— Ти правду кажеш, — вимовив він. — Ми не можемо повернутися до Пласана. Але ще рано вдаватися в тугу. Коли ми переможемо, я візьму тітку Діду і всі ми поїдемо далеко-далеко. А коли не переможемо…

Він зупинився.

— А» коли не переможемо?.. — перепитала Мієта.

— Тоді хай буде воля божа, — провадив далі Сільвер, притишивши голос. — Мене, без сумніву, не буде серед живих, ти втішиш бідну стару. Так буде краще…

— Правда, — прошепотіла дівчина, — краще вже вмерти.

Відчувши це бажання смерті, вони щільніше притулилися одне до одного. Мієта вирішила вмерти разом з Сільвером. Він казав тільки про себе, але вона відчувала, що він з радістю візьме її з собою в домовину. Вони там кохалися б краще, ніж під сонцем. Тітка Діда теж умре і приєднається до них. Це прагнення розкішної насолоди було в Мієти ніби передчуттям, і розпачливі голоси журних дзвонів, здавалося, обіцяли їм, що небо незабаром уволить їхнє бажання. «Вмерти, вмерти!» — дзвони повторювали це слово все дужче й дужче, і закохані віддалися цьому заклику з темряви; їм здавалося, що вони западають в останній сон, непробудну дрімоту, приспані теплом обіймів, палкістю вуст, що знову злилися.

Мієта вже не відсувалася від Сільвера. Вона сама припала вустами до його вуст, а він мовчки палко шукав тієї радості, тих пестощів, що їхнього болю Мієта спочатку не могла виносити.

Думка про близьку смерть схвилювала її; не соромлячись, вона тулилася до свого любого і, здавалося, бажала, перш ніж лягти в домовину, випити до дна ці всі втіхи, що їх вона ледве встигла доторкнутися вустами; здавалося, вона сердиться, що не може зразу пізнати всю їхню болісну, незнану люботу. Мієта вгадувала, що за поцілунком ховається ще щось, і це невідоме лякало і водночас вабило її пробуджені почуття, і вона вся віддалася тим почуттям. Вона ладна була благати Сільвера з безсоромною наївністю незайманиць розідрати останню завісу. А він, збожеволівши від пестощів, сповнений безмежного щастя, знесилений, не хотів нічого більшого, нібито навіть не вірив, що є якась інша насолода.

Коли Мієті зайнявся вже дух і коли вона почула, що слабіє вже жагуча радість перших обіймів, вона пробурмотіла:

— Я не хочу вмирати, поки ти мене не лишитимеш по-справжньому. Я хочу, щоб ти любив мене ще дужче…

Їй бракувало слів не через те, що вона почувала сором, а через те, що не знала, чого бажає. Вона вся тремтіла з жагучого хвилювання й безмежної жадоби щастя. Не розуміючи, що з нею, вона в своїй наївності ладна було тупати ногами з нетерплячки, як дитина, котрій не дають якоїсь цяцьки.

— Я люблю тебе! Люблю тебе! — безупинно повторював знесилений Сільвер.

Мієта хитнула головою: неправда, він щось ховає од неї. Таємний інстинкт здорової натури казав їй про закон продовження життя, що панує в природі, і вона зрікалася померти, не зазнавши його влади; і цей бунт крові й нервів проти смерті наївно виявлявся в трепеті гарячих рук, у безладному белькоті і благанні.

Потім, заспокоївшись, вона поклала голову на плече молодого чоловіка й примовкла. Схилившись над нею, він цілував її довгими поцілунками. А вона тішилась ними, ніби шукала в них розгадки таємної приваби. Вона вслухалася в себе, відчуваючи, як трепет прокочується по жилах, питаючи себе, чи така любов, така пристрасть. Втома опанувала нею, й вона солодко заснула, не перестаючи й уві сні відчувати Сільверові пестощі. Він загорнув її в велику червону керею і сам прикрився полою. Їм вже не було холодно. Почувши рівне дихання Мієти, Сільвер зрозумів, що вона спить, і зрадів на думку, що після відпочинку вони зможуть бадьоро продовжувати свій шлях. Він про себе вирішив, що дасть їй поспати з годину. Небо все ще було темне. Тільки на сході біла смуга вістувала близький ранок. Певне, ззаду був сосновий ліс, бо молодий чоловік чув музику збудження його під першим подихом зорі. А жалібне бовкання дзвонів вібрувало далі в повітрі; воно тремтіло, вколисуючи Мієту, як і тоді, коли її хвилювала лихоманка пристрасті.

До цієї смутної ночі Сільвер і Мієта кохали одне одного тим ніжним ідилічним коханням, що іноді народжується в робітничому середовищі у зневажених долею, чистих серцем людей, де ще зустрічається простодушне кохання давньогрецьких міфів.

Мієті минуло ледве дев’ять років, коли її батька заслали на галери за вбивство жандаря. Процес Шантагрея прогримів на цілий край. Браконьєр повинився в убивстві, але заприсягався, що жандар сам цілив у нього. «Я тільки упередив його, — запевняв Шантагрей, — це була дуель, а не вбивство, я захищав себе». І ніяк голова суду присяжних не міг переконати його, що жандар має право стріляти в браконьєра, а браконьєр не має права стріляти в жандаря.

Шантагрея не засудили до кари на горло тільки з тієї причини, що він залишився непохитно переконаний у своїй правоті; допомогло ще й добре минуле, його. І плакав же він, наче та дитина, коли перед його від’їздом в Тулон до нього привели прощатися дочку. Маленьке дівчатко, що позбулося матері ще в колисці, залишилося мешкати з дідом у селі Шаванозі, в ущелині Сейя. Коли браконьєра заслано, старий та дівчинка почали страшенно бідувати й жили старцюванням. Мисливці, мешканці Шаваноза, допомагали безталанній сім’ї каторжника, але старий невдовзі помер од туги. Мієта залишилася одним одна і, певно, — довго старцювала б попідтинню, коли б сусіди не згадали, що в неї є десь тітка в Пласані. Одна добра душа взялась відвезти її до тієї тітки. А та прийняла її не дуже-то й радо.

Євлалія Шантагрей, віддана за кушніра Ребюфа, була висока чорнява жінка; до того ж владна, свавільна, вона заправляла всім господарством у хаті. Свого чоловіка вона мала ні за що, принаймні так говорили в передмісті. Правду мовити, Ребюфа, скупий та оглядний, думав про своє ремество та про прибутки, тим-то він і відчував якусь пошану до цієї здоровенної відьми, що була незвичайно дужа, твереза та напрочуд ощадна. Завдяки їй родина процвітала.

Раз якось, повернувшися з роботи, він побачив у хаті Мієту. Це йому не сподобалося; але жінка затулила йому рота, кажучи своїм звичайним грубим голосом:

— Годі! Дівчинка здорова, вона буде нам за служницю, ми її тільки годуватимемо й заощадимо на платні.

Ці міркування сподобалися Ребюфа. Він навіть полапав руки дитини й задоволено заявив, що вона дуже міцна для свого віку. Мієті було тоді дев’ять років. Другого дня він уже й роботу їй знайшов. На півдні жіноча праця далеко легша, ніж на півночі. Жінки рідко копають землю і тягають тяжкі речі; вони взагалі не виконують чоловічої роботи. Їхнє діло — в’язати снопи, збирати маслину та листя з шовковиці; найважче — це полоти. Мієта залюбки працювала. Життя на чистому повітрі приносило їй радість та здоров’я. Доки жива була її тітка, — дівчинці жилося добре. Добра жінка, незважаючи на грубість, любила Мієту, наче свою дочку: вона заборонила їй тяжку роботу, якою її чоловік старався навантажити.

— Ач який спритний! — кричала вона. — Хіба ж ти не тямиш, дурна голово, що коли ти надто втомиш її сьогодні, вона не зможе нічого робити завтра?

Цей доказ переконував Ребюфа, він згоджувався й сам тягнув вантаж, що хотів був звалити на плечі молодій дівчині.

Мієта, певно, й жила б собі щасливо під прихованим захистом тітки Євлалії, коли б її брат у перших не чіплявся до неї. А він увесь час із ненависті непомітно для інших переслідував її. За кращі години Жюстенові були ті, коли йому вдавалося сплести якусь брехню й зробити так, щоб на неї гнівалися. Він наступав їй на ноги, грубо штовхав її, ніби ненароком, та ще й злісно хихотів. Мієта з гідністю підводила тоді на нього свої чорні великі дитячі очі, що палали гнівом, і полохливий хлопець несамохіть переставав сміятися. Власне, він дуже боявся її.

Дівчинці минуло одинадцять років, коли тітка Євлалія нагло вмерла. З цього дня все змінилося в домівці. Ребюфа помалу почав трактувати Мієту як наймичку. Він звалив на її молоді плечі найважчу роботу, став користуватися з неї, наче з тієї робочої худоби. А вона навіть не скаржилася, вважаючи, що мусить виплачувати борг вдячності. Ввечері, розбита втомою, вона плакала, пригадуючи свою тітку — цю сувору жінку, добре серце якої вона зрозуміла тільки тепер. А втім, навіть важка праця їй була до вподоби. Вона любила силу, пишалася з своїй грубих рук і дужих рамен. Вражало її тільки в. саме серце підозріле доглядання дядька, його безперестанні докори, його тон незадоволеного хазяїна. Тепер вона була чужа в хаті. Але й до чужої не ставляться так погано, як до неї. Ребюфа безсоромно визискував бідну маленьку родичку. Звичайно, він удавав, ніби тримає її біля себе лише з доброго серця. А вона сторицею віддячувала своєю працею за цю жорстоку гостинність, бо не минало й дня, щоб він не дорікав племінниці за шматок хліба.