— Сніг піде. Це добре! — задоволене примружився Крупяк і міцно плечем підштовхнув Карпа. Той заточився на непритоптаний сніг і собі напав на Крупяка. Зчепились, мов півні. Ось Карпо з розгону пригинаючись, налетів на міцного тонконосого Крупяка, але той в останній момент удару відскочив назад. Карпо, не зустрічаючи опору, вже падаючи, звірячо-спритним рухом зметнувся, проплив над самою землею і підвівся, радісний і злий, на льоту спіймав куций австрійський втинок, що вислизнув з-під кожушка.

— Проворний хоч куди! — похвалив Крупяк. — Котячі маєш ноги.

— З ніг мене трудно збити. Я вже у шістнадцять років з парубками боровся. Як мене не метлюють, через голову перекинуть, а я на ногах, мов на пружинках, тримаюсь, — сказав не без гордощів.

Від шляху підійшов Данько, постукуючи цупкими з кожушанки рукавицями. Його великі каштанові брови покучерявила паморозь; мороз вкрив вилицювате обличчя округлими білими плямами, які бувають у замерзлих людей, коли їх заносять у теплу хату.

— Ніякого дідька нема на шляху. Десь передумав — не поїде сьогодні.

— Поїде. Робота жде його, не одне село має — цілий район, — запевнив Крупяк.

За чорними, вкритими білими стрічками снігу стовбурами дерев, у молодому рудолистому дубняку форкнув кінь і м'яко вдарив копитом у землю. Данько пішов до коней, а молодий Варчук із Крупяком — ближче до шляху. Лягли на снігу, закурили. По той бік дороги темними плямами окреслились постаті Прокопа Денисенка і Ліфера Созоненка. Перша сніжинка війнула перед очима і впала на скручений дубовий листок, на диво схожий на дитячу руку.

— Подобаєшся ти мені, Карпе, — затягнувшись, Крупяк повернув обличчя до молодого Варчука. — Ти справжній мужчина. А мужчина повинен бути міцний, злий, без милосердя і жалощів. Ніхто тебе, будь ти самим святим апостолом, не пожаліє, коли сам собі ліктями, пазурами, зубами не проб'єш дорогу. То наша гнила інтелігенція проповідує всякі доброзичливі байочки про любов до ближнього. А де та любов у біса? є таке не без інтересу дослідження: коли ми зближуємо атоми, то на певній віддалі діють сили притягнення. Якщо ж віддаль зменшується — починає збільшуватися сила відштовхнення. Так і з людьми: вони нам більше подобаються на віддалі, коли менше заважають. Не любов, а сила — основа рослинного, тваринного і людського життя. Виживає в боротьбі міцніший. От і треба бути в житті сильнішим, щоб не любили тебе, а боялись. Ми раз живемо у світі, і треба все брати од життя. А просто тобі не дадуть — виривати треба, і це діло сильніших… Я — птах перелітний, але про себе тобі даватиму знак. Ми в житті зможемо один одному стати в пригоді. Гора з горою не сходиться…

— Спасибі, — стримано відповів Карпо. Навіть зайву балакучість тепер простив Крупяку.

Сніг сипнув сильніше, і вони, обтрушуючись, повставали з землі.

— Замете наші сліди. Природа з нами, — радів Крупяк. Метелиця і надвечір'я майже водночас спустилися на ліс, і сухе шарудіння та зітхання дубового листу переростало в тривожне лопотіння. Так лопотять по фарбованій жерсті, пробиваючись з-під даху, злостиві крильця вогню.

— Ну й погода. Собаку я не випустив би в таку пору надвір, — підійшов Данько. — Коли вже ми мучитись перестанемо?

— На тому світі — у пеклі чи в раю, — посміхнувся Крупяк і раптово насторожився, приклав руку до вуха: — їдуть!

— Їдуть! — ствердив Карпо, подаючись вперед.

— Хоч би не помилитись, — чомусь злякано розширились очі в Данька.

Мали виїхати зранку, але до секретаря райпарткому почали приходити з усякими справами селяни і затримали його до пізнього обіду.

— Пора нам, Дмитре Тимофійовичу, в дорогу? — вийшов з сільради Марков, оточений людьми.

— Пізно вже, краще переночувати.

— Авжеж краще заночувати. Неспокійний час. Вовки в лісах завелися. Та й двоногі вовки всюди пантрують тепер, — загомоніли люди.

— В Майданах голову сільради вбили.

— А в Погорілій двох колюспників на шматки порізали і в снігах порозкидали… куркульня!

— Ні, нема часу більше залишатися, — скочив у сани Марков. — Прощавайте, люди.

Зразу ж біля нього вмостився Іван Тимофійович, якого вчора обрали на голову колгоспу.

— Всього доброго вам, — сердечно прощалися селяни. — Товариша Говорова пришліть знову до нас. То людина. Двадцятип'ятитисячник!

— Цими днями прибуде до вас, — пообіцяв Марков. Дмитро з копита пустив коні розмашистою риссю.

— Які красиві липи! — показав Марков рукою на дерева, що аж гілля посхиляли під вагою снігу, біжачи до самого обрію. — Добре цвітуть вони?

— Рясно. Улітку весь степ чаєм пахне.

— А бджоли привозите сюди?

— Ні, — відповів Дмитро і з повагою подивився на Маркова. — Люди у нас мало бджільництвом займаються.

— Колгоспам про це треба подбати. Мед у вас під рукою тече. Як на душі, Дмитре Тимофійовичу?

— Так, наче знову на світ народився, — радісно поглянув на Маркова.

Наближався вечір. Над лісом розросталася хмара, вкривала небо, і незабаром пустився лапатий сніг. Далечінь курілась і темніла. Біля лісу Дмитро звірив рушницю, поклав її напохваті біля себе і вже не поганяв коні голосом, тільки віжками збивав із них сніг.

Каламутна рухлива заметіль сліпила очі. Навіть столітні дуби обабіч дороги тільки окреслювались неясними контурами.

Неначе щось майнуло поміж деревами?

Цьвохнув батогом, і в цей час од лісу спалахнув зорею невеликий вогник, прогримів постріл. Коні рвонулись вбік, але Дмитро вчасно стримав їх, осадив і направив на дорогу. Знову пролунав постріл, і зразу ж Марков двічі вистрілив з пістолета в тривожний ліс.

Дмитро в один момент передав віжки Іванові Тимофійовичу, а сам схопив рушницю. Міцно, до болю втиснув приклад у плече і дублетом ударив на вогник, що саме, випереджуючи вибух, розцвів у дубняку.

Страшним криком обізвалася рухлива пелена, і щось таке знайоме було в тому крикові, що мимоволі болісно забилась думка: хто це? Швидко перезарядив рушницю і знову ударив у темінь, що засвітилась двома рухливими вогниками.

— Ой, — раптом застогнав Іван Тимофійович і похилився назад, не випускаючи з рук намотаних віжок. Коні, розстеляючись в шаленому кар'єрі, ще міцніше рвонулись вперед, як ляльку підкинули знесиленого Бондаря і, коли б не Дмитро, викинули б його на дорогу, підім'яли б саньми.

— Тату, що з вами? — охопив тестя обома руками.

Той тільки глянув на нього побілілими очима. В грудях щось невидиме заворушилось, заклекотіло, і кров цівкою бризнула із рота, покотилась по підборіддю і почала швидко входити в ніздряне сукно домотканої свитки Кілька сніжинок упало на уста і зразу ж, гублячи свою форму, розтопились у крові.

З болем і жахом опустив Дмитро тестя на дно саней, не прислухаючись більше ні до стогону лісу, ні до віддалених пострілів.

Бондар, бліднучи і холонучи, з мукою ширше відкрив зовсім білі очі, намагаючись щось промовити, але кров сильніше заклекотіла і кипучим шумовинням почала переливатися на засніжену солому.

— Дмитре Тимофійовичу, приклади грудочку снігу до уст, — наказав секретар райпарткому, зриваючи з себе гімнастьорку.

Механічно, без роздуму, Дмитро послухався Маркова, і сніжка, рудіючи, жадібно почала вбирати у себе кров, що парувала ледве помітним рожевим димком.

А Марков тимчасом швидко шматував і зв'язував пасма своєї нижньої сорочки.

— Почекай, Дмитре Тимофійовичу, — почав сам поратись біля пораненого. — Ех, бинта нема! — Похитав головою, коли побачив наскрізну рану.

— Що?.. — з острахом подивився Дмитро на розвержені груди Бондаря і відчув, як піт почав котитися з його чола.

— Куля пробила легені, — пошепки промовив. — За цю кулю дорого заплатить куркульське кубло. Сьогодні ж вночі його вирвемо з села.

І в цей час спіткнувся підручний кінь, важко похилився донизу і, марно підводячись, забив копитами, підіймаючи вгору синій сніг. Навпомацки Дмитро знайшов на шиї коня липку рану, швидко поскидав збрую і погнав осиротілого борозного в розколихану тривожну далечінь. Далеко, позад себе, почув тоскне і призивне іржання, а з глибини лісу обізвалося вовче виття.