«Коли що-небудь особисте тут — покину читати», — заспокоїв себе. З подивом прочитав першу сторінку. Грубувата в'язь чіткого письма заговорила до нього живим голосом. Непомітно почав приглушуватися гомін вітру і тупе бурмотіння важких разків дощу. Напливали, полонили інші картини.
«27 січня.
Збори були гарячі, задиркуваті, веселі. Для мене, як члена партії, подвійна приємність: бачу рясні червонобокі плоди масово-політичної роботи, відчуваю любов і прагнення оволодіти передовою соціалістичною агрикультурою. Збори трохи поскубли Кушніра. Він іще увечері був дуже задоволений своїм планом: за три дні закрити весною вологу на всій площі зяблі.
— Здорово? — радіючи питав мене і Шевчика. — Все сам підрахував. Як Нестір-літописець, всю ніч з олівцем просидів.
— А може новоявлений Нестір-літописець щось не врахував? Може ще раз перевіримо? — питаю його.
— Не треба, не треба! Боюсь тільки, щоб на зборах не провалили… Де це видано — за три дні закрити чотириста п'ятдесят гектарів!
Побоювання Кушніра справдилось: його план таки провалили. Бригадири, ланкові і рядові колгоспники довели, що зяблю можна закрити за… два дні.
— Здорово? — питаю Кушніра після зборів.
— Здорово! Напевно, ти мені свиню підклав? — і сміється. — Намилили мені шию. І за діло намилили! Щоб не був таким хитрим. Ходімо, Іване Тимофійовичу, в баню.
— Мило з шиї змивати?
— Ні, старі уявлення. Пар і вода помагають. Завжди у мене голова після бані свіжа, мов яблуко. Пішли?
— Пішли. Тільки вже не зобижайся: до ранку буду двома віниками вимолочувати твою самовпевненість.
1 лютого.
Сьогодні з наради передовиків садівництва приїхала Марта Сафронівна. Вона об'їздила увесь Київ, побувала і в кращих колгоспах приміської смуги.
— Що, Марто Сафронівно, скажете про нашу столицю?
— Прекрасна, привітна вона, мов білий сад.
— Земля родюча біля Києва?
— Ні. Князь Володимир не був хліборобом — на піщаному грунті осів, — сміється молодиця. — Та тепер і пісок родить.
— Нарада на користь пішла?
— О, да! Дуже мене схвилювало, що київляни на горючому піску виноград виводять.
— Прибузькі піски гірші придніпровських?
— Ростиме і на них виноград.
— Хай росте. І виноград і виноградарі!
6 лютого.
Дмитро таки молодець. Повернувся з лікарні і вже, ніби Журавель, дибає по полях. На його масивах найбільше снігу.
— Він обкрадає нас! Прямо начисто змітає сніги з усього привілля, — обурюється бригадир п'ятої бригади.
— Не змітаю, а запрошую в гості.
— Завзятий чоловік. Зерно іще раз перевірив і довів до найвищої посівної кондиції. А говорити його я таки заставлю, поки сам не пізнає смаку і сили добротного слова. Почну з простого: хай на агрогуртку розповість, як найкраще затримати сніг. В цьому ділі він розбирається. Навіть напрям метелиці, вітру враховує.
Серйозно треба на бригадах і ланках поговорити про врахування усіх можливостей підвищення врожаю. Бо часто, бува, ми схоплюємося за один-два кільця, а за інші забуваємо. Через це не всі свої золоті жили і прожилки розкриває нам земля.
8 лютого.
Біля радіоприймача слухали з Свиридом Яковлевичем п'єсу Шекспіра. Є у ній такі рядки:
— Міцні слова, та постаріли, — промовив Свирид Яковлевич. — У нас із справжньою піснею починається все краще в житті.
Пригадав громадянську війну, коли ми з Інтернаціоналом ішли в бій. Так, з піснею починається все краще в світі…
З новим хвилюванням ми слухали сьогодні Красну площу і Інтернаціонал».