Події незабаром виправдали її побоювання, бо невдачу знову прийшла, та ще невблаганна. Ругонам не велося; щороку на їхні голови звалювалося нове лихо. Один їхній клієнт збанкрутував, і вони втратили кілька тисяч франків; потім знову недоля: не справдилися через якісь нечувані обставини надії на гарний збір маслин; найвірніші, здавалось би, спекуляції провалювались. Була то війна без жалю, без перепочинку.

— Ти добре бачиш, — казала гірко Фелісіта, — що я народилася під нещасливою зіркою.

І все ж таки вона лютувала, не розуміючи, чому, появивши за перший раз таку тонку прозорливість, вона зараз дає чоловікові тільки нікчемні поради.

П’єр, вражений невдачею і не такий непохитний, як його дружина, вже двадцять разів ліквідував би справу, коли б з її боку не було впертого, якогось завзятого опору. Фелісіта поривалася до багатства. Вона розуміла, що єдина підпора її шанолюбству — достатки. Коли вони матимуть декілька сотень тисяч франків — вони зробляться господарями міста; вона примусить тоді призначити свого чоловіка на яку-небудь значну посаду й керуватиме всім. Завоювання почесного становища її нітрохи не турбувало; вона почувала себе при повній зброї для боротьби, але як придбати перший мішок золота? Фелісіту не бентежила думка про владу над людьми, але вона почувала безсилу лють, думаючи про блискучі, холодні, байдужі п’ятифранкові монети; всі її викрути не давали тут ради, вони вперто не йшли до неї в руки.

Понад тридцять років тривала ця боротьба. Пеш помер, і його смерть завдала Ругонам нового удару. Фелісіта сподівалась дістати в спадщину сорок тисяч франків, але виявилось, що старий егоїст, щоб ліпше позолотити свої старі дні, вклав свої маленькі ощадження в довічну ренту. Вона аж захворіла від розчарування. Потроху вона озлоблялася, робилася все худорлявішою, все в’їдливішою. З ранку до вечора вона метушилася біля глеків з олією, ніби сподівалася пожвавити торгівлю, крутячись круг них, як невгамуча муха. Її чоловік, навпаки, все важчав, набрав сала і збрезк од невдачі. Ці тридцять років боротьби не довели їх, проте, до руйнування. Щороку вони абияк зводили кінці з кінцями і коли і мали збитки за одне літо, то надолужували їх наступного. Але це падіння, ці дрібні розрахунки день у день доводили Фелісіту до розпачу. Краще, вже справжнє, повне банкрутство. Тоді вони, можливо б, почали своє життя заново, перестали б чіплятися за жалюгідні достатки, псувати собі кров, щоб заробити на прожиток. За чверть віку Ругони не відклали і п’ятдесяти тисяч франків.

Треба сказати, що з перших років їхнього шлюбу виросла в них численна сім’я ір поступово зробилася для них дуже важким тягарем. Фелісіта, як багато маленьких жінок, виявилась навдивовижу плодючою, чого годі було чекати, дивлячись на її кволу постать. За п’ять літ, від 1811 до 1815 року, в неї родилося троє синів — кожні два роки по дитині; за чотири наступні роки вона народила двох дочок. Ніщо так не сприяє розкоріненню родини, як спокійне животіння в провінції. Подружжя без великої радості привітало двох останніх дітей: коли бракує посагу, дочки завдають багато клопоту. Тому Ругон сказав, що вже досить, — самому сатані не пощастить накинути йому шосту дитину. І справді, Фелісіта більше не родила, бо невідомо, на якій цифрі вона зупинилася б.

Проте молода жінка не дивилася на дітей як на причину руйнування. Навпаки, вона знову сподівалася з допомогою синів створити той достаток, що не давався до її рук. Ще не було їм і десяти років, як вона вже міркувала про їхнє майбутнє. Не певна свого успіху, вона сподівалася, що сини допоможуть їй перемогти злу долю. Вони-то й задовольнять її шанолюбство, допоможуть дістатися того становища, що до нього вона так марно поривалася. І ось з того часу, не припиняючи боротьби, яку вела фірма, Фелісіта повела другу кампанію за вдоволення своєї амбітності. Їй здавалося неможливим, щоб ні один з трьох її синів не став людиною видатною, не збагатив усієї родини. Вона заповняла, що має таке передчуття. Своїх хлопців вона пестила, виховувала дуже дбайливо, плекала із суворістю матері й турботою лихваря. Вона панькалася з ними, вирощувала, як капітал, що згодом принесе відсотки.

— Та кинь-бо, — кричав П’єр, — усі діти невдячні! Ти псуєш їх, ти руйнуєш нас!

Він розгнівався, коли Фелісіта заговорила про те, щоб віддати дітей до колежу: латина — зайва розкіш, досить їм і лекцій у сусідньому пансіоні. Але молода жінка домоглася-таки свого. Вона мала вищі поривання і пишалася з того, що її діти здобудуть освіту; вона розуміла, що синів не можна залишити такими неуками, як її чоловік, коли вона хоче, щоб вони пробили собі дорогу. Вона мріяла, як вони всі троє житимуть у Парижі й посідатимуть там високі пости, хоча й не знала, які саме. Ругон кінець кінцем зважив на її прохання, і хлопці один по одному вступили до колежу. Фелісіта була без тями від радості й чванливості. Вона слухала, мов зачарована, як діти говорять поміж себе про вчителів та свої заняття. Того дня, коли старший вперше змусив молодшого відміняти латинське слово rosa, цебто троянда, їй здавалося, що вона чує чарівну музику. І на похвалу їй треба сказати, що її радість була цілком щира. Навіть сам П’єр запишався, як малописьменна людина, що бачить, як її діти вченіші за неї. А товариські стосунки, що встановилися між їхніми малими Ругонами й синами найшанованіших осіб міста, зовсім сп’янили голову подружжю. Хлопці казали «ти» синові мера, й синові підпрефекта, і навіть кільком молодим паничам із кварталу св. Марка, що їх батьки зласкавилися віддати до пласанського колежу, Фелісіті здавалося, що вона не дуже багато платить за таку честь, хоча освіта трьох синів обтяжила бюджет фірми Ругонів.

Доки діти не зробилися бакалярами, подружжя, що платило за навчання ціною великих жертв, жило надією на їхній успіх. Коли молоді Ругони одержали свої дипломи, Фелісіта поклала собі завершити діло своїх рук і послати всіх трьох до Парижа. Двоє стали вивчати право, а третій слухав курс у медичному інституті. Але коли вони зробилися зовсім дорослими й, виснаживши всі засоби фірми Ругонів, повинні були повернутися на постійне життя в провінцію, для бідних батьків почалася пора розчарувань. Провінція повертала соф свою здобич. Молоді люди погладшали, пустились берега. Фелісіта відчула всю жорстокість недолі. Сини принесли їй банкрутство. Вони зруйнували її, вони не повернули відсотків за вкладений у них капітал. Ця остання поразка була для неї тим важча, що зачіпала відразу й її жіноче шанолюбство, й матерню гордість. Та ще й Ругон з ранку до вечора повторював: «А я ж тобі казав», — і це ще більше кидало її в розпач.

Одного дня, коли вона гірко дорікала своєму старшому синові, нагадуючи йому, скільки грошей коштувало його навчання, той зауважив з не меншою гіркотою:

— Я розрахуюся з вами, як матиму змогу. Але коли вам забракло достатків, чому було не зробити з нас ремісників? Ми зараз декласовані, ми страждаємо більше за вас.

Фелісіта зрозуміла всю глибину цих слів. Відтоді вона перестала обвинувачувати дітей і перенесла увесь свій гнів на долю, що все ще переслідувала її. Знову почалися скарги на скруту; через це вона й зазнає поразки біля самої мети. І коли Ругон казав: «Твої сини ледарі, вони нас оббиратимуть довіку», вона гірко відповідала: «Була б що давати! Коли вони й нидіють, бідні хлопці, це від того, що не мають жодного шага».

На початку 1848 року, напередодні лютневої революції, всі три сини Ругонові опинились у Пласані в дуже хиткому становищі. Вони становили три цікавих і геть різних типи, хоча й були паростки одного коріння. Власне, вони духовно були вищі, ніж батьки. Расу Ругонів ушляхетнювали жінки. Аделаїда народила сина пересічних здібностей, з ницими прагненнями, але сини Фелісіти мали вже розвиненіший розум і задатки більших вад і більших чеснот. У цю пору старшому, Еженові, було біля сорока років. Він був середнього зросту, трохи лисий, починав уже гладшати. Його обличчя, довгасте, з різкими рисами, як у батька, ставало брезкле, набувало жовтого воскового відтінку. В квадратовій, дебелій формі його голови відчувався селюк; але весь вид мінявся, освітлювався зсередини, коли прокидався його погляд, підіймались обважнілі повіки. Батькова опасистість у сина обернулась на статечну поставу. Цей гладун здавався завжди сонним, у нього були ліниві, широкі жести, як у велетня, який потягується перед боєм. З якоїсь примхи природи, однієї з тих, що для них наука ще тільки починає вишукувати закони, Ежен, при повній фізичній подібності до П’єра, успадкував духове обличчя Фелісіти. Він являв собою цікаве поєднання моральних та розумових рис матері з незграбною величчю батька. Ежен мав величезну амбітність і владність, презирство до дрібних розрахунків і дрібних успіхів. Пласанці не помилялись, мабуть, підозріваючи, що Фелісіта мала в жилах трохи блакитної крові. Ненатленна жага до втіх, притаманна всій родині Ругонів, прибрала в Ежена благородніший характер. Він теж шукав заспокоєння своїм пристрастям, але заспокоєння духовного, він рвався до влади. В провінції такі люди не мають успіху. Ежен п’ятнадцять років скнів у Пласані, але його очі ввесь час зверталися до Парижа, й він чекав тільки на випадок. Щоб не їсти дарма батьківського хліба, він у Пласані записався до стану адвокатів, Від часу до часу він захищав яку-небудь справу, ледве давав раду і не виявляв себе вище за золоту середину. Пласанці вважали, що голос у нього тягучий, а рухи незграбні. Він рідко вигравав справу. В оборонній промові він завжди відхилявся від питання. «Витав у хмарах», — за висловом місцевих дотепників. Якось, захищаючи справу про втрати та збитки, він, забувшись, так заплутався в своїх політичних міркуваннях, що голові довелося урвати його. Ежен одразу ж сів, усміхаючись чудною усмішкою. І хоча його клієнта присуджено до виплати значної, суми, Ежен, очевидячки, анітрохи не пожалкував за свою промову. Здавалось, він розглядав свої виступи на суді як вправи, що йому пізніше стануть у пригоді. Ось цього-то й не розуміла Фелісіта, це-то й доводило її до розпачу, бо вона бажала, щоб слово сина було, законом для пласанського трибуналу. Кінець кінцем у неї склалася дуже неприятлива думка про старшого сина. Як на неї, не могло вже статися, щоб цей сонний гладун проставив сім’ю. А П’єр, навпаки, безмежно вірив у Ежена, але не тому, що він прозорливіший за свою жінку, але він міркував поверховіше і лестив своєму самолюбству, вірячи в геніальність сина, що був його живим портретом. За місяць перед лютневими подіями Ежен стрепенувся. Якесь передчуття підказувало йому, що треба чекати якоїсь зміни, і з того часу пласанський брук пік йому п’яти. Він блукав бульварами мов сам не свій. А потім щось раптом надумав і подався до Парижа. Мав він тоді в кишені тільки п’ятсот франків.