Щоб випитати що-небудь у брата, не насмілюючись одверто виявити свою турботу, Арістід спитав Ежена:

— Ти читав мою вчорашню статтю? Що ти гадаєш про неї?

— Дурний ти, мій брате, — відповів йому Ежен, злегка знизуючи плечима.

— Тоді ти, — скрикнув журналіст, пополотнівши, — віддаєш перевагу Вюйе, ти віриш у те, що він візьме гору!

— Я? Вірю в Вюйє?.. — Ежен, певне, хотів сказати: «Вюйє, такий же дурний, як і ти», але, помітивши гримасу на обличчі свого брата, передумав і спокійно зауважив: — У Вюйє є дещо гарного.

Залишивши брата, Арістід відчув у собі ще більше збентеження, ніж раніш. Ежен, мабуть, глузував, з нього, бо справді важко було собі уявити особу бруднішу за Вюйє. Тому він дав собі слово бути наперед розсудливішим і нічим не зв’язувати себе і щоб мати цілковиту змогу перейти, коли доведеться помогти якійсь іншій партії задушити Республіку.

Ранком перед від’їздом, за одну годину як сісти в диліжанс, Ежен замкнувся з батьком в опочивальні і мав з ним довгу розмову. Фелісіта ж, залишаючись у вітальні, даремно намагалася підслухати. Чоловіки розмовляли так тихо, ніби боялися, що хто-небудь знадвору почує хоч одне слово. Коли вони зрештою вийшли з кімнати, обоє здавалися дуже збудженими. Поцілувавши свого батька й матір, Ежен, що завжди розмовляв так мляво, несподівано сказав жвавим схвильованим голосом:

— Чи ви добре зрозуміли мене, батьку? Ось де буде наш достаток. Треба напружити всі сили для цього. Покладіться на мене.

— Я виконуватиму всі твої поради, — відповів Ругон, — Не забувай тільки того, що я просив у тебе як нагороду за мої зусилля.

— Коли ми матимемо поспіх, ваші бажання буде задоволено, присягаюсь вам. А втім, я напишу вам, я даватиму вам вказівки в залежності від перебігу подій. Не треба тільки ні паніки, ні надмірного запалу. Слухайте мене безоглядно.

— У чому ви там ще змовилися? — спитала з цікавістю Фелісіта.

— Люба моя мамо, — відповів з усмішкою Ежен. — Ви надто сумнівалися в мені, щоб я міг тепер довірити вам свої надії, та поки що вони і вельми туманні. Треба вірити мені, щоб ви могли мене зрозуміти. А втім, батько розповість вам усе в свій час.

Бачачи, що Фелісіту образили його слова, Ежен знову обняв її й сказав тихенько:

— Я все ж таки вдався в вас, хоча ви мене й не визнаєте. Зараз надто розумна людина може ще й пошкодити. Але як настане рішуча хвиля, ви візьмете справу в свої руки.

Ежен вийшов, потім прочинив двері й сказав владним тоном:

— Особливо не довіряйте Арістідові: це базікало попсує все; я його досить вивчив і певний, що він завше зможе вийти сухим з води. Не жалкуйте за ним, бо коли ми матимемо гроші, він зуміє видурити в нас і свою пайку.

Коли Ежен од’їхав, Фелісіта пробувала випитати таємницю, що від неї ховали. Вона надто добре знала чоловіка, щоб спитати його відверто; він одповів би з гнівом, що ця справа її не обходить. Але, незважаючи на всі свої тонкі підходи, вона не взнала нічогісінько. Під цей небезпечний час, коли треба було надзвичайної обачності, Ежен вибрав собі доброго повірника. А П’єрові лестило це довір’я його сина, і він напустив на себе ще більшу непроникність і непохитність, що зробила з нього ніби важку, показну брилу. Фелісіта зрозуміла, що їй не пощастить щось дізнатися, і перестала кружляти коло нього. Її мучила одна тільки річ, може, найцікавіша з усіх. Чоловік і син казали про якусь нагороду, що її вимовив собі П’єр. Яка ж була ця нагорода? Для Фелісіти, геть байдужої до політики, весь інтерес полягав саме в цьому. Вона знала, що чоловік дешево себе не продасть, й тому палала від нетерплячки взнати, за яку ціну його куплено. Одного вечора, лежачи в постелі. І бачачи, що П’єр у доброму настрої, вона завела розмову про те, як їй обридли їхні злидні.

— Коли ж скінчаться вони? — казала вона. — Відколи ці пани ходять до нас, ми ще більше злидніємо, витрачаючи гроші на дрова та на олію. А хто нам заплатить? Мабуть, ніхто.

Її чоловік попав-таки до пастки. Він усміхнувся поблажливо й сказав:

— Терпіння. — Потім додав, лукаво поглядаючи в вічі жінці:— Хочеш бути жінкою митника?

Від радощів гаряча кров прилила до обличчя Фелісіті, вона почервоніла, сіла» на ліжко й, плещучи, як мала дитина, в свої старечі долоні, промурмотіла:

— Це правда? Тут, у Пласані?

П’єр, не мовлячи нічого, хитнув головою. Його тішило дивування дружини, що зайнялася від захоплення.

— Але для цього треба буде внести великий заклад, — сказала вона. — Я чула, що нашому сусіді, панові Перотові, довелося внести до скарбниці вісімдесят тисяч франків.

— Е, — сказав колишній торгівець олією, — мене це не торкається. Ежен узяв на себе полагодити все. Він дістане мені заклад у якого-небудь паризького банкіра… Сама розумієш, я вибрав собі місце найвигідніше. Ежен спершу не згоджувався, почав казати, що для такої посади треба мати статки, що звичайно вибирають людей зі становищем. Але я правив своєї, і він поступився. Для митника не треба знати ні греки, ні латини. Як і пан Перот, я візьму собі помічника, що вестиме мої справи.

Фелісіта слухала його, мов зачарована.

— Я добре розумію, — провадив він, — що турбує нашого любого сина. Нас не люблять тут. Всі знають, що ми злидні; почнуться балачки. То й що ж? Ще не таке буває під час кризи. Ежен хотів був, щоб мене призначили в інше місце, але я відмовився, бо я хочу залишитися в Пласані.

— Так, так, треба залишитися, — жваво відповіла стара жінка. — Тут ми страждали, тут і треба нам узяти гору. О, я їм покажу всім цим поважним паніям на Майлі, що поглядають з презирством на мою вовняну сукню. А я й не мріяла про митника, мені здавалося, що ти хочеш стати за мера.

— За мера, оце знайшла посадо… Та вона ж не дав коштів… Ежен теж казав мені про мерію. Але я йому відповів: «Я згоден, коли ти даси мені п’ятнадцять тисяч прибутку».

В їхній розмові великі цифри так і злітали, мов ракети, і це викликало в Фелісіти захват. Вона не могла всидіти на місці, ніби всередині щось їй свербіло. Кінець кінцем, угамувавшись і прибравши покірного вигляду, вона сказала чоловікові:

— Ану-бо порахуємо, скільки ти придбаєш.

— Тверда платня, коли не помиляюсь, три тисячі франків, — відповів П’єр.

— Три тисячі франків! — тішилася Фелісіта.

— Потім відсотки з прибутків. У Пласані це може дати тисяч дванадцять.

— Отже, всього п’ятнадцять тисяч.

— Так, біля п’ятнадцяти тисяч. Перот стільки й заробляє. Але це не все. Він займається також банківськими операціями. Це дозволено. Мабуть, коли мені пощастить, і я наважусь.

— Ну, скажімо, всього двадцять тисяч… Двадцять тисяч франків прибутку! — повторила Фелісіта, приголомшена цією цифрою.

— Доведеться вернути аванс, — помітив П’єр.

— Та це дурниці, — зауважила Фелісіта, — все одно ми будемо заможніші за багатьох із цих панів. — Ну, а маркіз та інші? Тобі, либонь, доведеться поділитися з ними нашим пирогом?

— Ні, ні, все дістанеться тільки нам.

Фелісіта розпитувала далі, але П’єр подумав, що вона хоче випитати в нього тайну, і похмурився.

— Годі балакати, — сказав він раптом. — Вже пізно. Ану-бо спати. Нема чого заздалегідь рахувати, а то ще наврочимо. Я ще ж не дістав посади. Але, головна річ, нікому нічого не кажи.

Погасили лампу, але Фелісіта не могла спати: стуливши очі, вона все ж таки думкою багатіла. Двадцять тисяч франків кружляли перед нею в темряві, витанцьовуючи чортів танець. Їй мріялось, що вона живе в новому місті, в чудовому будинку, має такі розкоші, як пан Перот, улаштовує вечірки, засліпляє своїм багатством ціле місто. Але найбільше лоскотала її чванливість чудова посада, що чекає чоловіка. Він виплачуватиме ренту Грану, Рудьє і всім цим буржуа, що сьогодні приходять до неї, як до кав’ярні, погомоніти та дізнатися про останні новини. Вона добре помічала, як розв’язно ці пани поводяться в її салоні, і ненавиділа їх за це. Навіть маркіз з його іронічною ввічливістю подобався їй тепер куди менше. Бути єдиними переможцями, забрати собі все, ввесь пиріг, за її висловом, — от помста, що її вона леліяла. Коли всі ці грубіяни почнуть запобігати перед паном митником Ругоном, ось тоді прийде її черга зневажати їх. Усю ніч у голові їй мерехтіли ці мрії. Вранці вона повідчиняла віконниці і передовсім несамохіть поглянула на вікна пана Перота; вона всміхнулася, побачивши широкі шовкові завіски за шибами. Фелісітині надії, діставши інший напрямок, стали ще впертіші. Як і всім жінкам, їй дуже була до вподоби деяка таємничість; захована мета, до якої прямував її чоловік, давала їй більше завзяття, ніж легітимістичні каверзи пана де Карнавана. Тому вона без усякого жалю кинула розрахунки, засновані на маркізовому поспіху, тепер, коли П’єр намірявся мати всі вигоди для самого себе. Проте вона зберігала чудову обачливість і стриманість.